Раді Вас бачити!

*Новий світ. День 7. Глибока ніч*

— Повірити не можу! — промовила пані Лів, дивлячись на власну картину. 

Пейзаж озера, який їй сподобався, зараз виглядав так, наче вона його малювала п'яною. Ні, сама картина була неперевершена — точно найліпша, чи, принаймні, одна з найліпших робіт жінки. Усі мазки охайні й м'які, кольори плавно перетікають один в одного, а загальний план виглядає наче реальний! Картина нагадувала дрібне віконце, що вело у той самим момент, коли жінка малювала біля озера. 

Але задоволення від картини не було аж зовсім! І найжахливіше те, що сама пані Лів не могла зрозуміти, чому те, що вона чекала з таким натхненням, чомусь повністю її не влаштовує! 

"І ще той Айвін, — розгнівано подумала аристократка. — Чому такий хлопець не мені? Чому подібне — завжди не мені?"

Ці думки, що снували в голові вельможі вже пів дня, вже втомили її. Незрозуміло чому, але жінку зачепила відповідь хлопця, і та зараз не могла знайти собі спокою. Навіть вино, яке вона завжди пила для розслаблення — зараз тільки сильніше її дратувало. Не витримавши пікового напруження, жінка плеснула вином на картину. Багряна рідина швидко стекла на підлогу, пофарбувавши картину у нерівномірні й огидні рожеві плями. 

*Вдень*

Айвін стояв перед жінкою. Між ними вже встигла повиснути неприємна пауза, проте аристократка бачила, що юнак просто не може знайти відповідь — аж ніяк не ігнорує її. Зрештою, питання було дійсно складним. Яшма — дівчина, що, вочевидь, подобалася хлопцю. Дівчина, яка дуже багато чого зробила для нього і неабияк допомогла йому — раптом виявилася колишньою повією. 

Питання складне, адже ніхто не хоче поруч із собою подібну жінку. Але й покинути її вже просто так не вийде. Пані Лів і сама не знала, як правильно вчинити у цій ситуації, адже Яшма дійсно дуже гарна дівчина. 

— Та ні, — знизав плечима Айвін. Голос його був спокійним, навіть трохи легким — наче він думав, що обрати на вечерю. — Не планую я її кидати... Зрештою, я сам ледь не опинився у її ситуації. Якщо чесно, то трохи дивно від усього цього — навіть ніяково. Проте... Я не знаю... Мені не хочеться її кидати.

— Ого! — промовила пані Лів. — Я... Я в захваті... — не знала, що відповісти вельможа. — Айвіне, а ти... гарний чоловік! Я майже заздрю Яшмі! 

— Чому? — здивувався хлопець. 

— Ну... Я не знаю, звідки ти Айвіне, але в наших краях про такі речі дбають! — сказала жінка так, наче засуджувала парубка у чомусь. — І... Яшму місцеві не беруть собі за дружину саме через її минуле — адже бути сто-якимось там — ніхто не бажає! Та ти, здається, не звертаєш на це уваги... 

— Пані Лів, — промовив хлопець і примруживши одне око, почухав потилицю. — Скажіть, тільки не ображайтесь, я в жодному разі не хочу образити вас, чесно! 

— Добре, — кивнула вельможа. — Я вірю тобі! Слухаю.

— Вам доводилось колись... Сидіти тижнями без їжі? — запитав юнак, на що отримав закономірну відповідь. — Мені доводилось. А чи доводилось вам терпіти нахабного торговця, коли той мацає вас усюди, де можна, ще й схиляє до інтиму з ним? 

— Ні, звісно! — випалила жінка, що аж ніяк не очікувала на подібне питання. 

— Стеж за словами! — нагадав хлопцю найманець, що був поруч. — Ти не з сільською дівкою розмовляєш! — додав він, але пані Лів миттєво його осадила, нагадавши, про що попереджав парубок. 

— Я перепрошую, — повторив Айвін і підняв руки в ліктях. — Я аж ніяк не хотів вас образити, пані Лів! Просто... У вас, як я розумію, була людина, яка про вас піклувалася! А в мене ні... Батьки з дитинства ненавиділи мене, адже я... був... — ці слова давалися юнаку найважче. 

— Так? — обережно запитала жінка. 

— Не хотіли мене, в цілому, — промовив нарешті парубок. — Та й покинути десь у лісі, до першого вовка, також не наважилися! От я і був змушений жити, не потрібний нікому! Яшма, гадаю, була в ще більш жахливому становищі. Якщо ви кажете, що її батьки продали її в бордель... Як вона могла уникнути цієї долі, коли сама ще в пелюшках була? 

— Ніяк... — вимушена була погодитись вельможа.

— І мені, якщо чесно, складно її звинувачувати! Я сам ледь уник тієї долі з крамарем, але Яшма... До неї я відчуваю тільки співчуття, але про це... Я вже сам з нею поговорю! — закінчив Айвін. 

Аристократка стояла, схрестивши руки під грудями. Їй нічого було сказати, але вона й без слів розуміла, що хлопець мав рацію. Відвернувшись до озера, жінка шукала, що відповісти Айвіну, але слів не знаходилося.

— Заздрю... — тільки і сказала вона. Тепер її голос не був таким легким та шовковистим. Жінку наче підмінили.

— А?

— Заздрю Яшмі, — повторила пані Лів. — Вона знайшла гарного хлопця. Заздрю... 

Не знаючи, як на подібне реагувати, парубок лише вибачився і, піднявши відра, попросив дозволу піти. Айвін і сам не знав, чому запитав це у вельможі, але пані Лів стала раптом такою холодною, що перед нею не хотілося зайвий раз відсвічуватися. 

*Зараз*

— Я не пам'ятаю, як опинилася там... — знизала плечима Яшма, дивлячись вбік. Їй важко було дивитися в очі хлопцю, на колінах якого вона досі сиділа. — Пам'ятаю тільки, як сиділа з іншими дівчатами в кімнаті, коли не було гостей чи в когось була перерва. 

Айвін лише м'яко кивнув, показуючи Яшмі, що слухає її.

— Вони грали зі мною, — посміхнулася вона, згадуючи дитинство. — Потім, коли мені виповнилося сім, вони почали мене вчити. Ну... Сам розумієш, чому... 

— Розумію, — підтвердив хлопець. 

Яшма на мить замовкла. Їй було дуже ніяково згадувати усе це, адже вона, отримавши свободу, вирішила почати нове життя. І хоч минуле досі переслідувало її, та вона намагалася ігнорувати зневажливі погляди у свій бік, та брудні плітки про себе. Дівчина робила усе, аби з гідністю прожити наступний день. Тому історія власного минулого давалася їй з важкістю. 

— Не бійся, — промовив Айвін, бажаючи підбадьорити Яшму. Вона на мить подивилася на нього і кивнула, знову відвернувшись.

— А потім я працювала там... Усе зароблене віддавалося господарю. Але якщо ми гарно працювали, нас ліпше годували, давали більш зручні ліжка, одяг... Загалом, привілеї були. І я працювала... Не знаю, я ще тоді збилася з рахунку, а тут вже й забула навіть про це! Але коли мене викупила пані Лів... Вона... — почала дівчина, аж раптом різко замовкла. 

— Вона? — перепитав юнак. 

— Вона викупила мене і поселила тут. Знайшла мені родину, що була готова прийняти мене, — закінчила Яшма.

— А як усі інші дізналися про твоє минуле? 

— Я — дурепа... Про те, що я працювала в борделі, в нашому селі знав тільки Якоб — пані Лів повідомила йому це під суворою обітницею того, що це таємниця. А я дурепа... Мені сподобався Еміль, він здавався мені надійним хлопцем, якому я можу довіряти. Мені багато хто приділяв увагу, кликав заміж, але я віддавала перевагу Емілю. От я і розповіла йому... А він... він... 

— Розповів усім? — додумав за неї хлопець. 

— Угу, — покивала Яшма. — Відтоді, на мене усі дивляться, як на дешеву шльондру! — помітно засмутилася вона. — Усі тільки мені на груди витріщаються, наче думають, що я цього не помічаю. А ніхто не підходить, не кличе до себе в дружини... А Еміль — ходить весь такий важливий, гордий за те, що тепер я наче прокажена у селі. І користується цим! 

Посміхнувшись, Айвін відкинувся і ліг назад на траву. Яшма боязливо, наче боялася налякати, вмостилася поруч. Вона дивилася на парубка з надією, наче він міг клацнути пальцями і стерти її минуле — як страшний сон. Та парубок думав не про це. Розвернувшись на бік, він подивився у великі бурштинові очі, що світилися від надії. 

— Яш, — сказав парубок. — Посміхнись, від сліз — зморшки вилізуть! 

Дівчина, крізь сум та печаль, все ж таки змогла посміхнутися. Айвін не прогнав її, не пішов від неї, і навіть не зосереджував увагу на її минулому. Дівчина ледь стримувала себе від того, щоб поцілувати парубка — вона пам'ятала, що він хотів зробити усе чемно, навіть дивлячись, як вона, від страху перед майбутнім, намагалася усе зробити насильно. 

— Я також маю історію про своє минуле, — промовив хлопець, піднявши очі до неба. — Насправді, я ніякий не сирота... Хоча, якщо чесно, хотів би ним бути! — почав він свою розповідь. — Я взагалі не з цього світу! Ти мені не повіриш, але ще тиждень тому, я був не у теплому селі, де живе така чудова дівчина, — подивився він на Яшму, — а у зимовій тундрі, де, окрім як голоду та холоду — нічого не було. І батьки в мене були — два пияки, що знущалися з мене і викидали на мороз. І в тому самому світі, на цьому самому місці...

— Припини! — ображено промовила Яшма. — Я тобі правду розповідала, коли казала про батьків та дитинство. А ти мені казки вигадуєш, про якусь там тундру, про зиму... Літо, звичайно, закінчується, та до зими ще далеко! 

Яшма виглядала ображеною. Її очі, сповнені непорозуміння й недовіри, дивилися Айвінові прямісінько в душу. Дівчина, вочевидь, була рада, що хлопець намагався її підтримати, та спосіб, в який він це хотів зробити — геть їй не подобався. 

— Подивися на мій одяг, він точно не схожий на одяг для літнього сезону, — промовив Айвін, сподіваючись достукатися. 

— Ну... Взагалі так... — невпевнено промовила Яшма. — Я не підіймала цю тему, бо боялася тебе образити — я не знала, через що ти пройшов. Але одяг в тебе точно не місцевий... Та історія про інший світ? Серйозно?! Ти дійсно думав, що вигадка підніме мені настрій?

Розуміючи, що дівчину переконати не вийде, Айвін полишив свої спроби розповісти про свій світ. Вочевидь, правда помре разом з ним, як з єдиним носієм та свідком цієї правди. 

— Ну пробач, — усміхнувся юнак. — Просто... В мене ніколи не було дівчини, от я і не знаю, як вас правильно втішати! — знизав плечем він.

От тепер вже Яшма зацікавилася. Образа з погляду зникла, прихопивши із собою ще й сум та весь негатив. Всівшись на коліна, дівчина подивилася на хлопця так, наче він був із золота зліплений, і посипаний зверху самоцвітами, як торт на святі. 

— Правда?! — перепитала вона. — Я буду в тебе першою? 

— Ну... так... — зам'явся Айвін. — А це... ну... сильно розчарована? 

— Та ти що! — випалила Яшма. — Я навпаки рада, бо... ну... як би тобі сказати... — тепер вже настав час соромитися їй. — Я рада, що буду твоєю першою жінкою, але... розумієш... Мені соромно, що я не можу дати того самого у відповідь... Бо я... ну... точніше я була...

— Я розумію, — посміхнувся хлопець. — Добре, ходімо вже назад, а то час не дитячий вже для прогулянок. 

— Угу...