Раді Вас бачити!

Емілі.

Ми з дівчатками повертаємося до зали і після недовгих пошуків знаходимо Олівера та Девіда. Вони зайняли для нашої компанії столик із великим диваном подалі від танцполу; у цій частині зали ще якось можна розмовляти між собою, не побоюючись зірвати голос від крику. Проте вони не спілкуються, розсівшися по різних кінцях дивана.

Олівер стримано киває мені при нашій появі й знову опускає зосереджений погляд у свій телефон. Девід же не відриваючись дивиться на мене очима побитого собаки.

Аліша ловить офіціанта й робить замовлення. Вона чудово знає наші з Кейті смаки, а от у хлопців вирішує уточнити, що вони питимуть. Олівер замовляє воду. Девід – віскі. Наскільки я пам'ятаю, раніше він не пив міцних спиртних напоїв.

Я багато що пам'ятаю про Девіда і про той час, коли ми були разом. Тоді мені здавалося, що ми кохаємо одне одного, що в нас усе взаємно й серйозно.

Мені було дуже боляче, коли після свого від'їзду до університету Девід поступово почав віддалятися від мене. Я розуміла, що його життя кардинально змінилося: нове місто, нові друзі, безліч нових знайомств, зокрема й з привабливими дівчатами. Я була далеко, а вони – поруч, лише руку простягни. І він, мабуть, не встояв, з головою поринув у нові відчуття та доступні розваги.

День за днем я все сильніше відчувала, що втрачаю Девіда. Моє серце боляче стискалося з кожним неприйнятим моїм дзвінком, з кожним проігнорованим повідомленням. І одного разу, не витримавши невизначеності, я попросила його нарешті зробити свій вибір. Девід спочатку посилався на завантаженість навчанням, але в результаті наприкінці розмови запропонував нам залишитися друзями. Це було очікувано, я розуміла, що зберегти стосунки на відстані дуже непросто. І все ж я страждала. Я дійсно кохала його.

Зараз, дивлячись на Девіда, я запитую себе: невже я і зараз усе ще його кохаю? Невже однієї його феєричної появи в моєму житті вистачить для того, щоб воскресити мої колишні почуття?

Мене опановують сумніви. А ще – образа й недовіра. Один раз Девід уже вибрав не мене. Що завадить йому знову зробити те саме?

Офіціант приносить наше замовлення. Аліша, знаючи наші апетити, одразу просить його повторити. Ми піднімаємо наші келихи, подруги вітають мене з Днем народження, знову тереблять і обіймають. Девід підійти не наважується, а Олівер, слава Богу, навіть не намагається до мене доторкнутися. Він зайнятий тим, що робить селфі та фотографії нашої компанії для звіту.

Зазвучала композиція, яку Аліша цього сезону вважає своєю улюбленою, тому вона верещить і тягне нас із Кейті на танцпол. Три композиції потому ми повертаємося до нашого столика, щоб освіжитися своїми коктейлями й знову приєднатися до натовпу, що скаче в танці.

Я встигаю помітити, що Девід уже розчервонівся від випитого. Він забився в куток дивана й з похмурим виглядом напивається на самоті.

Хміль трохи заграв і в моїй голові, тому я наважуюся підійти до Девіда, взяти його за руку й повести за собою до виходу з клубу. Краєм ока встигаю помітити трохи здивований погляд Аліші. Вона уважно дивиться на нас із Девідом, потім обережно коситься на Олівера, чекаючи побачити прояви його ревнощів. Але Олівер усе так само зайнятий чимось у своєму телефоні й не помічає нічого навколо. Мила Алішо, знала б ти, наскільки ми з Олівером байдужі одне до одного! Я могла б злитися з Девідом у пристрасному поцілунку просто на столі під носом в Олівера – він би й бровою не повів.

Я за руку виводжу Девіда на майданчик перед центральним входом до клубу. Вечірня прохолода вулиці приємно освіжає мою шкіру. Хміль дещо розсіюється. Ми з Девідом стоїмо одне навпроти одного й усе ще тримаємося за руки. Це таке приємне, щемливе відчуття, наче й не стоять зараз між нами цілий рік нашої розлуки та той факт, що Девід усе-таки вибрав тоді не мене.

Я дивлюся на розчервоніле й трохи спітніле обличчя Девіда. Його сіро-блакитний погляд дещо розфокусований від алкоголю, і все ж він не зводить з мене очей.

— Ти стала ще красивішою за цей час, — Девід нарешті перериває наше мовчання.

— Тобі так здається після віскі, — я ледь усміхаюся, але в моєму голосі чутна легка нотка смутку.

— Ні. Я помітив це з першої секунди, як побачив тебе. Мені так шкода, що я спізнився, Емілі. Я був таким ідіотом рік тому. Таким ідіотом... Я втратив найкращу дівчину у своєму житті.

 — Щоб це зрозуміти, тобі довелося порівняти мене з багатьма іншими, чи не так?

Очі Девіда стають ще сумнішими, і він опускає голову. Йому нічого на це відповісти. А мені вже нема чього від нього хотіти. У будь-якому разі, нам уже не бути разом. За два тижні я вимушена офіційно стати місіс Бішоп. Мене пересмикує від цієї думки, і я обережно виймаю свою руку з гарячої долоні Девіда.

— Я бажаю тобі щастя, Девіде. Упевнена, у тебе все буде добре, — я намагаюся додати оптимізму у свій голос, але виходить не дуже. Моє серце боляче стискається. Сьогодні я назавжди прощаюся з іще однією важливою людиною в моєму житті – моєю першою любов'ю.

Девід сумно киває і несміливо піднімає на мене очі.

— Дякую, Емілі. З нас двох саме ти заслуговуєш на щастя. Заслуговуєш, як ніхто інший. Сподіваюся, Олівер зможе зробити тебе щасливою!

Гірка усмішка перекошує моє обличчя. Олівер може ощасливити мене лише в одному випадку: якщо він провалиться в пекло разом із цим клятим контрактом!

— Обов'язково зробить, як і я його. Думаю, ми з ним обоє постараємося ощасливити одне одного!

Здається, Девід не помічає сарказму в моєму голосі й приречено киває моїм словам.

— Думаю, мені краще буде піти. Я почуваюся зайвим, клятим невдахою.

— У будь-якому разі алкоголю тобі на сьогодні вистачить. Думаю, тобі варто викликати таксі й вирушити додому. Ще раз дякую за квіти, вони прекрасні.

Девід нічого не відповідає, а наступної секунди несподівано бере мою руку в свої долоні й притискається губами до моїх пальців. Моє серце пропускає удар і збивається з ритму.

Переді мною зараз той самий Девід, що й рік тому: ніжний, уважний, той, поруч з яким завжди відчувала себе особливою. Мені так хочеться дозволити собі забути про все погане й знову опинитися в його міцних обіймах.

Але це неможливо. І ми обоє це розуміємо. Девід обережно відпускає мою руку, потім робить кілька кроків від мене, розвертається й дуже швидко, практично бігом, віддаляється, так і не попрощавшись зі мною.

Кілька хвилин я просто стою, підставляючи обличчя прохолодному вітру, і намагаюся привести свої думки та емоції хоч у якийсь лад. Сьогодні просто нескінченний день. Здається, що в нього вмістилося ціле життя, сумне й нещасливе. Боюся, що всі мої наступні дні в найближчі три роки будуть схожі на цей: ненависний контракт, нелюбий чоловік і я, яка собі не належу...

Пора повертатися до зали, там на мене чекають два світлих промінчики, які, слава Богу, ще є в моєму житті: Кейті й Аліша. Я підходжу до нашого столика, заставленого склянками з-під коктейлів. Олівер окидає мене порожнім поглядом і знову втикається у свій телефон.

У цей момент з танцполу повертаються Кейті з Алішею, веселі й розчервонілі.

Музика змінюється на повільну романтичну композицію, яку обожнює Кейті. Мабуть, якийсь невгамовний чортик смикає її зараз за язик, тому що вона різко повертається до мене й голосно кричить:

— Це найромантичніша з усіх пісень про кохання на світі! Ви з Олівером просто зобов'язані під неї потанцювати! Заперечення не приймаються, Емілі, у вас весілля за два тижні, тож потрібно потренуватися перед першим танцем.

Олівер не чує її слів, але я розумію, що викрутитися нам, мабуть, не вдасться. Занадто підозріло, що наречений і наречена за весь вечір не сказали одне одному навіть двох слів.

Я підходжу до Олівера, нахиляюся до нього й голосно кажу:

— Ходімо, нам доведеться станцювати цей довбаний танець.

Краєм свідомості зазначаю, що від нього приємно пахне – м'яко, обволікаюче, привабливо. Це несподіване відкриття лякає мене: рептилія – мій ворог, мені не може нічого в ньому подобатися. Мабуть, це витівки алкоголю й того, що Девід розбурхав у мені романтичні почуття.

Олівер кілька секунд дивиться на мене, потім у бік танцполу. В очах його миготить тривога, яку я вже бачила раніше, але це триває лише мить. Він встає, бере мене за руку й веде до центру зали.

Його рука тепла, а дотик чомусь заспокоює мене. Моє тіло відповідає на його дії зовсім не тими сигналами, які очікує мозок. Запах Олівера мене чомусь притягує, а його пальці дарують спокій і опору. Ми зупиняємося на краю танцюючого натовпу. Олівер одну руку обережно кладе мені на талію, а іншою бере в свою долоню мої пальці, повільно ведучи мене в танці. І в цей момент я відчуваю, що... повернулася додому.

У глибині моєї свідомості плескається жах. Це просто неможливо! Цього не може бути, тому що не може бути ніколи! Я ненавиджу його, він доламав моє минуле життя, він ворог, просто порожня холодна рептилія!

Але моє тіло має свою думку щодо цього. Воно принюхується до його запаху, прислухається до його дотиків і робить висновок, що цей самець мені підходить. Я піднімаю погляд на його обличчя. Він дивиться на мене, і його очі зараз не порожні. Такими я їх ще не бачила. Я не можу зрозуміти, що відбивається зараз в очах Олівера, але це точно не байдужість.

Я опускаю погляд на його губи. Вони по-чоловічому красиві, чітко окреслені, з чуттєвими лініями та вигинами. У голові проноситься шалена думка: як Олівер цілується, які його губи на смак?

Ти занадто багато випила, Емілі! Це все дія алкоголю й нещодавньої розмови з Девідом. Ти просто переносиш почуття та емоції до колишнього хлопця на інший об'єкт, ближчий і доступніший. Так буває, завтра все це закінчиться! Повинно закінчитися, просто зобов'язане, чорт забирай!

Повільна композиція закінчилася, і у вухах знову забилися гучні ритмічні баси танцювальної музики. Ми з Олівером розірвали наші обійми, але чомусь усе ще стоїмо одне навпроти одного й дивимося очі в очі.

За пару хвилин я помічаю, як Олівер прямо на моїх очах сильно блідне. Його обличчя покривається дрібними бісеринками поту, дихання стає різким і здавленим, ніби йому не вистачає повітря, а в очах хлюпає паніка й жах. Він невпевнено похитується, і я хапаю його за плече, щоб він не впав.

Він мружиться від яскравих променів світлового шоу, що метаються залом, й мимоволі втягує голову в плечі, намагаючись сховатися від музичних вибухів, що розривають голову. Схоже на те, що у нього почалася панічна атака.

Хапаю його за передпліччя й тягну до нашого столика. Дівчатка з жахом дивляться на бліде, як крейда, обличчя Олівера. Я беру з дивана свою сумочку, запихаю в неї маленьку пляшечку з водою, яку, мабуть, замовляв собі Олівер, і, поспіхом попрощавшись з подругами, веду задихаючого нареченого до виходу з клубу.