Спочатку:
На сторінку книги
Час наче сповільнився, і при цьому біг надто швидко. Всі завмерли, ніби плівка встала на паузу, не наважуючись перервати нашу з Алліреном першу за багато місяців зустріч.
Він встав в кількох метрах від мене, повільно оглянув з голови до ніг і зрештою із задоволеною посмішкою зазирнув в очі. Я ж зробила величезне зусилля, аби не дати страху захопити себе у пастку, і тепер стояла з високо піднятою головою та, я сподіваюсь, спокійним поглядом. І все ж стиснуті кулаки та зуби краще за будь-що інше видавали мою напругу.
- Ти змінилась. Подорослішала, - злегка нахиливши голову, Аллірен криво посміхнувся.
- А ти ні, - повернула я йому єхидну посмішку.
І це було правдою - все ті ж чорні дредлоки, та ж сіра шкіра і той самий крижаний погляд. Саме таким я його памʼятала, і саме в такому вигляді він приходив у мої сни, від яких я просиналась посеред ночі та кричала від жаху.
Але цього разу це була реальність. І хоча я розуміла, що колись він мене знайде, сподівалась, що це станеться якомога пізніше.
- Невже не хочеш підійти привітатися? - Аллірен злегка вклонився і протягнув мені руку долонею вверх.
Зі сторони це виглядало галантно, але у мене виникло відчуття небезпеки. І все ж вибору, схоже, не залишалось.
Але раптом вперед вийшли Рей з Шааті, ніби намагаючись сховати мене.
- Це обовʼязково? - зазвичай теплий та ніжний голос барда цього разу прозвучав незвично різко та холодно.
Аллірен нічого не відповів, тільки подивився важким зщуреним поглядом, ніби побачив слимака у себе під ногами й тепер думав, чи варто його розчавити, чи краще просто переступити та не марати взуття.
- Пропустіть, - я сама не впізнала свій голос - такий сухий та безбарвний він був.
Протиснувшись між ними, зупинилась в трьох кроках перед нареченим, ігноруючи все ще простягнуту до мене руку - ту саму руку, якою він тримав мене за горло у нашу останню зустріч.
Я різко тряхнула головою, відганяючи страшні спогади, і гордо звела підборіддя.
Я не хотіла, щоб через мене знову постраждали друзі, але показувати страх та слабкість теж не збиралась.
- Невже не скучила? - за здивованим тоном темного ельфа приховувалась глумлива усмішка.
- І не мрій, - не відводячи очей, я ще вище підняла голову.
- Підійди, - усмішка зникла з його обличчя, а це одне слово містило в собі одночасно наказ та погрозу.
Я не послухалась та залишилась стояти на місці, тільки сильніше стискаючи кулаки.
Схоже, в цей момент його терпець остаточно обірвався. Одним великим кроком він скоротив між нами дистанцію та, міцно стиснувши руками плечі, грубо впився своїми губами в мої, при цьому боляче царапаючи їх гострими нижніми іклами. Я смикнулась, намагаючись вирватись, але його хватка була дуже сильною. Мені раптом стало складно дихати - було враження, ніби горло стис товстий шкіряний нашийник, перекриваючи геть весь доступ до повітря.
Як тільки хватка темного принца ослабла, я відскочила в сторону і, зігнувшись навпіл та болісно схопившись за горло, закашлялась.
- Твіц шерховий, - я просипіла та кинула на нього повний ненависті погляд. - Що ти зробив?
- Всього лише зміцнив узи Йени між нами, - він повільно облизав губи, із задоволенням дивлячись на моє багрове від болі та злості обличчя. - Тікай - не тікай, тепер я без проблем знайду тебе. У будь-якому куточку Ліморії.
Я зрозуміла про що він каже - той невидимий «ошийник», що зʼявився ще під час наших заручин, став ще сильніше стискати горло та ніби тягнув мене в сторону цього гада.
- Пішов ти…, - я вже відкрила рота, збираючись послати ельфа в далеке піше, як мене пер***ли крики друзів.
Обернувшись, я побачила як Рей з Шааті рвуться до мене, але їх з усіх сил стримувала купка темних ельфів.
- Накажи їх відпустити, - я знову відчула як стискаються мої кулаки у сильному бажанні вмазати в пику цьому самовдоволеному темному.
- Я більше не підпущу до тебе твоїх «друзів» ближче ніж на відстань витягнутої руки, - Аллірен кинув байдужий погляд в їх сторону.
Я зробила крок, збираючись сама підійти до них, але він схопив мене за передпліччя:
- Тобі теж не дозволено до них наближатися.
- Це не тобі вирішувати. Я хочу з ними попрощатися, - я грубо скинула з себе його долонь і вперто попрямувала до схвильованих друзів.
- У вас на це пʼять хвилин. І спробуйте бодай щось ще витворити - наслідки будуть не тільки для твоїх "друзів", а й для всього Елраїна.
Краєм ока я побачила, як напряглися нуріане. В особливості королівська родина. Окрім, хіба що, Селіана - його зверхнє обличчя перекосилось від злості.
Оскільки принц темних більше не намагався мене зупинити, інші ельфи теж не чинили перепон і слухняно відступили в сторону при моєму наближенні.
- Ти як?
Друзі одразу обступили мене з усіх сторін - Шааті почала оглядати на предмет пошкоджень, а Рей стурбовано зазирнув в очі. Він розумів, що фізичний біль в цей момент не йшов у порівняння з душевним, але на щастя все ще не міг читати чи якось впливати на мої емоції через ментальний щит, який я так і не прибрала.
- Я в нормі, - я важко проковтнула грудку в горлі та кивнула. Хоча брехня пекла під язиком. - Не лізьте у це все. Не хочу, щоб хтось з вас постраждав.
- Кейрі, я… - почала було Шааті з жалісним обличчям, але розгубилась і на секунду примружилась, підбираючи слова. - Я дуже хотіла б допомогти, але…
- Ти вільна, я тобі вже це казала, - я не стала її мучити, тому продовжила за неї. - Я бачила, як палали твої очі в Академії. Ти маєш спробувати вступити туди, навчатися.
- Але… як же ти? - здається, я ніколи раніше не бачила подругу настільки безпомічною.
- А мені більше нічого не залишається, - я кинула похмурий погляд на нареченого, який про щось говорив з королем нуріане, при цьому не відводячи очей від мене. - Ми всі розуміли, що цей момент рано чи пізно настане. Просто сказати вголос ніхто не наважувався.
По очах друзів зрозуміла - так і є. І я, і вони, ми всі про це думали. Але мовчали, бо не хотіли одне одного засмучувати.
- Доню, вибач, що так вийшло, - до мене з опущеною головою підійшов Акріел. - Це Селіан повідомив темним. Вони прибули всього кілька днів тому. Я намагався попередити вас, відправив кілька листів, але… схоже, їх хтось перехопив. Тепер я вже нічим не можу допомогти - ельф у своєму праві забрати свою наречену.
Всі наші погляди одночасно перемістились на кронпринца нуріане, який похмуро спостерігав за розмовою Аллірена з королем Терралісом. Невже він наважився піти проти волі батька і зробити по-своєму? Хоча, чого я дивуюсь, це цілком на нього схоже. Але, тепер це вже повністю проблема нуріане. Хай самі тепер зі своїм майбутнім королем розбираються.
- Дякую за все, - я тряхнула волоссям, відганяючи похмурі думки, та вимучено посміхнулась. - За гостинність, турботу і допомогу. За те, що не відштовхнули й підтримували, як могли.
- Будь сильною, доню. Щасти, - він по-батьківськи стис моє плече та відійшов в сторону, дозволяючи нам з друзями попрощатися.
- Може, мені все ж з тобою залишитись? - Шааті міцно стисла мене в обіймах, ніби боялась відпускати.
Піднявши голову від її плеча, я випадково спіймала погляд Аллірена, який побачивши це одразу видав свою фірмову криву посмішку.
- Він не дозволить, - не відводячи очей, я видихнула їй у вухо. - Тож не витрачай своє життя на мене. Ти варта більшого, ніж постійно намагатися врятувати мене від неминучого.
Я відпустила її першою та перевела погляд на Рея, який весь цей час стояв мовчки насуплений.
- Я сумуватиму, - я першою обвила руками його талію та сховала обличчя у манжеті сорочки.
- Я теж, - обійми барда огорнули мене відчуттям спокою та надійності.
Я глибоко вдихнула його запах: трави, квітів і чогось древесного, намагаючись закарбувати у памʼяті цей момент і стан, щоб повертатися до нього у найтемніші періоди свого життя. І чомусь я не сумнівалась - все найгірше тільки попереду.
- Ну все, достатньо, час вирушати! - почувся гучний грубий голос нареченого. - Не хочу тут залишатися ані хвилиною більше!
- Я щось придумаю, потерпи трошки, - руки Рея ще сильніше стисли мої ребра.
Я кивнула, хоча розуміла, що тепер мене врятує тільки диво.
- Я знаю, - я сумно посміхнулась, відсторонюючись, та піддавшись пориву, швидко мазнула губами по його щоці. - Головне - не ризикуй собою. Я вже якось впораюсь. Інакше все це не матиме сенсу.
Швидко прибравши кілька сльозинок, що мимоволі виступили на очах, я розвернулась до темних ельфів з гордо піднятою головою. Я не збиралась показувати їм свої справжні емоції, свою слабкість. Не дочекаються!
І все ж, віддаляючись від друзів, я розуміла, що справжня я, моя душа, залишилась з ними там на площі біля королівського палацу.
- Ходімо, нам вже час, - переді мною став Ровейн власною персоною і кивнув в сторону свого принца.
- Ти ще не здох? - вирвалось у мене як тільки я побачила його.
У нашу останню зустріч він валявся на землі з вампірською стрілою біля серця.
- Як бачите, - він розумно не став влаштовувати словесний батл при купі нуріане, і тим паче його принц теж був поряд, та підштовхнув мене у спину спонукаючи йти.
- Шкода, - я смикнула плечима, не дозволяючи йому торкатися себе, поправила за спиною гітару, яку тепер як і Рей постійно тягала за собою, та з незалежним виглядом пішла в сторону ненависного нареченого.
- Може, все ж залишитесь на ніч? Ваша наречена втомилась з дороги та зголодніла, - раптом до нас вийшла королева Терраліс - плавно та ввічливо.
Але я розуміла - вона не хотіла бачити нас тут ще довше, але сподівалась обговорити зі мною лист до Енерії.
- Дякую, але нам вже час. Відпочине та поїсть на кораблі, - Аллірен ввічливо вклонився і різким махом руки наказав нам йти за ним.
Я забарилася лише на секунду: спіймала погляд королеви та ледь помітно кивнула їй в сторону Рея, натякаючи, щоб далі це питання обговорювала вже з ним. Після чого твердим кроком попрямувала слідом за темним принцом.
Як би ненавмисно, його почет оточив мене з усіх сторін, професійно взявши у кільце та відрізавши будь-які можливості втечі.
