Спочатку:
На сторінку книги
Емілі.
Я не хочу, щоб Олівер бачив мене слабкою та заплаканою. Та й мені самій зовсім не хочеться його зараз бачити. Ну чому мені навіть уночі немає спокою від цієї оливкової рептилії?! Що йому взагалі тут потрібно? Я точно не могла його розбудити своїми тихими схлипами. Тоді навіщо він тут?!
Я різко повертаюся до нього спиною і звішую ноги з перил балкона назовні. Чую позаду себе важкий наляканий подих. А наступної миті міцні сильні руки м'яко, але впевнено беруть мене за талію й притискають напівголою спиною до гладкої шовкової тканини піжами Олівера.
Я вчеплююся в його руки й намагаюся відірвати їх від свого тіла. Розумію, що вести активну боротьбу в цій ситуації може бути небезпечно, я просто можу впасти з балкона на землю, тому я щосили щипаю пальці Олівера, щоб він, нарешті, сам прибрався. Але він, здається, не помічає мого опору, і лише сильніше притискає мене до себе.
— Ти що, вирішив, що я потребую твого порятунку? Чи ти уявив себе чортовим Бетменом?! — сиплю й бризкаю слиною в передсвітанкове повітря, — Прибери від мене свої руки й ніколи в житті більше навіть не думай до мене торкатися, ти мене зрозумів?! Ти вже зробив усе, щоб зламати мені життя. На мою думку, в тому, що я опинилася зараз тут, а не вдома з моїми братами, ти винен не набагато менше, ніж мій батько. Тож іди ти до біса, Олівере Бішоп! Іди ти до біса!
Мій голос тремтить, зрадницькі сльози готові бризнути з очей, але я намагаюся стриматися й не показати цього своєму ворогу.
Тепле дихання Олівера зігріває мій потилицю. Моє тіло, напевно, зараз схоже на напівголу крижинку, так я замерзла, сидячи на цьому балконі. Але я не хочу приймати навіть краплини тепла від свого нелюба. Мені огидна сама думка про те, щоб зігріватися зараз у його обіймах. Та й взагалі: що це за раптові прояви людяності від беземоційної рептилії?
Здається, Олівер і не думає мене відпускати, усе сильніше стискаючи свої обійми.
— Емілі, будь ласка, я прошу тебе, просто злізь із перил. Обіцяю, що я тут же відпущу тебе й піду. Хоча тобі б теж не завадило зайти в дім і зігрітися, ти вся промерзла.
Його голос тремтить від хвилювання. Великий палець його правої руки неспішно погладжує мене по спині, немов намагаючись заспокоїти. Це стає останньою краплею для мене. Лицеміре! Ти пожалів мене? Себе пожалій. Я ненавиджу тебе ще сильніше за твоє дволиччя!
— Це моє тіло і мені вирішувати, де йому сидіти і у що бути одягненим. Чи ти хочеш сказати, що в контракті й ці моменти прописані? Я розумію, чому ти зараз стараєшся: я ж іще не дружина тобі, правильно? Тож у разі моєї смерті тобі не вдасться стати багатеньким веселим вдівцем. Що мовчиш? Я права? Я наскрізь бачу твою підлу натуру!
Відчуваю, як Олівер із силою тягне на себе моє тіло, потім підхоплює мене однією рукою під коліна, іншою – під спину, і несе подалі від перил. Він так міцно притискає мене до себе, що я чую, як гучно й швидко б'ється зараз його серце.
Нарешті він ставить мене босими ногами на холодну мармурову підлогу, хитає головою й скрушено промовляє:
— Мені шкода. Мені дуже шкода…
Він дивиться кудись повз мене – у сіріюче небо, у величну красу паркових дерев, у передсвітанковий туман, у свої думки, у минуле, у напівзабутий сон. На його обличчі зараз біль і сум. Його присутність неприємна мені, але його очі, наповнені невідомою печаллю, заворожують. Я не можу перестати дивитися на його обличчя. У блідому світанковому світлі він красивий, мов грецька статуя.
Не витримую власних думок і різко відвертаюся від Олівера, залишивши його в себе за спиною. А буквально за кілька секунд на мої крижані плечі лягає тепла шовкова піжамна кофта. Мене огортає той самий запах, який я вловила сьогодні в нічному клубі – м'який, привабливий, чоловічий. Його долоні на мить затримуються на моїх плечах, і я мимовільно затримую дихання – чи то від обурення, чи то від чогось іншого, мені поки що не зрозумілого.
Чую за спиною тихі кроки, що віддаляються. Я не встигаю відреагувати на цей несподіваний зігрівальний жест Олівера, та й не знаю, що мені сказати чи зробити у відповідь. Так і залишаюся на самоті стояти на балконі, кутаючись у його піжаму та вдихаючи його запах.
***
Олівер.
Я прокинувся під ранок, відчувши потребу відвідати туалет. Спросоння не одразу зрозумів, чому я сплю не у своєму ліжку, де я взагалі перебуваю і чому стіни моєї спальні раптом стиснулися до відстані кількох метрів.
Нарешті прийшло розуміння, що я сплю в гардеробній, бо в моєму ліжку тепер спить маленька блакитноока колючка, моя майбутня дружина Емілі. Зітхнувши, підвівся з вузького незручного ліжка, моя спина при цьому відгукнулася болісною скутістю. Треба буде щось вирішити з матрацом на ліжко, я не можу собі дозволити щоранку почуватися хворим і розбитим.
На зворотному шляху, повертаючись із ванної кімнати до гардеробної, помітив, що ліжко, на якому мала спати Емілі, порожнє, а двері на балкон навстіж відчинені.
Моє серце пропустило удар, а потім тривожно забилося. Я побачив Емілі, яка сиділа, підібгавши коліна, на перилах, згорнувшись від холоду.
Я не міг у це повірити. Вона сиділа саме там, на тому самому місці. Стрілки на циферблаті моєї пам'яті шалено закрутилися назад, відрахувавши за мить 20 років…
Молода жінка з довгим розпущеним волоссям невпевненою, повільною ходою підходить до перил балкона. Її нічна сорочка, місцями порвана та залита кров'ю, злегка колишеться вітром..
Вона важко спирається на перила і якийсь час стоїть так, опустивши голову. Потім неспішно сідає на мармуровий поручень перил і перекидає ноги назовні.
Я тихо плачу, ковтаючи сльози, боячись будь-яким звуком видати свою присутність. До цього я вже кілька годин пролежав під ліжком, ховаючись від його криків, від граду ударів, якими він обсипав жінку. Я дуже втомився, зголоднів і обмочився від страху, але я скоріше б помер під цим ліжком, ніж виліз звідти й потрапив у його руки.
Зараз він забувся п'яним сном на цьому самому ліжку, голосно хропучи й іноді щось злобно вигукуючи уві сні, а жінка з тихими стогонами болю підвелася з кривавої калюжі на підлозі й вийшла на балкон.
Мені хочеться покликати її, окликнути, зупинити, але страх скував мені горло. Крізь пелену сліз я бачу, як вона підсувається до краю перил, упирається в них руками і, відштовхнувшись, падає вниз.
Я не чую удару її тіла об землю, бо в цей момент я з криком викочуюся з-під ліжка й біжу на балкон. Перила занадто високі для зросту семирічного хлопчика, тому я просовую голову між фігурними балясинами й зазираю вниз.
У світанковому світлі кольори не яскраві, світ сповнений всіляких відтінків сірого та чорного. Я бачу білу тканину нічної сорочки, віяло світлого волосся і чорну пляму на мармурі парапету, що повільно розтікається на всі боки…
На цей раз я мушу встигнути. Я мушу зупинити її. Я мушу! Не можна дати цьому страшному польоту повторитися в моєму житті.
Я обережно, щоб не налякати, окликаю Емілі на ім'я. Вона різко відвертається від мене і звішує ноги з перил. Все, як тоді, як двадцять років тому. Тільки тоді я був маленьким наляканим хлопчиком, а зараз я дорослий чоловік, і я можу, я зобов'язаний їй допомогти!
Беру Емілі обома руками за талію і притискаю спиною до своїх грудей. Навіть крізь тканину своєї піжами відчуваю, наскільки вона замерзла — її тіло, злегка прикрите майкою, просто крижане.
Я тримаю її міцно, але обережно, щоб не завдати болю. Вона намагається вирватися, щипає мої пальці, щось обурено мені говорить. Я не чую, не бачу і не відчуваю нічого, крім її тіла в моїх руках і запаху її волосся. Я тримаю її. Я не дам їй впасти ні за що на світі.
— Емілі, будь ласка, я прошу тебе, просто злізь із перил. Обіцяю, що я тут же відпущу тебе й піду. Хоча тобі б теж не завадило зайти в дім і зігрітися, ти вся промерзла.
Вона знову вибухає гнівною промовою, здається, на мою адресу. Тоді я просто беру її на руки й несу подалі від перил, подалі від мармурового парапету, подалі від небезпеки.
Я ставлю її на підлогу біля самих балконних дверей і тільки тут відпускаю зі своїх рук.
Озираюся на балконні перила, на дерева саду за ними, на світанкове небо з легкими хмарами. Я немов бачу зараз там маленького семирічного хлопчика, що ридає і дряпає нігтями білий мармур балясин. Я нічим не можу йому допомогти. Вже двадцять років це мучає мене, рве мені душу: я не допоміг, не зупинив, я не зміг…
— Мені шкода. Мені дуже шкода… — зривається з моїх губ.
Емілі раптом різко відвертається від мене. Вона ненавидить мене всією душею, хоча ми знайомі менше доби і практично не знаємо одне одного.
Я дивлюся на її ніжну спину, на тендітні беззахисні плечі й неслухняні локони світлого волосся. Вона така слабка, вразлива, і водночас сильна й незламна. Я ніколи ще не зустрічав таких дівчат.
Зараз, у цей неймовірно гострий та емоційний для нас обох момент, стоячи тут, на цьому самому балконі, я даю самому собі клятву присвятити своє життя тому, щоб захищати Емілі, оберігати її й допомагати їй, наскільки вистачить моїх сил.
Я знімаю з себе кофту піжами й накидаю на її замерзлі плечі. Ця блакитноока колючка нізащо не визнає, що їй потрібна моя допомога, тому я тихо розвертаюся й іду у свою гардеробну, сподіваючись, що й у неї вистачить розсудливості залізти нарешті у своє ліжко й зігрітися. Це найменше з того, що їй зараз треба. Над рештою її потреб подумаємо вранці.
