Спочатку:
На сторінку книги
Вже під вечір, впевнившись що я прийшла в норму, мені дозволили покинути лікарняне крило.
- Бажаєте піти у свою кімнату? - зацікавленості моєю відповіддю в голосі Ровейна було не більше нуля.
- Ні. Відведіть мене в архіви гномів, - я стисла в кармані коротку записку від Рея, яку Орвія, гномка з лікарського крила, таємно передала мені незадовго до того як відпустила.
- Але його високість наказав… - хотів було посперечатися ельф, але я його перебила.
- Мені він сказав що я маю бути у нього вночі. Рештою свого часу я сама буду розпоряджатися, - рішуче відрізала я.
Звісно що Аллірен намагався погрожувати мені, щоб я не бачилась з Реєм. Але прямої заборони не було. Та й не думаю що він наважиться щось зробити сину посла нуріане. Хоч і колишньому.
І все ж треба бути обережними.
Ровейн з Креніном ще намагались упиратися, але зрештою здались і повели мене в потрібне місце широкими камʼяними вулицями Карн-Балоту. Я ж своєю чергою зацікавлено роздивлялась по сторонах. Сподіваючись, що звикну до постійного відчуття, ніби знаходжуся в консервній банці.
Хоча камʼяна стеля була доволі високо, і то тут то там її підпирали товсті громіздкі колони оздоблені грубою різьбою, все одно у мене виникало якесь відчуття на кшталт легкої клаустрофобії. Було дико усвідомлювати, що з усіх сторін мене оточував виключно камінь. Бо місто повністю знаходилось в найбільшій в цьому світі горі, і дійсно вражало своїми масштабами.
Абсолютно всі будівлі, від найменшої крамнички до королівського палацу, були грубо вирублені з темно-сірого каменю. На деяких вулицях будинки взагалі майже повністю були «втоплені» в величезну камʼяну стіну. І хоча повітря було на диво свіжим - схоже, над системою вентиляції міста гноми подбали добре - загальне враження від міста було… похмурим.
Ще більш похмурим, ніж від Сонерії, де постійно було сіро та пасмурно, але принаймні видно небо над головою.
- Який саме відділ вам треба? - з глибоких роздумів мене висмикнув голос старого гнома з сивою кудлатою бородою майже до самої землі.
Ельфи перевели на мене запитальні погляди.
- Історія… магії, - трохи запнувшись, пригадала я інформацію з записки. - Давньої магії.
Гном задумливо зморщився і почухав бороду перед тим як махнути рукою в сторону широких камʼяних (ну звісно ж) сходів, котрі вели кудись вниз.
- Пʼятий поверх, - гримнув він та записав наші імена у великий потертий журнал відвідувачів.
- Але ж сходи йдуть вниз, - я трохи зависла на першій сходинці, не наважуючись спускатися далі.
- Гноми рахують поверхи по-іншому, - Кренін з невдоволеною пикою все ж зволив пояснити та махнув рукою в сторону таблички, на якій красувалась горда цифра 12. - В них перший це найнижчий поверх.
Ох ти ж йо… і треба було до такого додуматися. А як взагалі в цій системі орієнтуватися?
Але принаймні тепер зрозуміло, чому ця будівля здавалась такою маленькою на перший погляд - більша її частина знаходилась під землею. Якщо, звісно, не враховувати той факт, що фактично весь Карн-Балот знаходився під землею. І чим більше ми спускались сходами архіву, тим «важче» ставало повітря. Пахло пилом і старим сухим папером.
- Що вам тут треба? - Ровейн відкрив двері, на яких висіла табличкою з номером 5 і, переконавшись що небезпеки немає, пропустив мене вперед.
- Інформація, - хмикнула я, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не збираюсь присвячувати його у свої плани.
Натомість повільним кроком пройшлась вздовж низьких, але довжелезних стелажів, завалених різноманітними книгами, журналами, сувоями, а місцями й просто поодиноко стирчащими пожовклими листами паперу. Кілька разів зупинялась, зацікавлено тягнулась до книги чи сувія що раптом привертали увагу. Потім розчаровано ставила їх назад, розуміючи, що або тема взагалі мені не потрібна, або ж текст написано невідомою мені мовою.
Просуваючись все далі, уважно вдивлялась в кожен напівтемний поворот в пошуках знайомого силуету.
Нікого. Тут теж нікого. Пусто.
Як раптом за черговим поворотом я побачила великий письмовий стіл, що стояв майже в протилежному від входу кутка. Примостившись біля купи книг, на ньому напівсидячи хтось лежав, поклавши голову на згин ліктя. Над ним парив невеликий магічний ліхтарик і підсвічував довге золотисте волосся свого власника.
Моє ж серце чомусь вирішило, що саме час пуститись в галоп і вискочити з грудної клітини.
Я дала ельфам знак рукою, щоб вони відійшли. Вони ще намагались пручатися, але під моїм погрозливим поглядом і роздратованими змахами рук замовкли й з невдоволеними пиками, та все ж послухались та зробили кілька кроків назад. Не дуже далеко, щоб мати змогу продовжувати спостерігати, але й не настільки близько щоб відверто заважати.
Намагаючись не розбудити, я обережно присіла навпроти барда і, спершись підборіддям на руку на столі, вдивилась в його обличчя.
Навіть уві сні він злегка хмурився, і все ж залишався як завжди витончено-красивим.
Не втримавшись, ледь торкаючись пальцем провела по його густим бровам, рівному гострому носу, кутиках опущених губ, ніби намагалась стерти тривожні зморшки з цього без того втомленого лиця. Його вії дрогнули, і кілька секунд на мене дивились великі блакитні очі, ще затуманені сонною димкою.
- Кейрі, - нарешті сфокусувавши на мені свій погляд, прошепотів Рей.
Якийсь час він дивився на мене розгублено, ніби не вірив що я тут. А вже наступної миті я сама не помітила як опинилась в його теплих обіймах. Навіть знаючи, що за нами спостерігають і обовʼязково докладуть Аллірену, я ще міцніше притислась до барда. Уткнувшись носом в його груди, з насолодою вдихнула такий рідний аромат свіжості, польових квітів і спокою, яких мені так сильно не вистачало всі ці місяці.
- Як ти? - мʼяко відсторонившись, Рей обережно стис мої долоні й зазирнув в очі.
- Нормально, - невпевнено хмикнула я, пригадуючи минулу ніч і зграю вовків.
- Як твої рани? - його погляд схвильовано пройшовся по моїй забинтованій шиї, зоні ребер, які все ще віддавали в спину тупим болем, руках, яким досталось ледь не найбільше. І зупинився на запʼястку, на якому темними плямами проступали сліди від пальців Аллірена, що залишились після його «турботливої» перевʼязки. - Це звідки?
- Результат зустрічі зі зграєю голодних вовків, - бовкнула я перше що спало на думку, при цьому швидко накидаючи ментальний щит.
Дуже не хотілось, щоб він знав про все, через що мені доводить проходити з Алліреном. Чомусь було соромно, ніби тепер я була якоюсь… зламаною.
Не знаю, повірив він моїм словам чи ні, але коментувати не став. Тільки на секунду в його погляді промайнуло щось гостре, болісне, але в ту ж мить переді мною знову стояв звичайний, хоч і трохи стурбований, Рей.
- Предки, який же я радий тебе тут бачити. Я так хвилювався! Намагався пробитися до тебе в лікарняне крило, але ельфи…
Я тільки кивнула, розуміючи що він хотів сказати, і кинула невдоволений погляд в сторону силуетів моїх так званих «охоронців».
Передаючи записку, Орвія шепнула мені на вухо, що Рей кілька разів намагався мене провідати, але темні його принципово не пускали.
- Як ти? Виглядаєш зовсім втомлено, - я несхвально похитала головою.
У тьмяному світлі «ліхтарика» його кола під очима виглядали більш ніж багатомовно.
- Все добре, я звик, - його голос як завжди спокійний, теплий та мелодійний. - Дуже хвилювався за тебе. Коли ельфи вигнали мене з лікарняного крила ти була ще напівжива.
- Все було настільки погано? - я хмикнула, поводячи рукою по бинту на шиї.
Рей, повернувся за стіл і втомлено потер очі.
- Коли я знайшов тебе, ти майже не дихала. Лежала холодна, вся в крові на білому снігу. Я спочатку думав що спізнився… - він замовк на якусь мить, уважно вдивляючись в мої очі.
- І потім ще кілька годин допомагав Орвії мене лікувати, - я кивнула, знаючи решту історії, та сіла на сусідній стілець. - Дякую, що врятував. Тільки… як ти мене знайшов?
Останнє що я памʼятала, це як кудись їхала верхи на Вороні. Але вже починала сумніватися що він взагалі був, а не виявився галюцинацією від виснаження та втрати крові.
- Ворон звʼязався зі мною ментально, - Рей кивнув на медальйон у мене на шиї. - Сидів тут, як раптом побачив картинки: ти, вовки, багато крові та знайоме місце біля входу в місто. Одразу ж побіг туди. Ворон стояв поряд охороняв тебе, а як тільки побачив мене то розвернувся і зник. Я навіть привітатися не встиг.
- Значить це все ж був Ворон, - я зітхнула з полегшенням. - Шкода що не вийшло з ним поспілкуватися нормально, але рада що в нього все добре.
- Так, я теж, - в голосі барда почулась легка посмішка. - Але що вже поробиш. Схоже, він сам не дуже хоче з нами «спілкуватися».
- Схоже на те, - я хмикнула і потягнула на себе одну з розкритих книг що лежали у нього на столі. Очі Одразу ж зачепились за слова «Хранителі Істини». - Що читаєш?
Питання було не дуже правильним, враховуючи що я одразу зрозуміла що він читає і яку саме інформацію шукає, та супроводжувалось ледь помітним рухом голови в сторону ельфів. Але Рей правильно зрозумів натяк і поставив магічну «заглушку», щоб нас не підслухали.
- Шукаю інформацію про «ЗадʼҐрея». Але, чесно кажучи, більше це схоже на кружляння на одному місці, - він тяжко зітхнув і перевів з книги на мене перепрошувальний погляд. - Вибач, сподівався розібратися в цьому до твого приїзду.
Я розсміялась і похитала головою:
- Рей, ти взагалі не винен мені сидіти тут щось шукати. А ти ще й перепрошуєш за те що намагаєшся допомогти. Сам би краще пішов відпочив. За кількістю твоїх мішків під очима, можна порахувати скільки ночей ти нормально не спав.
- Ти не міняєшся, - раптом повеселішав бард і тихенько засміявся у відповідь.
- А з чого мені мінятися? - я пирхнула і закотила очі, діловито закинувши ногу на ногу.
- Дійсно, з чого, - Рей злегка нахилив голову і витончено підпер щоку рукою.
В його очах, що ніби бачили всю мою душу, стрибали смішинки в перемішку з сумом.
- Ти давно тут? В Карн-Балоті, - чомусь від цього погляду мені стало некомфортно, тому я поспішила змінити тему.
- А який сьогодні день? - він нахмурився, явно щось підраховуючи в голові. - Близько двох місяців, виходить.
- Ого! І що, з інформацією все зовсім погано? - я знову взяла до рук книгу яку роздивлялась до того і перегорнула кілька сторінок.
- Якщо чесно, то ще гірше, - зізнався він з тяжким видихом та роздратовано відштовхнув від себе книгу, на якій спав коли я його знайшла. - Таке враження що ми полюємо на… міф. Давно всіма забутий міф, якого цілком можливо ніколи й не існувало.
- Цілком можливо, - луною повторила я його слова, задумавшись.
Те що ми знайшли згадку про це в книзі професора ще ні про що не говорить. Як то кажуть, на заборі теж багато чого написано, але не все те правда.
- Я вже з якої сторони не підходив: шукав згадки про книгу, про клан Хранителів Істини, розмовляв з представниками самого клану, з рештою ще раз перерив купу інформації про різні ритуали. Але наче шерх зжер, жодної нової для нас інформації.
- А не нової?
Рей, до цього більше зосереджений на книгах на столі, перевів задумливий погляд на мене та зітхнув.
- Теж не багато. Всього кілька згадок про ЗадʼҐрея, і ті в книгах… сумнівного характеру.
- Міфологія? - я хмикнула, згадуючи його порівняння з пошуком міфу.
Рей кивнув.
- А що представники клану сказали?
- Що це все вигадки та ніякої книги не існує. Думки були приховані, але в емоціях жодної брехні не відчув.
- Тож зараз ти взявся детально вивчати історію клану, - я кивнула на книгу яку все ще тримала в руках. - Не дивно що ти заснув за цим чтивом. Ніколи не любила історію з усіма цими датами й сухими фактами…
- Схоже на тебе, - Рей хмикнув і витяг книгу з моїх пальців. - В будь-якому випадку, тут теж поки що глухий кут.
- Ясно, все як завжди, ми в… кхм, ну ти зрозумів.
- Ти точно не міняєшся, - Рей тихо розсміявся.
- Ну слухай, поки я тут, ще разом пошукаємо…
Я не встигла закінчити, як мене грубо перебив Ровейн:
- Уходимо.
- Відійшов, - я ледь не загарчала на нього за втручання.
- Його високість…
- Його високість почекає. Відійшов, - процідила я, прожигаючи Ровейна поглядом.
Ельф підтис губи та все ж послухався.
- Яка ти з ними… владна, - Рей хмикнув, до цього з піднятими бровами спостерігаючи за нашою розмовою.
- Їм корисно, - бовкнула я, згадуючи про що ми, власне, з Реєм до цього розмовляли.
- Ти тут надовго?
- Точно не знаю. Ельфи наче щось казали про місяць переговорів, але… вони мене у свої справи не посвячують, тому це все дуже приблизно.
Бард з розумінням кивнув:
- Тоді ми постараємось встигнути.
- Нам час, - знову втрутився Ровейн.
- Зараз, - вже проричала я, стискаючи пальці на руках, ледь стримуючись аби не стиснути їх на його шиї.
Коли він відійшов, я тряхнула головою і повернулась до друга:
- Я постараюсь завтра прийти сюди ж. Аллірен намагається заборонити мені зустрічі з тобою, навіть погрожує, але заборонити мені відвідувати бібліотеку він не може. Та все ж будемо обережними. Я не хочу втратити ще й тебе.
- Дай мені знати якщо щось зміниться, - Рей ледь помітно кивнув на мій кулон.
- Звісно, - я на секунду стисла прикрасу в пальцях і підвелася. - Мені дійсно треба йти. Дякую, що ти тут. Сподіваюсь, завтра побачимось.
Я махнула йому рукою й не чекаючи на відповідь попрямувала за «охоронцями».
Далі буде...
