Спочатку:
На сторінку книги
Вечеря пролетіла непомітно під безкінечні розповіді баби Галі про сільські новини, але мої думки все одно вперто поверталися до сусіднього двору. Щось у цій кучерявій грозі, яка з такою запеклістю захищала спокій моєї бабусі, чіпляло за живе.
Коли баба Галя нарешті заварила свіжий чай із м'ятою і ми пересіли на прохолодну веранду, я вирішив діяти як справжній майбутній адвокат — тобто акуратно зібрати первинні свідчення.
— Ба, а ця Марічка... — якнайбільш невимушено почав я, крутячи в руках теплий кухоль. — Вона завжди така... бойова? Тітка Люба натякала, що в неї тут мало не весь район по струнці ходить.
Бабуся Галя лагідно посміхнулася, вмощуючись на старій дерев'яній лавці й поправляючи хустку на плечах. Проте в її очах миттєво з'явився сумний, розуміючий вогник.
— Ой, Ілле, дівчинка вона в нас золота, хоч і характер має гострий, як лезо, — тихо зітхнула бабуся, дивлячись кудись у темряву саду. — Життя змусило її рано подорослішати, от вона й виростила собі колючки, щоб захищатися.
— А що сталося? — я подався трохи вперед, раптом забувши про свій фірмовий столичний спокій. — У неї якась велика родина?
— Та де там велика, — баба Галя похитала головою. — Зараз Марічка живе тільки з мамою, Любою. Важко їм, синку, ой як важко. Батько її, Тарас — чоловік хороший, працьовитий, але вже котрий місяць у тривалому закордонному відрядженні, заробляє копійку, щоб дитині на навчання в Києві назбирати.
Бабуся зробила ковток чаю, а я мовчки слухав, відчувати, як моє уявлення про «зарозумілу сільську королеву» починає тріщати по швах.
— Люба ж удень на роботі, на фермі, повертається пізно ввечері, зовсім знесилена, — продовжувала баба Галя, стишуючи голос. — Тож Марічка фактично перенесла все господарство на свої тендітні плечі. Город, хата, закрутки, кури, корова — усе на ній. Мама тільки ввечері прибігає та допомагає доньці, чим може. А Марічка ж іще до іспитів готується, вчитися хоче страх як! От вона й ганяє по селу як заведена, тримає марку, щоб ніхто не здумав жаліти чи, не дай Боже, образити.
Я замисело подивився на свій макбук, який досі лежав на столі, і мені раптом стало по-справжньому ніяково за свій денний перформанс у гамаку з айфоном. Поки я страждав через пил на кросівках і розпитував у Діми плани на київські клуби, ця дівчина з кучерями кольору стиглого літа тягала важкі відра й самотужки тримала весь дім.
Тепер її ранкові слова про «мозолі, яких я в житті не бачив», звучали зовсім інакше. Це була не просто агресія — це була втома людини, яка втомилася бути сильною.
— Один хлопець Кирило зі своєю бандою, проходу їй не дають, — додала бабуся, і її губи невдоволено стислися. — Кирило той взагалі вважає, що раз Тараса немає вдома, то можна Марічку за руку хапати й свої правила диктувати.
Я міцніше стиснув пальці на кухлі, і всередині мене — там, де зазвичай діяв холодний юридичний розрахунок — раптом прокинулося зовсім інше, гаряче й запекле почуття. Впевненість повернулася, але тепер вона мала чітку мету.
— Зрозуміло... — тихо процідив я, задоволено примружившись у темряву вулиці, де за дві хати світилося самотнє вікно Маріччиного будинку. — Ну що ж, ба. Схоже, стороні захисту доведеться затриматися в Дибинцях на довше, ніж планувалося.
— Ти про що, внучку? — не зрозуміла бабуся Галя, лагідно дивлячись на мене.
— Та так, бабусю, про своє, юридичне, — посміхнувся я, підводячись і цілуючи її в щоку. — Іди відпочивай, а я ще трохи посиджу. Повітря тут справді... протвережує мізки.
Коли бабуся пішла спати, я знову вийшов до паркана. Сільська ніч повністю вступила у свої права, засипавши небо мільярдами яскравих зірок, яких у Києві ніколи не побачиш. Я дивився на вишневий сад і вперше за довгий час чітко знав: завтрашній раунд із кучерявим Тарзанчиком я почну абсолютно за іншими правилами.
***
Наступного ранку сонце ще не встигло розпекти повітря, а я вже був на ногах. Спочатку швидко навів ідеальний порядок на нашому подвір'ї, а близько десятої ранку, помітивши, що біля сусідньої хати відчинилися двері, невимушено попрямував туди. Руки в кишенях, на обличчі — маска абсолютної столичного спокою, хоча всередині прокинувся чистий спортивний азарт.
Марічка стояла посеред свого двору біля колодязя. На ній був той самий простий літній сарафан, а кучері знову нагадували слухняну вибухову хвилю. Побачивши, як моя постать затіняє хвіртку, вона миттєво завмерла. Її карі очі звузилися, а підборіддя звично злетіло вгору. Сторона захисту була зустрінута повною бойовою готовністю.
— Тобі що, столичний? Адресою помилився? — замість вітання кинула вона в мене шпильку, навіть не намагаючись приховати колючок. — Гамак у сусідньому саду, якщо ти забув. Чи твій айфон перестав у вас в дворі мережу ловити, то ти прийшов у мене інтернет просити?
Я спокійно підійшов ближче, ігноруючи її сарказм, і зупинився за два кроки.
— Я прийшов запропонувати допомогу, Марічко, — рівним, серйозним тоном відказав я, дивлячись їй прямо в очі. — Фізична праця — це, звісно, не моя головна спеціалізація, але сторона захисту готова взяти на себе частину твоїх обов'язків. Що потрібно зробити?
Марічка від такої заяви на мить заніміла. Очевидно, вона чекала від мене чергової порції мажорних підколів, але аж ніяк не ділової пропозиції. Проте її гордість і захисні шипи миттєво повернулися на місце. Вона уїдливо, бридко вискалилася й демонстративно розвела руками.
— Допомогу? Ти? — вона гучно пирхнула, міряючи мене поглядом від фірмової футболки до кросівок. — Ой, не сміши моїх курей, юристе! Ти краще йди назад і лягай у свій плетений гамак. Це у тебе виходить просто ідеально, преміум-клас, без жодної помилки! А до мого господарства своїми ніжними київськими ручками навіть не торкайся, бо ще нігтик зламаєш або за залізну клямку зачепишся. Я сама все прекрасно встигаю, без зальотних помічників!
Вона різко відвернулася від мене, демонструючи повну зневагу, і з запеклим гуркотом почала крутити ручку колодязя. Залізний ланцюг загримів, відро полетіло вниз, а Марічка почала з силою витягувати відро з водою. Було видно, як напружуються її тонкі руки, але вона принципово не дивилася в мій бік.
Я не пішов. Я просто мовчки стояв і спостерігав, як вона переливає крижану воду з колодязного відра у два великих, важких емальованих відра. Коли вони наповнилися до самого верху, Марічка рішуче вхопила їх за залізні дужки й спробувала підняти.
І ось тут її стовідсоткова впевненість дала збій.
Відра були надто важкими. Тонкі залізні ручки безжально впилися в її долоні, вода хлюпнула на траву й на її сандалі. Марічка важко, уривчасто вдихнула, її плечі напружилися, а обличчя почервоніло від надлюдського зусилля. Вона зробила один важкий, нерівний крок, ледь утримуючи рівновагу, і я чітко побачив, як її пальці затремтіли від ваги. Їй було неймовірно, до сліз важко, але ця вперта дибинська гроза ні за що у світі не попросила б про допомогу.
Моє терпіння офіційно закінчилося.
Я зробив швидкий крок уперед, плавно опинившись прямо перед нею, і без жодних розмов перехопив залізні ручки відер прямо з її пальців. Марічка від несподіванки розтисла долоні, ошелешено відступаючи на крок назад і важко дихаючи.
Вага відер миттєво віддала в мої плечі. Метал неприємно різав шкіру, а крижані краплі бризнули мені на джинси, але я навіть оком не моргнув. Впевнена посмішка повернулася на моє обличчя.
— Ну що, Тарзанчику, — спокійно підморгнув я їй, впевнено тримаючи вантаж. — Куди нести цей речовий доказ дибинської праці? Побачимо, чиї аргументи сьогодні виявляться сильнішими.
Марічка стояла поруч, розгублено дивлячись на свої почервонілі долоні, а потім перевела погляд на мене. Її шипи вперше трохи опустилися, поступившись місцем чомусь новому, живому й зацікавленому, що тільки-но починало зароджуватися між нами в цьому вишневому саду.
