Раді Вас бачити!

Я різала та рубала нещасного тренувального манекена, ніби він був моїм заклятим ворогом. Попри біль у мʼязах, численні порізи та холодний вітер, я вперто продовжувала виміщати всю свою злість на ні в чому не винному соломʼяному опудалі. 

Зупинившись на хвилинку, щоб витерти піт з лоба, я дістала з кишені пожмаканий лист, сподіваючись, що хоча б цього разу там знайдеться те, на що я сподівалась. Той самий лист, що Аллірен забрав у посла нуріане після церемонії.

- Так і бути, заслужила, - перед тим як грюкнути дверима своєї кімнати за моєю спиною, темний принц кинув у мене цей конверт. 

Стискаючи пальцями однієї руки простирадло навколо себе, яке в ту ж секунду накинула на мене Ара, іншою я вхопилась за папір, ніби той був пляшкою води посеред пустелі. Повні жалості очі служниць я стійко проігнорувала і в першу чергу кинулась до Принца. Кіт сидів на руках у Дани з таким виглядом, ніби постраждав найбільше за всіх і взагалі збирався помирати.

- З ним все нормально, тільки кілька забоїв і вивихнута лапка, - дівчина обережно передала мені маленького симулянта.

- Дякую, що потурбувалась про нього, - я притисла до грудей теплий клубок шерсті, який в ту ж мить почав тихенько мурчати. 

Обережно вмостивши його на ліжку, я трясучимися руками дістала лист, очікуючи побачити бодай кілька теплих обнадійливих слів від Рея. І тут же розчаровано відкинула його в сторону.

Попри імʼя «Кейрі» на конверті, сам лист виявився не більше аніж формальним привітанням від нуріане:

«Шановна принцеса Наріанн,

Щиро вітаю вас з весіллям і бажаю щасливого сімейного життя. 

Прийміть цей інструмент, створений нашим найкращим бардом, як наш подарунок. Адже тільки музика, краще за будь-які слова, може передати наші найкращі побажання.

З повагою,

Король Терраліс».

Хотілось закричати! Але я стрималась, аби не привертати зайву увагу. Злість та розчарування прийшли на заміну спустошенню й безсиллю, і ніби хотіли розірвати мене на шматки зсередини.

Я просто не могла сидіти спокійно, що вже казати лягти спати! Тому, натягнувши перші ліпші штани з сорочкою і вхопивши кинжали, з якими останнім часом майже не розставалася, вибігла на вулицю. Холодний вітер із запахом металу боляче вдарив в обличчя, але це не вгамувало моїх емоцій, які все ще продовжували шукати виходу.

Переді мною в ту ж мить, ніби нізвідки, виріс Ровейн, який так і продовжував почергово з Креніном спостерігати за моїми переміщеннями палацом. Якщо раніше вони постійно показово були поряд: стояли біля кімнати та ходили по пʼятах за мною, то тут, в Сонерії, стали робити це більш приховано. Ніби казали: «Все одно нікуди вже не дінешся, тож і нагляд більше не потрібен». І все ж я знала: хтось з них завжди за мною спостерігає.

- Відведи мене на тренувальний майданчик, негайно! - я одразу накинулась на ельфа, не даючи шансу навіть слово вставити. 

Та він, здається, і не збирався. Тільки невдоволено підібгав губи та мовчки повів за собою. 

Решту ночі я провела на подвірʼї величезного тренувального майданчика, призначеного для королівської родини й найкращих воїнів, що служили в палаці.

Що ж, тепер їм доведеться ділитися зі мною.

Під впливом емоцій мої сили працювали на диво слухняно, тому зробити опудало схожим на темного принца вийшло легше легкого: трохи змінити форму «тіла» на більш мʼязисте, а «обличчю» домалювати вуха і жорстоку посмішку. Отак вже набагато легше уявити, що кинджали ріжуть не мішок з сіном, а справжню сіру плоть.

Втомившись, на кілька хвилин поверталась до читання листа, ніби сподіваючись, що в тексті за цей час щось змінилося. Але все залишалося як було. 

Перші промені сонця зустріли мене виснаженою біля манекена, з порізаними під час тренування окривавленими руками. Емоції трохи уляглись, біль у мʼязах та ранах бодай частково перекривала біль на серці. І все ж повертатися до кімнати я не хотіла. Та й, відверто кажучи, на це вже не було сил. Їх вистачало тільки на те, щоб стискати в кулаці зімʼятий напіврозірваний лист. 

- Побережи себе, - я не помітила як до мене підійшла Ліаніа.

- І коли тільки встигла? - не втримавшись пробурмотіла я, залишаючись сидіти як сиділа.

- Я бачила як ти прямуєш в цей бік, вирішила поспостерігати, - відповіла вона, не звернувши жодної уваги на відсутність офіційності з моєї сторони.

- Мені не треба ваша жалість, - я відвернулась, вже звично прикриваючи обличчя волоссям. 

- Я знаю. І все ж, мені б хотілось бодай якось тебе підтримати, - Ліаніа обережно опустилась біля мене та ніжно, ніби дитину, притисла до своїх грудей. 

Я цього не очікувала. Але виявилось, що саме це було мені потрібно, щоб нарешті гребля зламалась і сльози Гіральдуським водоспадом вирвались назовні.

Всі ті емоції, від яких я намагалась звільнитися за допомогою фізичного виснаження, вирвалися з потрійною силою. 

Ліаніа нічого не казала. Просто сиділа поруч та притискала мене до себе. Ніби я була не якоюсь там невісткою, а рідною дитиною. 

- Чому ви мені допомагаєте? - коли плакати вже не було чим, а на душі стало бодай трохи, але легше, я ніяково відсторонилася та зазирнула в її коричневі, як пожухла трава, очі. 

- Бо колись я була на твоєму місці, - вона обережно, рукавом своєї довгої витонченої сукні, протерла мені обличчя та перевела погляд на палац. - Я тоді залишилась з цим сам на сам. 

- Що? - це все що змогла вимовити я у відповідь. 

- Мій шлюб з Ештароном теж виключно політичне рішення, в якому моя думка нікого не цікавила, - світла ельфійка стисла мою руку, ніби підтримуючи й одночасно шукаючи підтримки для себе. 

- Але чому? Нащо їм це? - я ніяк не могла збагнути, навіщо темним ельфам була потрібна!

Чомусь це здавалось дуже важливим. 

- Політика, - королева знизала плечима і боязно подивилась в сторону Ровейна, який весь час стояв спиною до нас, ніби охороняючи. - Давай не будемо про це. Тобі треба відпочити.

По її погляду я зрозуміла - це була небезпечна тема для обговорення. Та все ж для себе вирішила, що на цьому питання не закрите й обовʼязково треба буде розпитати її про це пізніше. 

Прокинувшись вже опівдні втомленою та розбитою, ніби зовсім не спала, збиралась залишитись у ліжку. Але почувши, що королева запрошує мене на спільний обід, я все ж відірвала себе від ковдри та попленталась збиратися.

Після нашої ранкової розмови мені не хотілось ображати її відмовою, та й направду самій кортіло скоріше з нею поговорити. Тому я на швидку руку привела себе в порядок та попрямувала за Креніном, який вже встиг змінити Ровейна на посту мого «охоронця».

 Ліаніа чекала в невеликій світлій вітальні, що сильно відрізнялась своїм виглядом від інших кімнат. Якщо весь палац нагадував темну печеру з його камʼяними стінами та постійними протягами, то ця вітальня більше походила на теплий весняний ліс. Скоріше за все через велику кількість зелених рослин та сонячного світла, що пробивався крізь велике вікно з видом на місто та океан. Невеличкий камін, сріблясті мʼякі кріселка і чайний столик додавали затишку.  Фінальним штрихом виявилось біле піаніно, що стояло біля стіни й нагадувало про Рея.  

- Аллірен не дозволив поставити його у твоїй кімнаті, тож я попросила принести сюди, - помітивши мій погляд, вона кивнула в його сторону. - Сподіваюсь, ти не проти. Можеш проводити тут стільки часу, скільки забажаєш.

- Тут дуже гарно, - я пройшлася по приміщенню і зупинилась біля інструменту, обережно торкаючись пучками гладкої деревʼяної поверхні.

- Це єдине місце палацу, яке мені дозволили облаштувати під себе, - Ліаніа сумно посміхнулась. - Тому я і сама проводжу тут більшу частину дня. 

- Тільки я не розумію, чому маю сидіти тут з тобою у свій вільний час! - тільки зараз я побачила Еларена, який до цього моменту тихенько сидів на підлозі біля каміну зі схрещеними ногами, занурений в масивну потерту книгу. 

- Бо я хочу бачити тебе хоча б в перервах між заняттями, - її погляд потеплішав.

Вона сіла в крісло за сином та почала ніжно перебирати його блискуче чорне волосся.

Ще не заплетене в дредлоки, які заведено робити всім темноельфійським воїнам, воно ніжними хвилями спадало майже до самої підлоги. 

- А я не хочу витрачати свій час на безглузді дівочі балачки, - вперто підтиснувши губи він грубо відкинув руку матері. - У мене є важливіші справи! 

- Після обіду підеш своїми «важливими» справами займатися, а поки що доведеться мене потерпіти, - ані краплі не образившись, Ліаніа ущипнула його за кінчик носа, чим викликала порцію невдоволеного дитячого пихтіння, і перевела мрійливий погляд на мене. - А поки зіграй, будь ласка, на цьому інструменті. Мене неймовірно заворожує його звучання.

Направду кажучи, я хотіла б перейти одразу до своїх питань, та все ж вирішила потерпіти й не підіймати ці теми в присутності хлопчика. Тому тільки кивнула, погоджуючись, і повільно підійняла кришку піаніно. 

На відміну від мого виступу на весіллі, цього разу я не спішила й насолоджувалась процесом. Обережно доторкнулася пучками до гладких клавіш. Взяла кілька простих акордів, насолоджуючись їх простою мелодією. Мʼяко натисла одну з педалей, трохи поглиблюючи звучання.

Не втрималась від посмішки, відчувши легкий аромат свіжої деревини - одразу згадались наші з Реєм спроби його правильно налаштувати й подальші уроки барда. Але тут же різко мотнула головою, стримуючи непрохані сльози від усвідомлення, що всі ці теплі моменти залишились далеко в минулому.

- Все добре? - цей жест не вислизнув від погляду королеви, що задумливо спостерігала за мною весь цей час, обережно перебираючи волосся невдоволеного сина.

- Так, я просто… втомилась, - не придумала я відповісти нічого краще і промахнулась по потрібних клавішах.

Тільки почувши розкотистий фальшивий гул зрозуміла, що втисла педаль до самої підлоги. Швидко відсмикнула ногу у спробі його зупинити, але не розрахувала і врізалась коліном в нижню частину клавішної. Удар виявився таким сильним, що кришка піаніно захлопнулась сама собою, а я якимось дивом в останній момент встигла прибрати руки й врятувати пальці. 

- Аууууу, - по нозі пройшлась хвиля різкого болю, коли вона раптово зустрілась з твердою деревʼяною поверхнею.

Скривившись, я ледь стримала в собі лайку що так і рвалась назовні, та почала масувати забиту кінцівку. 

- Давай допоможу, - біля мене вже стояла Ліаніа. 

Від її мʼякого доторку по нозі розлилося тепло, а біль майже зник. 

- Дякую, - я вдячно кивнула і повільно зігнула та розігнула ногу, переконуючись, що все нормально. 

Потім обережно підняла кришку піаніно, також хвилюючись за його стан. Наче нічого не змінилося - клавіші залишились на місці, зовнішніх пошкоджень видно не було. І все ж мою увагу привернув гострий білий краєчок, стирчащий з-під малесенької щілиночки за пюпітром.

Недовго думаючи я потягнула за нього, і в моїй руці опинився невеликий конверт з імʼям «Кейрі» на ньому. 

- Що це? - раптом біля нас опинився Еларен і з цікавістю зазирнув через моє плече. 

- Це моє, - я швидко згорнула конверт і засунула за пояс. 

- А я брату все розповім, - хлопець ображено надувся. 

- А ти у нас, виявляється, криса? - я загрозливо вперла руки в боки.

- Хто? - ельф завис, намагаючись збагнути що воно таке. 

- Ще такі дрібні огидні створіння, які роблять шкоду та розносять заразу, - не втримавшись, я з єхидною посмішкою смикнула його за гострий кінчик вуха. - Таких зазвичай виловлюють за гаражами… точніше стайнями, і дають тумаків за ябідництво.

- Щооо? - очі Еларена зовсім стали схожі на дві великі повітряні кульки - того й диви зараз вилізуть з орбіт та полетять до неба.

- Тож, якщо будеш крисою, я тобі вуха повідриваю і на пательні посмажу, - я знову потягнулась до багатостраждальних темноельфійських вух, але цього разу він перелякано сховав їх долонями. 

- Еларен, відчепись від Наріанн, це не твоя справа. Сідайте їсти, діти, - Ліаніа зупинила нашу сварку, переводячи розмову зовсім в інше річище, запрошуючи нас за вже накритий слугами стіл.

Під час обіду лист ніби обпікав кишеню, нагадуючи, що його треба якомога скоріше прочитати. Але я б не наважилась це робити в присутності ельфів, тому довелося прикласти всю свою витримку аби не зірватися в будь-який момент і не побігти у свою кімнату. Тим паче апетиту зовсім не було, тож весь цей час я просто задумливо копирсалася в тарілці. 

Як тільки трапеза скінчилась і двері за все ще надутим Елареном зачинились, я відчула ледь помітний рух вітру. На мить склалося враження, що повітря навколо нас з королевою стало більш густим - це вже не вперше я відчувала поставлене кимось коло тиші таким чином. 

- Тепер можемо поговорити, - вона відставила в сторону чашку і відкинулась на мʼякому кріслі. - Що ти хочеш знати?

***

У мене стільки запитань крутилось на язиці з самого ранку, але як тільки настав час їх ставити я розгубилась. 

В голові якось раптом стало на диво порожньо, тож мені довелося зробити неабияке зусилля аби зібратися з думками та бодай з чогось почати.

- Ви казали, що не добровільно стали дружиною Ештарона. Вас… теж змусили до цього шлюбу?

- Наш з Ештароном шлюб - виключно політичне рішення, це не секрет, - Ліаніа трималась напоказ розслаблено, і все ж стиснуті щелепи видавали її напругу. - Таким чином вони з моїм батьком вирішили… «закріпити» договір про сумісне видобування, обробку та продаж чорної деревини.

- Що? Який в цьому сенс? - не втрималась я від здивованого вигуку.

Зазвичай шлюбом скріплювали мирні договори (хоча сенсу цього я теж не розуміла), а от щоб торгові договори…  щось новеньке. 

- Це було умовою. Скоріше, навіть вимогою, Ештарона. Наче цим він хотів показати серйозність намірів дружньої сумісної праці, - ельфійка ледь помітно прикусила щоку. - Це справді виглядало гарною пропозицією для Ейфлорії: фінансові вливання у видобуток і виробництво чорної деревини, зобовʼязання Сонерії захищати Ейфлорію Телас у випадку нападу, допомога з доставкою та продажем деревини іншим народам…

- Але я відчуваю величезне "АЛЕ", - я насупилась, вже розуміючи, що не все так гарно вийшло в результаті.

Ліаніа понуро кивнула і тяжко видихнула:

- Так, але. В якийсь момент Ештарон почав порушувати умови договору: вимагати більше грошей, більше ресурсів, більше втручатися в процеси виробництва. І будь-які спроби мого батька припинити це закінчувалися погрозами темних в мою сторону... і не тільки, - Ліаніа зморщила носик і втомлено потерла лоб пучками. - Тим паче після весільної церемонії та народження Аллірена мені вже було нікуди діватися. А як зʼясувалося пізніше, королева в Сонерії не має жодної влади, і потрібна тільки для народження спадкоємця. Хоча, я навіть рада, що вони дивляться на мене як на порожнє місце. Менше уваги Ештарона і його двора - менше проблем.

- Тобто фактично ви стали заручницею, - я втомлено потерла обличчя руками. Легені стисло від неприємного передчуття. - Думаєте, я теж їм не просто так потрібна? 

Похмурий погляд світлої ельфійки повільно змістився з кружки чаю в її руках на мене.

- Запамʼятай, дитино. Темні ельфи ніколи нічого не роблять «просто так». Будь з ними дуже обережна. 

Опинившись у кімнаті я одразу ж відіслала служниць й спітнілими руками розгорнула знайдений в піаніно конверт. Ніс впіймав ледь чутний, але такий знайомий запах трави й квітів. Зазвичай обережні круглі літери, цього разу були більш розмашистими та вуглуватими. І все ж це був його почерк. Рея.

«Люба Кейрі. 

Дуже сподіваюсь, що ти знайдеш цього листа. Я впевнений, що якби я передав через посла напряму - він миттєво опинився б у руках Аллірена і вже ніколи не потрапив до тебе. Довелося, як ти любиш казати, "імпровізувати". Я сам збирав та пакував інструмент, тож сховати так, щоб лист не знайшли під час огляду, проблемою не було.

Вибач, що я виявився таким безпорадним. Я намагався поїхати замість посла чи разом з ним, але мені заборонили під страхом смерті як темні, так і нуріане.

Знаю, тобі там нелегко, і мої слова навряд чи чимось допоможуть, але я хочу, щоб ти знала. Я не здаюсь. Я не залишу тебе там. 

Поки не знаю як, але обіцяю, я щось придумаю. Як тільки буде можливість - поїду в Карн-Балот. Якщо доведеться, переберу всю їх бібліотеку, але знайду вихід. Обіцяю. 

Пообіцяй і ти. Триматися. Не здаватися. Бути сильною і дочекатися мене.

Я в тебе вірю. Повір і ти у мене. 

Твій Рей».

Вузол, що стискав мої легені останні кілька тижнів, послабився. Не зник, та все ж тепер давав можливість зробити глибший вдих. Бо від розуміння, що мене не забули, не кинули, по тілу розлилося тепло з домішком болю. 

Проковтнувши грудку у горлі, що підкотилась разом з кількома краплями гірких сліз, я стисла кулон-крильце метелика у руці та тихо прошепотіла, сподіваючись що мене почує тільки той кому це повідомлення призначалося:

- Я отримала твій лист. Дякую, що не забуваєш про мене. Будь ласка, будь обережним. І ще… по сраці б дала тобі за те, що додумався ТАК його заховати!