Спочатку:
На сторінку книги
Емілі.
Я сиджу прямо на сходах ганку, що веде до парадного входу у будинок. Не думаю, що тут хтось колись до мене так сидів, але це не моя проблема.
Мої думки зараз важки та повільні, вони ніби в’язнуть у сумі та безвиході.
Хлопчики…Як же я сумую за ними. Здається, що пройшло набагато більше, ніж кілька годин, з того моменту, як я відвезла їх до школи. Після обіду ми з ними збиралися відсвяткувати мій День народженні тортом та морозивом. А ввечері я планувала піти до нічного клубу та тусити там з подругами до самого ранку. Звичайні плани звичайної вісімнадцятирічної дівчини. А тепер…Чи знайдеться хтось, хто назве мою ситуацію звичайною?!
Серце боляче та тривожно стискається, коли я думаю про братиків. Де вони зараз, с ким вони? Що їм сказали про мене та про те, чому вони не можуть повернутися додому?
Вони, напевно, налякані. Скоріш за все плачуть та відмовляються від їжі. Саме так вони робили, коли померла мама. Вони сиділи, притиснувшись один до одного, охопивши коліна руками, і тихо ковтали сльози.
В мене серце розривалося від цієї картини. Мені самій було страшенно важко, але доводилося якось триматися, щоб не налякати хлопчиків ще дужче. У свої 14-ть я, не бажаючи того, була змушена в один момент стати дорослою та відповідати не тільки за себе, а ще і за двох маленьких осиротілих хлопчиків.
А мій батько тоді вважав, що всі питання можна легко закрити грошима. Він, напевно, завжди так вважав. Саме тому я зараз тут, а не вдома зі своїми братами…
Приблизно за двадцять хвилин двері позаду мене відчинилися, випускаючи з будинку Олівера. Він знов змінив костюм. На інший, схожого фасону та кольору. Думаю, він таки псих, чи який там діагноз можна поставити у його випадку?
Люди, яки наполегливо вибудовують навколо себе якусь систему, дуже боляче реагують на те, коли вона рушиться. Одяг, правила, розкладання їжі на тарілці. Що там ще? Потрібно за ним спостерігати, я можу при нагоді йому помститися за те, що не зголосився відмовитися від підписання цього клятого контракту! Він міг зупинити це божевілля, але не захотів цього зробити. Так нехай понесе за це покарання.
Точно! Я повинна зібрати про нього максимум інформації, а тоді перетворити його життя на справжнє пекло! Ще гірше, ніж те, що зараз зробили зі мною.
Він мріє за три роки отримати купу грошей після нашого розлучення? Він отримає купку попелу від своїх мрій та сподівань. Я зроблю все, щоб він залишився на вулиці, самотній, всіма покинутий, без грошей та зі зруйнованим бізнесом.
Йому плювати на мене та на мої почуття? Я наплюю йому в душу. Клянуся, він запам’ятає мене на все життя! На все своє пусте, нікчемне, розтоптане життя! А я стоятиму недалеко, їстиму чипси та із задоволенням спостерігатиму, як догорає його імперія!
- Ти занадто рано пішла з обіду. Ми повинні були зробити селфі для щоденного звіту.
- Мені байдуже, - відповідаю майже автоматично, при цьому ловлю себе на думці, що за останні кілька годин це стала моя найпопулярніша фраза що до нього. Але…я тепер маю план що до Олівера. Диявольський план. І за цим планом я повинна його краще пізнати. Тому, мабуть, мені доведеться зібрати свою огиду до нього в кулак та стати трохи привітнішою.
- Можеш зробити ці селфі тут, - відповідаю вже трохи м’якше.
Олівер трохи вагається, але потім все ж виймає свій смартфон та намагається зловити в кадр нас обох одразу. Але я все ще сиджу на сходах, а він стоїть поруч, тому картинка виходить не дуже. Він невдоволено стискає губи, а потім неочікувано присідає поруч зі мною навпочіпки. Тепер ми обидва на одному рівні, наші обличчя поруч, а наші очі дивляться в камеру. Я навіть вичавлюю з себе щось віддалено схоже на посмішку.
Те, що в нас виходить, ніяк не схоже на селфі щасливої закоханої пари, але нехай подавляться ті, кому ми повинні ці фото щоденно відправляти.
Олівер встає в повний зріст та простягає мені руку. Я автоматично вкладаю свою долоню в його і підіймаюся зі сходів. І лише за кілька секунд усвідомлюю, що тримаю Олівера за руку та що це торкання мені знову здається приємним. Що це, в біса, таке? Моє тіло вирішило трохи зрадити мені?
Останнє, що мені зараз потрібне, це будь-яки прояви симпатії до мого нареченого. Він – шизанута потвора, яка бере безпосередню участь в знищенні мого життя. Тому я не можу відчувати до нього нічого, окрім ненависті. Але цю свою ненависть я повинна зараз загорнути в красиву обгортку, щоб мати змогу підібратися до нього ближче та дізнатися про нього більше. Щоб потім мати змогу нанести добре спланований та підготовлений удар!
Я звикла купувати собі одяг в торгівельному центрі за два квартали від мого будинку, але Олівер зупиняє машину в самому центрі міста, на вулиці з купою дорогих брендових магазинів.
- Мені потрібні кілька пар джинсів та нові футболки. А ще білизна, - я згадую про свій план з двома валізами нових трусів, - та піжама. Хіба тут я зможу таке знайти?
- Думаю, так, - відповідає Олівер, але якось не дуже впевнено, - А ще тобі потрібне вбрання на сьогоднішню ніч в нічному клубі.
Змушена визнати, що він правий. Я зовсім про це не подумала. Ба більше: я сьогодні повинна буду виглядати як щаслива закохана наречена. Так, здається, прописано в контракті? Для всіх оточуючих ми з Олівером – справжня пара. Оце дійсно проблема. Мої подруги знають мене ледь не з пелюшок і відразу зрозуміють, що я брешу. До того ж ми бачилися два дні тому, і ніяким нареченим в моєму житті ще навіть не пахло. От халепа! Як я буду викручуватися з цієї ситуації?
Олівер веде мене до магазину жіночої білизни, вручає мені свою кредитну картку та делікатно залишає наодинці з продавчинями. Я трохи гублюся в цьому царстві напівпрозорих мережив та невагомих пеньюарів. Я таке не ношу, про що чесно заявляю продавцю-консультанту. Мені потрібно щось дихаюче та зручне.
На диво дівчата мене розуміють, і вже за кілька хвилин я у примірочній міряю кілька варіантів білизни, деякі з яких мені підходять та подобаються. До них додаються піжами та комплекти зручного домашнього одягу.
Я не відступаю від свого плану потріпати гаманець Олівера, тому прошу також додати до моїх покупок всі моделі мого розміру з самої останньої колекції. Без примірки. Дівчата продавці трохи дивуються, але виконують моє прохання. Тож рахунок за мої покупки виходить дійсно приголомшливим. Гарного тобі настрою, Олівере!
Залишаю пакети з білизною в машині та на цей раз разом з Олівером йду до іншого магазину. В ньому я купую собі кілька пар джинсів, шортів та футболок, а також зручне взуття на кожен день.
Останній магазин, до якого веде мене Олівер, дивує мене найбільше. Виявляється, поки я купувала собі кучу непотрібної дорогої білизни, Олівер встиг проінспектувати асортимент суконь в цьому магазині, та підібрав дві, яки, на його думку, мені можуть сподобатися. Ось прямо так він і каже мені: можуть тобі сподобатися. І при цьому його обличчя не виражає геть нічого! А потім він ще додає:
- Ти вже втомилася і тобі, мабуть, важко шукати потрібні варіанти.
Чесно кажучи від здивування я не знайшла, що сказати. Лише взяла з його рук дві сукні та пішла до примірочних. Надягла одну, вийшла, покрутилася перед дзеркалом, потім надягла іншу та роздивилася на себе в ній.
Ну що сказати? Мабуть, якби я сама довго шукала для себе ідеальну сукню на цей вечір – я б обирала саме між цими двома. І не змогла б обрати. Бо вони дійсно ідеальні та дійсно як для мене створені.
Я почула за спиною голос Олівера:
- Ми беремо обидві. І ще потрібне взуття під кожну сукню. Без підборів.
Що це зі мною? Я знов мовчу! Взагалі мовчу, хоча все, що відбувається, безпосередньо стосується саме мене! Я міряю плаття, яки він для мене вибрав, сую ноги в туфлі, з яких мені не хочеться тепер вилізати, на стільки вони виявляються зручними, а в голові в мене крутиться лише одне: а він, виявляється, бачить мене?! Не дивиться, не роздивляється, але бачить! І навіть розуміє мої потреби, аналізує мій стиль та розмір, та якось вгадує, потрапляє в ціль! А ще, схоже, намагається про мене піклуватися?! Чи як це розуміти?
Ми їдемо назад, повертаємося до будинку Олівера. Дорогою я знов мовчу, думаючи над тим, що вже вдруге за цей день я змушена сказати своєму ворогові «дякую». Бо я ввічлива людина. А ще тому, що, об’єктивно кажучи, він це заслужив.
- Дякую, - нарешті кажу я коротко, але достатньо голосно, щоб Олівер мене почув. Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду машини та киває головою. І знову дивиться на дорогу. Це все. Залишок дороги ми мовчимо.
