Спочатку:
На сторінку книги
Олівер.
Те, чого я побоювався, усе ж сталося.
Більшу частину вечора мені щасливо вдавалося уникати натовпу, надто гучної музики та мерехтливого світла. Але Емілі чомусь вирішила, що ми з нею повинні станцювати повільний танець. Не знаю, можливо, з погляду того, яке враження ми, як пара, справимо на її подруг, це й було гарною ідеєю. Але в результаті все вийшло так, як мені зовсім не хотілося.
За моє життя друзям двічі вдавалося затягнути мене в нічні клуби. І обидва рази від гучної музики та блимання світла мене накривала паніка. Серце калатало, мов скажене, тіло пробивав холодний піт, на груди ніби падала бетонна плита, що не давала мені дихати, а тривожний жах всередині мене метався й шукав прихистку.
Мені дуже не хотілося ускладнювати Емілі цей і так кепський для неї день своєю панічною атакою. Але відмовити їй у танці я теж не міг. Тому я взяв її за руку й повів на танцпол, сподіваючись повернутися у свій, відносно тихий, куток ще до зміни композиції на гучну й танцювальну.
Ми танцювали, вперше будучи настільки близько одне до одного. .Маленька ніжна долонька Емілі довірливо лежала в моїй руці, не намагаючись вирватися чи стукнути мене. Я обережно обіймав Емілі за талію.
Між нами залишався певний простір, але все ж вона була так близько, що я міг відчути запах її волосся.
Зловив себе на несподіваній думці, що хочу заритися носом у її світле, пахнуче травами волосся. Дивуюся цьому своєму пориву: подібне бажання виникає в мене вперше після розриву з Анастейшею.
Анастейша любила пахнути дорого й насичено, залишаючи за собою довгий шлейф з ароматів і захвату оточуючих.
Емілі пахне тонко, легко, майже прозоро. Пахне природою, свободою, самим життям. Цим запахом можна дихати все життя, і він ніколи не набридне.
Емілі підіймає на мене погляд своїх блакитних очей. Зараз у них немає ні агресії, ні ненависті, ні бунтарства. Вона немов зі здивуванням бачить у мені щось, що до цього не помічала.
Ця Емілі близька, м'яка, її хочеться зігрівати й заколисувати. Хочеться лежати в неї на колінах, дивлячись у бездонну блакить її очей, і слухати безкінечні історії про далекі чарівні світи, де всі щасливі й закохані.
Повільна композиція закінчується, але ми продовжуємо стояти, дивлячись одне одному в очі. Те, що мені вже давно потрібно було покинути танцпол, я розумію лише тоді, коли стає занадто пізно. Мене невблаганно відносить у змінений стан свідомості, у моєму тілі б'ється переляканий заєць, а ноги стають ватяними. Але найгірше – цей спазм у горлі, який не дає нормально дихати.
Як не дивно, допомога до мене приходить звідти, звідки я найменше її очікував. Емілі вперто тягне мене на вулицю, садовить у мою машину, поїть водою, тримає за руки й намагається переключити мою увагу рандомними запитаннями.
Останнє її питання виявляється настільки несподіваним, що я справді виринаю з колодязя паніки й починаю оговтуватися.
«В якому віці в мене був перший секс?» Цікаво, чому вона про це запитала? Чому в її голові взагалі склався цей ряд: її інтерес – я – секс?
Подумати про це я не встигаю, бо Емілі рішуче велить мені пристебнутися й заводить авто. І це після трьох випитих нею коктейлів! На мій погляд – вкрай безрозсудна ідея!
***
Емілі.
Незважаючи на раніше випите, я якимось дивом примудряюся благополучно доставити нас додому.
Вперше в житті я сідаю за кермо після вживання алкоголю. Мені соромно перед самою собою, я наразила на небезпеку і себе, і Олівера, й оточуючих. Сподіваюся, що ніколи в житті мені не доведеться повторити подібної злочинної дурниці.
Оліверу за час поїздки стало помітно краще. Дихає він глибоко й рівно, блідість зійшла, а піт більше не покриває його обличчя.
Усю дорогу ми з ним мовчимо, зрідка скошуючись одне на одного й періодично зустрічаючись поглядами. Він усе ще доволі напружений, але, думаю, це через те, що його машину веде не зовсім тверезий водій.
Олівер уважно спостерігає за дорогою та за моїми діями, і дозволяє собі трохи розслабитися, лише коли я, нарешті, паркую машину перед входом у його дім.
Ми підіймаємося до спальні Олівера. Нашої спальні. Сьогодні, як і в наступні три роки, мені належить спати тут. А в невеликій комірчині гардеробної спатиме Олівер.
Чудовий план! Для чого, навіщо тобі це було потрібно, татусю?! Цей контракт, як би ним не захоплювався містер Вортінгтон, по своїй суті — справжня ода психологічному насильству. Двох дорослих повнолітніх людей змушують жити за чужим графіком і сценарієм, при цьому карають за непослух. Ми з Олівером обидва — заручники, ось тільки він міг відмовитися від контракту, а я — ні.
Разом із хмелем із моєї свідомості поступово зникає й співчуття до Олівера. Я знову згадую, що він — ворог, хитрий, розсудливий, виверткий. Він лише прикидається уважним і турботливим до мене. Прикидається, щоб втертися в довіру й заволодіти грошима, які маячать на горизонті по закінченні трьох років нашого шлюбу за договором.
Йому не можна довіряти. Його не можна підпускати близько. І вже тим більше не можна дозволяти собі відчувати до нього хоч щось позитивне. Наприклад, те, що я відчула сьогодні.
Серце збивається з ритму, коли згадую наш сьогоднішній танець. Це було…хвилююче. Так, саме так — хвилююче. Але в цьому винен алкоголь і повернення Девіда, а ніяк не чарівність Олівера.
І взагалі, я на сьогодні занадто втомилася, щоб розбиратися в усьому цьому. Я, як Скарлетт О'Хара, подумаю про це завтра.
Скидаю з себе одяг і стаю під теплі струмені душу. Як було б чудово, якби вода могла забрати із собою всі мої гіркі думки, весь біль і розчарування сьогоднішнього дня.
Вимикаю душ і підходжу до великої дзеркальної шафки над раковиною. У ній чотири полиці, дві з яких виявляються повністю порожніми. Мабуть, їх відвели для мене. Цікаво, це ініціатива Реджинальда чи Олівер сам так вирішив? Знову «проявляє турботу» про мене?
Надягаю піжамні шорти й майку і, виходячи з ванної, практично зіштовхуюся з Олівером. Мабуть, він теж прямував у душ, але, побачивши мене в мінімумі одягу, збивається з кроку. Ну невже, виявляється, він чутливий до вигляду довгих жіночих ніг?
Роблю вигляд, що не помічаю його розгубленості, з гордим виглядом проходжу повз нього і плюхаюся на ліжко. Коли хвилин через 15 Олівер виходить із душу, я посилено вдаю, що сплю. Він тихо проходить у гардеробну і зачиняє за собою двері.
Ура! До ранку я надана сама собі. Хоча б мої думки та мої сни контракт не регламентує.
Ворочаюся з боку на бік, ніяк не можу заснути. Зазвичай у цей час я тихенько заходила в кімнату до хлопчиків, щоб перевірити, як вони сплять, поправити їм ковдри й погладити по голові. Мені дуже подобалися ці моменти, вони давали мені відчуття родини, тепла, дому, де мене люблять.
Як там мої братики зараз? Хто вклав їх спати? Хто простежив, щоб вони випили тепле молоко перед сном? Сплять вони зараз, чи теж, як і я, ворочаються в ліжечках? І, можливо, навіть плачуть, тихенько схлипуючи, щоб їх не почули й не покарали за ці сльози?
Ці думки змушують мене схопитися з ліжка й почати тривожно ходити по кімнаті. Хочеться свіжого повітря, я відкидаю штору в пошуках вікна й виявляю двері, що ведуть на балкон. Відчиняю їх і завмираю від захвату. Великий широкий балкон частково обвитий плющем і ще якимись квітучими рослинами. Місячне світло заливає сріблом його мармурову підлогу й широкі перила з балясинами. Сад за балконом так само сріблиться, і здається, що можна переступити через ці перила й поринути в нього, немов у нічне море.
Я босоніж виходжу на балкон, підходжу до перил і сідаю на них з ногами, обійнявши коліна. Перила широкі, немов лавочка, сидіти на них виявляється доволі зручно.
Я довго сиджу, дивлячись на зірки й втративши лік часу. Іноді плачу, тихо схлипуючи. Прохолодне нічне повітря покушує мої плечі, я згортаюся в клубочок, щоб хоч трохи зігрітися, але все одно вперто не хочу повертатися в ліжко. Можливо, я б просиділа так до самого ранку, але тут я вловлюю якийсь рух і чую тихий голос, який обережно кличе мене на ім'я.
