Раді Вас бачити!

Емілі.

Майк і Генрі. Мої улюблені братики стоять зараз прямо переді мною, перегородивши мені шлях, і радісно мені посміхаються. Такі гарні в цих чорних костюмах зі світло-фіалковими метеликами, що мені хочеться плакати, настільки вони зворушливі. Ні до біса в мене нерви, вже вкотре за цей ранок зриваюся на сльози.

Накидаюся на хлопців з обіймами, міцно притискаючи до себе одразу обох.

— Хлопчики, рідні, хороші мої! Як же я за вами скучила! – тріпаю їх за щічки, – Звідки ви тут, хто вас привіз?! І хто вам розповів про моє весілля?

Братики трохи соромляться через безліч чужих людей навколо, але все ж притискаються до мене і цілують мене в обидві щоки одночасно.

— Яка ти гарна сьогодні, Емілі! Ми приїхали, щоб відвести тебе під вінець, як головні твої родичі чоловічої статі, – Генрі такий зворушливо серйозний, коли вимовляє цю складну фразу, – Нас привіз наш опікун, він розповів, що ти сьогодні виходиш заміж, а оскільки твій тато нещодавно чомусь помер, то ми тепер єдині чоловіки в нашій родині й повинні передати тебе нареченому.

— Це така традиція! Тобто так заведено, – пояснює Майк.

Я сміюся.

— Знаю, кошенята! Я неймовірно рада, що ви сьогодні тут!

— І ми раді. Олівер нам сподобався, тож ми можемо передати тебе йому, він подбає про тебе, поки ми навчатимемося в школі. Він нам пообіцяв.

Ооооолівер! І коли він тільки встиг втертися в довіру до моїх братиків?! Мені скоро й по сторонах неможливо буде глянути – скрізь натикатимемуся на сліди присутності Олівера в моєму житті. До речі, він, напевно, все ще чекає на мене під квітковою аркою, тож нам доведеться йти.

Майк простягає мені букет нареченої. Треба ж, я абсолютно забула про букет, а хтось і про це потурбувався. Підозрюю, що без Олівера тут знову не обійшлося. У букеті білі троянди та фіалки. Такий гарний і ароматний, я мимоволі занурююся в нього носом, глибоко вдихаючи ніжний коктейль із квіткових запахів.

Хлопчики вибудовуються по обидва боки від мене. Однією рукою я беру під руку Майка, іншою тримаю перед собою букет. Обличчя у братиків урочисті та серйозні. Мої маленькі чоловіки, як же я вас люблю! Ваша присутність – найкращий подарунок для мене сьогодні!

Ми втрьох ступаємо на червону доріжку. Фонова лірична композиція, що звучала в саду до цього, тут же змінюється урочистими акордами Маршу Мендельсона. Усі гості встають зі своїх стільців і розвертаються в наш бік. Наречений і свідки витягуються по струнці й завмирають. Священник займає своє місце в центрі помосту під аркою.

Не вистачає тільки родичів, що пускають сльози радості у першому ряду, і тоді можна було б всерйоз повірити, що це справжнє весілля. Насправді ж це все спектакль, розіграна постановка - намагаюся я вмовити своє серце, що калатає від незрозумілого хвилювання. І Олівер – мій наречений тільки на папері. Три роки пролетять швидко, і ми будемо назавжди вільні від контракту, від нашого шлюбу і одне від одного.

Мені не варто приймати все, що відбувається, близько до серця. У моєму житті ще обов'язково буде справжнє весілля. Я стоятиму перед священником, а мої пальці ніжно стискатиме долоня мого коханого чоловіка. Не менш ніжно, ніж це робить Олівер. І мені буде так само тепло на душі від його дотиків, як від обіймів Олівера. І я так само завмиратиму, затамувавши подих, від того, що він стоїть поруч, як завмираю від близькості Олівера. Все ще буде… Ось тільки поруч зі мною вже буде інший чоловік. Інший, не Олівер…

Ці думки повинні мене радувати й втішати. Але чомусь не радують зовсім. Я повільно, в ритмі маршу, ступаю червоною доріжкою, з кожним кроком скорочуючи відстань до мого нареченого. Він стоїть біля помосту, від хвилювання стискаючи й розтискаючи кулаки, і не зводить з мене широко розплющених очей. Здається, він навіть забув, що іноді йому не завадило б дихати.

Він не усміхається. Але в його очах вирує такий захват, що я зараз відчуваю себе найкрасивішою дівчиною у світі. Най-най! Він не говорить мені цього, але я чомусь це відчуваю.

Я відчуваю його хвилювання, напругу його плечей, тривожне прискорене серцебиття. Чому я відчуваю цього чоловіка навіть на відстані? Що це означає? І чому мені хочеться доторкнутися до нього, взяти за руку, дати йому відчути мене поруч? Чому я впевнена, що саме це йому зараз потрібно, саме це його заспокоїть і додасть йому сил?

У мені зараз клубочаться не тільки емоції. Ні, це вже не тільки вони. Це – почуття. Щось всередині мене зароджується, пускає паростки, намагається зачепитися за мою свідомість, за мої нерви, за моє, заховане за сімома замками, серце. Цей дивовижний підселенець хоче злитися зі мною, стати частиною мене, єдиним зі мною організмом. Хоче керувати моєю свідомістю, моїми думками та вчинками, моїм життям. Він поки маленький і боязкий, невпевнений, вразливий. Але варто дати йому шанс, відпустити контроль, підживити емоціями – і він розростеться до масштабів мого особистого всесвіту. Він вміє піднімати на небеса, але також здатний спалювати дотла на багатті нерозділеності. Його портрети малюють кривавою фарбою, його вигляд, немов на глум, зображують схожим на серця – ті самі, мільярди з яких він розбив за час свого земного існування. Я впізнаЮ його, але боюся собі в цьому зізнатися. Я не відчуваю себе готовою його прийняти. Все відбувається занадто швидко, занадто дивно й незрозуміло для мене. Ця істота, що оселилася в мені, здатна зробити мене сильнішою, але вона ж може зламати й поранити мене так сильно, що мені буде нестерпно важко знову піднімати себе з попелу. Я не розумію, що мені з ним робити. І зараз я просто йду, крок за кроком мимоволі стаючи ближче до нього: цього вічного, як світ, гостя в моєму серці. До нього, і до мого нареченого Олівера.

Червона доріжка закінчилася. Я примудрилася пройти по ній рівно й гордо, супроводжувана поглядами десятків гостей і метушливим клацанням фотоапаратів. Майк бере мою руку і підводить ближче до Олівера, передаючи тому право тримати мене за руку. Наші долоні стикаються, і я знову відчуваю це: відчуття, ніби я повернулася додому. Туди, де мені тепло і спокійно, туди, де моє місце, де я можу бути собою.

Ми з Олівером піднімаємося на поміст і стаємо навпроти священника. Він посміхається нам, музика знову змінюється на фонову і тихішу, священник починає церемонію.

Навколишні звуки зливаються для мене в суцільний неясний шум. Я не розумію, що говорить нам священник. Світ навколо мене стиснувся до масштабів руки Олівера. Великим пальцем він тихенько погладжує мою долоню, і здається, що моє серце б'ється в такт його погладжуванням.

Відчуваю, як Олівер кілька разів поспіль стискає мої пальці. Переводжу погляд на священника. Той дивиться на мене з питанням в очах і застиглою усмішкою на обличчі. Він явно чогось від мене чекає. Потім тихенько запитує, злегка подавшись до мене:

— Мені повторити питання?

— Так, якщо можна! – так само тихо відповідаю. Випасти з реальності на власному весіллі – це ще треба примудритися.

— Міс Емілі Блант, чи згодні Ви стати дружиною присутнього тут містера Олівера Бішопа? – урочисто, повільно і голосно, немов спеціально для таких недбалих наречених, як я, вимовляє священник.

Ну ось і воно, це сакраментальне питання. Чи згодна я? А куди мені діватися? Чи хочу я цього? Ось із цим складніше.

Ще два тижні тому я зовсім не планувала найближчим часом виходити заміж ні за кого, а тим більше за практично незнайомця. Минуло всього 14 днів – і ось я стою перед священником, на мені фата, гарна біла сукня і туфлі на височенних підборах, а за руку мене тримає хлопець, на якого я, буду чесною, з доброї волі ніколи б раніше й не глянула. У нього найвиразніші карі очі на світі. А ще шикарний прес і міцні сідниці (так, я встигла розгледіти його з усіх боків). І він до біса привабливо пахне. І мене страшенно тягне до нього.

Усі ці два тижні я пручалася, як могла. Я намагалася боротися з обставинами, з контрактом, що прагнув зламати мою волю, але головне – я боролася із самою собою. Чи програла я цю війну? Поки невідомо, три роки контракту тільки починаються. А ось битву з Олівером я явно програю. Хоча битва ця видається якась одностороння: Олівер зі мною не воює, та й я себе зараз переможеною не почуваю. Загалом: статус «Все складно» можна написати неоновою фарбою прямо у мене на лобі.

Священник обережно покашлює і підбадьорливо мені усміхається.

— Згодна, – вимовляю я голосно, і священник з полегшенням видихає.

— Містер Олівер Бішоп, чи згодні Ви стати чоловіком присутньої тут міс Емілі Блант? – запитує священник уже набагато веселіше.

Я повертаю голову і дивлюся на Олівера. Такий гарний у цьому весільному смокінгу. Виявляється, смокінги дратують мене набагато менше, ніж ділові костюми.

Олівер злегка усміхається, дивлячись на мене, потім переводить погляд на священника і впевнено відповідає:

— Згоден.

— У такому разі ви можете обмінятися весільними клятвами. Міс Емілі?

От чорт! Я абсолютно забула підготувати свою весільну клятву! О нііі, у мене навіть долоньки спітніли від хвилювання. Я не знаю, що говорити!

Ми з Олівером повертаємося обличчям одне до одного. Він бачить паніку в моїх очах, і, здається, все розуміє. Нахиляється до мене і тихо шепоче на вухо:

— Просто неголосно скажи пару загальних фраз, щось типу тосту. Уяви, що ти на чужій вечірці. У тебе вийде, Емілі, все буде добре!

Він бере обидві мої долоні у свої і підбадьорливо їх потискає. Здається, це трохи допомагає. Я глибоко вдихаю, на мить прикривши очі, і злегка тремтячим від хвилювання голосом вимовляю:

— Олівер! Стоячи тут сьогодні, я відчуваю, як змінюється мій світ. Ти, можливо, навіть не знаєш, як сильно. Кожен день поруч із тобою відкриває для мене нові грані, про які я й не підозрювала. Я обіцяю тобі свою відкритість, навіть коли мені нелегко. Обіцяю бути терплячою, навіть коли все здається складним. І я обіцяю бути поруч – підтримувати тебе і розділяти кожен момент. Я обіцяю вчитися разом із тобою, рости й будувати щось нове, крок за кроком. Я обираю тебе сьогодні, незважаючи на все, що було раніше. І я вірю, що удвох ми зможемо знайти спільний шлях.

Я дивлюся в потемнілі карі очі із золотими іскорками, і бачу в них нескінченність. Здається, мої слова дісталися якихось потаємних куточків у серці Олівера, бо він дивиться зараз на мене, немов на щось дуже важливе у своєму житті. Дивиться – і не може відірватися. Я ще ніколи його таким не бачила. Чесно кажучи, його погляд мене хвилює, і я теж у відповідь тихенько погладжую його пальці.

-  Емілі! Стоячи тут сьогодні, я усвідомлюю, що наш шлях до цього дня був незвичним і повним несподіванок. Але, незважаючи ні на що, або, можливо, завдяки цьому, я відкрив у тобі щось неймовірне. Твоя дивовижна стійкість, розум і особлива глибина зворушили мене так, як я й не припускав. Ти принесла в моє життя світло, якого мені, як виявилося, бракувало. Я обіцяю тобі бути поруч — у радості та в будь-яких труднощах. Обіцяю підтримувати тебе у всіх починаннях, поважати твої рішення і завжди прислухатися до твоєї думки. Я обіцяю бути терплячим і уважним, прагнути зрозуміти тебе і дбати про тебе. Між нами ще багато несказаного, але я вірю, що ми зможемо побудувати міцний союз, заснований на довірі та взаємній повазі. Ти стала для мене не просто супутницею, а кимось набагато більшим. Я не знаю, що принесе нам завтра, але я готовий йти цим шляхом разом із тобою. Я приймаю тебе такою, яка ти є, з усіма твоїми особливостями та достоїнствами. І я сподіваюся, що ти приймеш мене. З цього дня і назавжди, ти — важлива частина мого життя, і я вдячний долі за цей несподіваний, але цінний для мене союз.

Тепер уже моя черга бути зворушеною до глибини душі. Я й не знала, що від слів може крутитися голова і солодко щеміти серце. Ми обидва ні слова не сказали про кохання, але таке відчуття, що ціла зграйка амурчиків літає зараз над нами, прицілюючись влучніше.

— А тепер настав час обмінятися каблучками! – урочисто оголошує священник.

До нас підходить Ітан, який нервово шарить по кишенях свого смокінга. Обшукавши весь свій піджак по третьому колу, він злякано заявляє:

— Здається, я загубив ваші каблучки.

— Ти їх залишив там, де я сказав тобі їх взяти – на столі в моєму кабінеті. Добре, що я про всяк випадок перевірив цей момент, – Олівер лізе рукою собі за пазуху і дістає маленьку червону коробочку. Блідий колір обличчя Ітана миттєво змінюється на пунцово-червоний. Гості, що сидять у перших рядах (до речі, хто всі ці люди?!) полегшено видихають.

— Відкрий і просто тримай, – Олівер з посмішкою простягає коробочку з каблучками переляканому велетню. Потім Олівер дістає з коробочки меншу каблучку, повертається до мене і бере мою руку. Він повільно, дивлячись мені в очі, надягає мені на палець обручку, а потім ніжно цілує мою руку.

Я своєю чергою надягаю на палець Олівера його каблучку. Це так несподівано хвилююче і символічно. Я немов позначаю цього чоловіка своєю міткою, окільцьовую, як екзотичного хижака, присвоюю його собі. І мені, чорт забирай, подобається цей процес!

— Владою, даною мені Господом, я оголошую вас чоловіком і дружиною! – лунає голос священника звідкись здалеку. Ми з Олівером ніяк не можемо відпустити руки одне одного, не можемо розірвати сплетіння поглядів, – А тепер ви можете поцілувати наречену.

Що? Наш перший з Олівером поцілунок станеться на очах у натовпу практично чужих нам людей, та ще й під прицілами фотокамер? Хоча?... Яка різниця, якщо я практично вже потонула в його очах. Для мене зараз не існує нічого навколо, крім цих губ, що наближаються до мене.

Його поцілунок ніжний, м'який, обволікаючий. Він настільки позбавляє мене розуму, що я абсолютно випадаю з реальності. Відчуваю, що в мене підгинаються коліна і земля навколо чомусь починає підніматися хвилями. Відчуваю, як мені на поперек лягає тепла долоня Олівера і обережно, але міцно притискає мене до нього всім тілом. Його язик проштовхується між моїх припухлих губ, і я впускаю його, пестячи у відповідь своїм язиком. Здається, ми входимо в смак, абсолютно випадаючи з реальності.

— Ми, звичайно, раді за вас, але ми не можемо зараз усі піти, щоб ви тут усамітнилися, ми ще весільний торт не їли. Особисто я сюди прийшла виключно заради торта! – по голосу Аліші чути, що вона ось-ось вибухне веселим реготом.

Ми з Олівером неохоче розриваємо поцілунок, важко дихаючи.

— Я безмежно радий з Вами познайомитися, місіс Бішоп! – з трохи хитрою посмішкою говорить мені Олівер.

— Навіть не сподівайся! Я не буду відгукуватися на це прізвище! – це не моя шкідливість, зовсім ні, як ви могли так подумати?! Це абсолютно принципове для мене питання!

— Як скажете, місіс Бішоп, як скажете, – Олівер цілує мою руку з обручкою, а потім переможно піднімає її вгору, немов показуючи всім присутнім, що відтепер я ношу його мітку. Натовп вибухає схвальними вигуками, криками «Вітаємо» і навіть свистом. І мені все це подобається! Так, чорт забирай, мені все це подобається!