Спочатку:
На сторінку книги
Сонце нарешті змилувалося над селом, повільно ховаючись за горизонт і залишаючи після себе приємну вечірню прохолоду та довгі фіолетові тіні. На зміну палючій спеці прийшов легкий вітерець, що приніс із річки запах вогкої трави.
Я сидів на дерев’яній лавці біля паркану баби Галі, витягнувши вперед ноги. На мені вже були інші кросівки — не ті білі, а простіші, темні, які я завбачливо перевзув після денного «вишневого хрещення». У руках я тримав чашку з гарячим чаєм із чебрецю, і ліниво спостерігав, як на вулиці спалахують перші поодинокі ліхтарі. Поруч на лавці лежав віник — німий свідок того, що другу половину дня київський майбутній юрист усе ж провів за прибиранням подвір'я, рятуючи честь столиці.
Раптом тишу вечора порушив чіткий, швидкий стукіт босоніжок по асфальтованій доріжці. Я примружився, вдивляючись у сутінки.
По дорозі, прямо повз нашу хату, йшла Марічка. У вечірній напівтемряві її каштанові кучері здавалися ще пишнішими, а в руці вона тримала телефон, увімкнений на гучний зв'язок. Дівчина йшла швидко, активно жестикулюючи вільною рукою, і так захопилася розмовою, що навіть не помітила мене, хоча я сидів у тіні розлогого куща бузку біля самого паркану.
Я вже збирався іронічно кашлянути, щоб позначити свою присутність, але слова, що долетіли з дороги, змусили мене завмерти з піднятою чашкою біля губ.
— ...та кажу тобі, Христю, це просто якесь стихійне лихо! — емоційно говорила Марічка в трубку, і її дзвінкий голос ідеально розрізав вечірню тишу. — Я сьогодні бабі Галі вишні заносила, так він як ліг об одинадцятій ранку в гамак з айфоном, так і пролежав там до обіду! Баба Галя бідна крутиться, а цей ледачий онук тільки пальцем по екрану соває та щось своїм київським дружкам насуплено доводить. Справжній експонат для музею столичних мажорів! Навіть банку з молоком донести для нього — це вже подвиг вищого юридичного рівня!
На тому кінці дроту щось весело защебетала Христина, але я вже не слухав її подругу. Усередині в мені знову прокинувся той самий азартний юрист, якого щойно публічно, без суду і слідства, звинуватили у всіх смертних гріхах.
Я повільно поставив чашку на лавку, підвівся на повний зріст і зробив крок із тіні бузку прямо до хвіртки, акуратно спираючись ліктями на дерев'яний паркан якраз у той момент, коли Марічка порівнялася зі мною.
— Між іншим, підсудний має право на захисне слово, — спокійно, з легкою, фірмовою хитрістю в голосі мовив я.
Марічка від несподіванки аж підскочила на місці, ледь не випустивши телефон із рук. Вона різко зупинилася, круто повернувшись до паркану, і її очі округлилися від подиву. З динаміка телефона все ще долинав приглушений сміх Христини.
— Ой, Христю, я тобі передзвоню! — швидко кинула Марічка й миттєво натиснула кнопку відбою, ховаючи мобільний у кишеню сарафана. Вона випрямилася, знову впіймавши свій бойовий настрій, і з викликом подивилася на мене: — Ти що, тепер підслуховуєш чужі розмови в кущах? Це вас так на юридичному вчать репутацію заробляти?
— Ну, по-перше, ти говорила на всю вулицю, так що це був практично відкритий радіоефір, — усміхнувся я, киваючи на дорогу. — А по-друге, мені просто стало цікаво, чому моя скромна персона так сильно турбує місцеву королеву вишень, що вона обговорює мій гамак навіть під час вечірніх прогулянок.
Марічка трохи почервоніла від того, що її спіймали на гарячому, але відступати не збиралася. Вона підійшла ближче до паркану, склавши руки на грудях:
— Мені твоя персона взагалі не турбує, киянине. Мені просто за бабу Галю прикро. Вона так чекала онука, а приїхав... користувач гамака преміум-класу.
Я замість відповіді просто відступив на крок убік і показово звільнив їй огляд на чисте, заметене до останньої травинки подвір'я, наприкінці якого гордо стояв той самий робочий віник.
— Спеціально для головного інспектора Дибинців, — м'яко зауважив я, підморгнувши дівчині. — Подвір'я чисте, баки з водою повні, а баба Галя зараз відпочиває і п'є чай, який я їй заварив. То що там на рахунок ледачого онука і музею мажорів? Може, внесемо правки до твого обвинувального акту?
Марічка перевела погляд на прибране подвір'я, потім на віник, а потім знову на мене. На її губах мимоволі з’явилася зовсім маленька, але вперта посмішка, яку вона спробувала сховати, кусаючи губу.
— Ну... гаразд, — неохоче, але з явною іскрою в очах визнала вона. — Один бал на твою користь, столиця. Побачимо, на скільки тебе вистачить завтра.
Вона розвернулася і рушила далі по дорозі, але тепер її кроки вже не були такими сердитими. Я дивився їй услід у вечірніх сутінках, тримаючи в руці теплу чашку, і вперше зловив себе на думці, що цей сільський екстрим починає мені по-справжньому подобатися.
Марічка вже майже сховалася за поворотом вулиці, коли двері хати знову рипнули, і на веранду неспішно вийшла баба Галя, поправляючи на плечах теплу хустку. Вона весь вечір просиділа в кімнаті за переглядом новин, тож не мала жодного уявлення про те, чим я займався останні кілька годин.
Бабуся зробила крок до сходинок, мружачись у сутінках, і раптом завмерла. Вона опустила погляд на доріжки, потім подивилася на чисту зону біля колодязя, де зазвичай збиралося найбільше сухого листя, і навіть рот від подиву відкрила.
— Матінко рідна… — тихо сплеснула вона в долоні, переводячи погляд з ідеально заметеного подвір'я на мене. — Ілле, синку… Це що ж таке робиться? Це хто ж це таку красу навів?
Я повернувся до бабусі, невимушено спираючись спиною на штахетник, і з абсолютно незворушним виглядом ковзнув поглядом по кутку, де стояв віник.
— Ну а хто, ба? — з легкою, гордою посмішкою відказав я. — Столичний десант зайвий раз довів, що вміє працювати не лише мізками. Вирішив трішки розім’ятися, поки прохолодно стало.
Баба Галя підійшла ближче, підхопила край рушника, що висів на мотузці, і захоплено похитала головою, а її очі аж заблищали від сліз зворушення.
— Ой, та тут же чистіше, ніж у клубі перед виборами! — сплеснула вона руками, лагідно гладячи мене по плечу. — А я ж думала, ти в мене зовсім до фізичної праці не привалений, усе в тих своїх комп’ютерах та телефонах сидиш… Оце порадував стару, оце втішив! Оленка казала, що ти мажор ростеш, а в тебе ж руки золоті, виявляється! Наш козак, дибинський!
Я слухав ці щирі похвали, і десь глибоко всередині — там, де зазвичай сидів холодний і прагматичний київський юрист — розлилося дивовижне, незнайоме мені досі тепло. Я мимоволі знову кинув погляд на дорогу, де щойно зникла Марічка.
«Ну що, вишнева королева, — подумав я, задоволено примружившись. — Перший раунд офіційно за мною. Спробуй тепер назвати мене ледачим».
Я обійняв бабу Галю за плечі й разом із нею попрямував до хати, відчуваючи, що це літо готує для мене ще чимало сюрпризів, до яких мене точно не готували на юридичному факультеті.
