Спочатку:
На сторінку книги
Емілі.
Я вирішила нічого не говорити Оліверу про те, що зібралася йти пішки в офіс моєї фірми. Ось буду самостійною – і край! Жила ж я без нього 18 років – і нічого, давала собі раду. І далі б непогано жила, між іншим, якби не його підпис під нашим злощасним контрактом.
Бадьора та натхненна ідеями прийдешнього дня, у понеділок вранці я жваво схопилася з ліжка і попрямувала до ванної. Вже майже до неї дійшла, вже підняла руку, щоб взятися за дверну ручку, але мій погляд ковзнув по невеликому столику в кутку кімнати, і… я наче налетіла на стіну!
Мій ноутбук! Мій улюблений, рідненький, робочий ноутбук, куплений мною за один із перших моїх гонорарів за замовлення. У ньому в мене все: купа програм для роботи, десятки папок з проєктами та начерками, безліч важливої документації та договорів, особисті та сімейні фотографії. Та практично все моє життя! Божечки, я ж думала, що все це втрачено назавжди!
Обережно, немов боюся сполохати чарівне видіння, торкаюся гладкої блискучої поверхні. Зверху, акуратно скручений, лежить зарядний пристрій і моя улюблена червоненька мишка, а знизу – сумка для ноутбука, але вона не моя, новенька, з етикеткою.
Відкриваю ноутбук, пробігаюся папками та першими-ліпшими файлами. Все на місці, все працює, здається, нічого не пропало.
У мене подих перехоплює від захвату! Хочеться верещати й стрибати, я ледве себе стримую. Поступово приходить усвідомлення, що в цього несподіваного дива в моєму житті є конкретний виконавець. І це, швидше за все, знову Олівер. Розуму не прикладу, як йому це вдалося. За словами містера Вортінгтона, усе моє майно давно гниє на міському сміттєзвалищі.
Кілька хвилин мучуся сумнівом: подзвонити мені й подякувати Оліверу прямо зараз телефоном чи зробити це ввечері при зустрічі? Вирішую, що до вечора я охолону і не буду так явно висловлювати свій захват. Нічого йому задаватися!
Душ, смачний сніданок (знову плюсик у скарбничку добрих справ Олівера) і, натягнувши кросівки, я вискакую з дому з ноутбуком за спиною.
Місто з головою поринуло в літо. Воно скрізь: на зелених газонах скверів, у дрібних бризках води, що їх носить вітер біля фонтанів на площах, у пилу нагрітого асфальту на тротуарі, у лінивій позі кота, який розвалився біля входу в м'ясну крамницю. Літо проникає тобі в душу і тихо шепоче: поспіши, за найближчим поворотом на тебе чекає щастя. Ну, якщо не за цим – то за наступним обов'язково! І ти віриш, бо літо не може брехати. Літо – це і є щастя, це сто днів безкоштовного свята, які повертаються до тебе з року в рік.
Як я і розраховувала, до свого офісу я дісталася приблизно за дві години. Пару років тому батько виділив мені кілька кабінетів в одному зі своїх бізнес-центрів у діловій частині міста. Я погодилася з однією умовою: я буду платити оренду за це приміщення нарівні з іншими орендарями в будівлі. Батько трохи попручався для порядку, але в його погляді я тоді помітила повагу і приховане схвалення. Йому подобалося усвідомлювати, що його дочка – не любителька халяви, а дівчина, яка всього в житті хоче домогтися своєю працею.
Штат співробітників у моїй фірмі був невеликий: я, моя секретарка Моллі, два вебдизайнери, веб-розробник та проект-менеджер. Для виконання великих замовлень ми зазвичай додатково наймали фрилансерів. Також офісом часто снували якісь стажери. За словами Моллі, їх присилали до нас на практику з офісу батька. Платити їм було не потрібно, а Моллі любила на них покрикувати й завантажувати дрібною рутинною роботою, тож можна сказати, що ці стажери були просто незамінною частиною персоналу офісу.
Зараз в офісі тиша і півморок. Коридори порожні, двері до кабінетів зачинені, але не замкнені, я їх усі по черзі перевірила. У кабінетах усе стоїть на свїх місцях: меблі, папки з документами, навіть квіти в горщиках цілком непогано виглядають.
Нарешті я добираюся до свого особистого кабінету. Табличка з моїм ім'ям так само красується на дверях, і це трохи тішить.
Сміливо відчиняю двері… і з вереском відскакую назад. Від оглушливого звуку на високих децибелах у мене закладає вуха. Ось тільки це вже не мій вереск. Вирячивши від жаху очі й притискаючи до грудей лійку для квітів, прямо мені в обличчя верещить Моллі.
— Моллі, зупинися! – намагаюся перекричати її жах, – це всього лише я, Емілі!
Нарешті Моллі припиняє видавати цей моторошний вереск, продовжуючи дивитися на мене круглими від страху очима і хапати ротом повітря.
— Я… я думала – це грабіжники! Я так злякалася! Усі співробітники пішли у сорокаденну відпустку, а я приходжу в офіс раз на три дні поливати квіти. Поливаю собі, нікого не чіпаю, і тут раптом чую: хтось крадеться коридором. У мене душа в п'яти пішла! Як же ти мене налякала, Емілі! Що ти взагалі тут робиш? Ти зараз, за ідеєю, маєш готуватися до весілля, до нього залишилося зовсім нічого.
Ого, ось це поворот. По-перше, що це за сорокаденна відпустка така, у яку пішли всі співробітники моєї фірми і про яку особисто я вперше чую? І по-друге, звідки Моллі знає про моє весілля?! Треба якось обережно вивідати в неї інформацію, не здавшись при цьому повною ідіоткою.
— Значить, усі у відпустці, а ти продовжуєш приходити поливати квіти? Дуже вдячна тобі за турботу про них! А як взагалі проводиш відпустку?
— Ох, та нічого особливого. Спочатку, коли мені, як і всім, прийшов від тебе лист на електронну пошту, що ми молодці, гідно впоралися з таким грандіозним замовленням, ми найкращі й інше бла-бла-бла, я, звичайно, трохи здивувалася. Але коли дісталася в листі до того місця, де ти писала, що нам усім за це належить премія та оплачувана сорокаденна відпустка – я тут гірською козою по офісу скакала від радості, як і всі інші, до речі. Ти – найкращий роботодавець у світі, Емілі! І в суботу ми на твоєму весіллі плануємо напитися всім нашим дружнім колективом! До речі, запрошення на весілля дуууже красиві, такі ніжні, і водночас сучасні, підкреслюють твою індивідуальність.
(Олівер вибирав дизайн запрошень) – автоматично зазначаю у себе в голові, намагаючись переварити й систематизувати отриману від балакучої Моллі інформацію. З її дещо незв'язної мови розумію, що хтось від мого імені, а можливо навіть з моєї електронної пошти, відправив співробітникам моєї фірми листа, в якому їм пообіцяли премію та оплачувану відпустку довжиною в сорок днів. А також хтось надіслав кожному з них запрошення на моє весілля, яке відбудеться вже через п'ять днів. Усе це здійснювалося від мого імені, але за моєю спиною!
Наскільки я розумію, мій бізнес у принципі швидше живий, ніж мертвий, просто він трохи пішов у відпустку. Щоправда, без мого відома. Хоча, чесно кажучи, я нічого не маю проти. Мені зараз потрібна ця невелика перерва, щоб хоч якось привести своє життя хоча б у видимість порядку.
— Сподіваюся, премія всіх влаштувала? – запитую обережно. Особисто я нічого нікому не виплачувала. Хто, у такому разі, це зробив – розуму не прикладу. Кому міг знадобитися цей атракціон небаченої щедрості?
— О, ще б пак! Ти ще питаєш? – Моллі захлинається від емоцій, – Ми того ж вечора, як отримали преміальні, всім колективом завалилися в бар і випили за твоє здоров'я по келиху-іншому холодного пива.
Значить, премію вже виплатили, колектив розпустили у тимчасову відпустку, а також у повному складі запросили на моє весілля. Ну і хто ж цей хтось, хто стоїть за всіма цими рішеннями?
— Моллі, нагадай, будь ласка, ми так і не взяли в штат постійного бухгалтера?
— Ні, нашою бухгалтерією все так само займаються в головному офісі корпорації твого батька.
От халепа. Я дивилася на цей момент крізь пальці, у мене все руки не доходили всерйоз зайнятися цим питанням. І ось наслідки: татусь досі має доступ до моїх справ. Ну або хто там від його імені тепер розпоряджається моїм життям.
— Зрозуміло. Що ж, думаю, потрібно буде владнати це питання і взяти бухгалтера в штат нашої фірми. Ще раз дякую за турботу про квіти, Моллі. Ти найкраща, не знаю, що б я без тебе робила!
Моллі розпливається в щасливій усмішці.
— До суботи, Емілі! Я вже купила карколомну сукню з вирізом до пупа, тож ти на весіллі будеш найгарніша, а я – найзапальніша! Не дочекаюся цього дня! Хоча ти вже точно чекаєш його найбільше! Найщасливіший день у твоєму житті, ну і все в цьому роді, чи не так?
— Ага, звичайно чекаю! До суботи, Моллі, буду щаслива бачити тебе серед моїх гостей. У сенсі наших з моїм нареченим гостей.
— На запрошеннях написано, що його звуть Олівер. Ніколи його тут не бачила. Сподіваюся, що він красень?
— Красень, красень, — зітхаю, відводячи очі, — вибач, мені вже час бігти. Я взагалі-то сюди на хвилинку заходила, забрати… парасольку, — ляпаю перше, що спадає на думку.
— Ти не користуєшся парасолькою, Емілі, - Моллі здивовано підіймає брови, - По-перше, ти їх ненавидиш, а по-друге, вони тобі не потрібні, ти пересуваєшся на машині.
— Ага, точно, а я й думаю, чому я ніяк не можу її знайти? Ну тоді я побігла, до суботи, Моллі!
— До суботи… — Моллі дивиться на мене, як на божевільну, але я вже розвертаюся і за хвилину вискакую з офісного центру.
Мені знову доведеться дві години крокувати в напрямку будинку Олівера. Іноді бути самостійною дещо незручно, якщо не сказати – виснажливо.
Дорогою розмірковую над щойно почутим. Якось це все дивно виглядає. І цей наш з Олівером контракт… Мені здавалося, що це – кінець всього мого життя. Але іноді чомусь відчуваю, що він – лише початок.
