Спочатку:
На сторінку книги
Чотири дні потому.
За кілька днів моє життя в Дибинцях остаточно набуло форми чітко розписаного судового графіка. Столичний десант більше не лежав у гамаку з айфоном — сторона захисту щоранку залізобетонно виходила на позиції. Я допомагав бабі Галі тягати воду, вичищав подвір'я й навіть почав розрізняти деякі аграрні тонкощі. Дід Петро спочатку лише мовчки спостерігав за моїми зусиллями, хитро мружачись у вуса, але сьогодні вирішив, що я готовий до справжнього сільського хардкору.
— Ну що, адвокате, бачу, спина в тебе ще не відпала, — гукнув дід Петро, виходячи з сараю. Він кивнув у бік старого дубового пенька, біля якого височіла чимала купа товстих, нещодавно привезених соснових дров. — Ось там дрова лежать. Треба їх нарубати на вечір, бо баба збирається хліб у печі пекти. Впораєшся?
Я подивився на купу дров, потім на важку сокиру з гладким дерев'яним топорищем, що стирчала в колоді. У Києві мої стосунки з деревиною обмежувалися купівлею стильних меблів в кімнату або замовленням вугілля для мангалу на заміському пікніку. Я в житті не тримав у руках нічого важчого за гантелі у фітнес-клубі та дорогий шкіряний портфель.
Але відступати перед дідом Петром означало капітально програти процес.
— Без проблем, діду, — спокійно посміхнувся я, підкачуючі рукава своєї темної футболки. — Сторона захисту береться за справу.
— Ну-ну, — хмикнув дід, у його сірих очах спалахнули знайомі іскорки. — Тільки пальці собі не відрубай, юристе, бо папірці в Києві нічим підписувати буде.
Він неспішно поплентався до хати, а я залишився один на один з купою соснових цурпалок. Я підійшов, упевнено вхопив сокиру обома руками й витягнув її з колоди.
— Важка, зараза. — Прошепотів я.
Я поставив першу цурпалку на пеньок. Вона була кривобока, сукувата й дивилася на мене з відвертим провінційним викликом. Я відступив на крок, як нас вчили на тренуваннях, широко розставив ноги, замахнувся сокирою над головою і з усього маху вдарив по дереву.
Хрясь!
Лезо сокири з глухим тріском врізалося в самий край цурпалки, не розколовши її ні на міліметр. Колода з гуркотом злетіла з пня й покотилася в траву, а сокира так глибоко засіла в дубовій основі, що від віддачі мої долоні неприємно обпекло, а лікті ледь не вискочили з суглобів.
— Чорт, — процідив я крізь зуби, витираючи піт із чола й запекло намагаючись видерти метал назад із пня.
Я поставив колоду вдруге. Знову замах, удар — і сокира просто ковзнула по корі, ледь не влучивши мені по кросівку. На сосні залишився лише жалюгідний білий зачіс, а купа дров, здавалося, стала ще більшою й знущально блищала на сонці. Я задихався, долоні вже горіли від мозолів, а футболка прилипла до спини. Репутація столиці знову тріщала по швах.
— Ну і що це за міський перформанс? — раптом пролунав із-за паркана знайомий, дзвінкий і такий уїдливий голос.
Я різко повернувся, усе ще важко дихаючи й стискаючи топорище. На штахетник, спираючись ліктями, стояла Марічка. Її каштанові кучері кумедно здригалися від сміху, а карі очі аж іскрилися від задоволення. Вона спостерігала за моїми муками, мабуть, уже хвилин п'ять.
— Ти не дрова рубаєш, адвокате, ти просто знущаєшся з бідного пенька, — уїдливо кинула вона, випускаючи свої звичні шипи. — Хто ж так сокиру тримає? Ти її так стискаєш, наче це твій дефіцитний айфон, який от-от заберуть! І замахуєшся одними руками, спина взагалі не працює. Ти так до вечора тільки одну тріску відколеш, а баба Галя без хліба залишиться. Справжній юридичний підхід до заготівлі лісу, нічого не скажеш!
Я вперся руками в боки, щосили намагаючись повернути на обличчя свою фірмову нахабну посмішку, хоча серце шалено калатало в грудях від утоми.
— О, вишнева королева прийшла давати покази, — сказав я, випрямляючись. — Знаєш що, Тарзанчику? Критикувати в кущах кожен може. А давай ти не просто будеш рахувати мої помилки, а вийдеш сюди й сама покажеш, як правильно? Чи ти вмієш тільки з дерева вишнями кидатися, а сокиру в руках тримати боятися?
Марічка від такого виклику аж очі округлила. Її дибинська гордість миттєво спалахнула.
— Боятися? Я? — вона рішуче штовхнула хвіртку й впевненим, швидким кроком підійшла прямо до мене. — Ану відійди, столиця, і дивись, як працюють професіонали, поки я добра!
Вона без жодних вагань вихопила з моїх рук важку сокиру. Я мимохідь задивився: її тонкі, але треновані пальці перехопили топорище впевнено й правильно. Марічка підійшла до пня, носком босоніжки підкотила ту саму кривобоку соснову цурпалку й поставила її рівно по центру.
Дівчина злегка присіла, розставивши ноги, і весь її легкий літній сарафан на мить натягнувся. Вона не стала заносити сокиру високо за голову, як це робив я. Замість цього вона зробила плавний, точний замах, піднявши зброю над правим плечем. Марічка на секунду завмерла, прицілюючись точно в середину колоди, де йшла ледве помітна тріщина.
— Дивись сюди, юристе. Рубають не силою рук. Рубають вагою сокири і корпусом, — коротко кинула вона.
І в наступну мить вона різко, хльостко опустила сокиру вниз, одночасно трохи подаючи все тіло вперед і розслабляючи руки в самий момент удару.
Хрясь!
Сухий, дзвінкий звук розірвав тишу подвір'я. Соснова цурпалка від одного її точного удару з хрускотом розлетілася на дві ідеальні, рівні половинки, які глухо впали в траву по обидва боки від пенька. В повітрі миттєво запахло свіжою смолою.
Марічка задоволено крутонула сокиру в руках, вперла її лезом у колоду й обернулася до мене. На її щоках з'явився легкий рум'янець, кучері розлетілися по плечах, а на губах грала така горда, переможна й неймовірно красива посмішка, що у сторони захисту на мить капітально відняло мову.
— Зрозумів, киянине? — переможним тоном запитала вона, заглядаючи мені прямо в очі. — Це тобі не закони в кодексах читати. Тут свій закон, дибинський.
Я повільно перевів погляд з розколотих дров на неї, і моя посмішка повернулася на місце, але тепер у ній не було жодного пафосу — тільки чисте, щире захоплення цим кучерявим дивом.
— Протокол зафіксував: удар бездоганний, — тихо відказав я, роблячи крок ближче й знову забираючи сокиру. — Ну що, Тарзанчику, майстер-клас прийнято. Давай наступну, сторона захисту готова до другого раунду.
