Раді Вас бачити!

«Рей, що скажеш щодо їх реакції на моє питання?» - наздогнавши друга я потягнула його за рукав, привертаючи увагу.

Чомусь була впевнена що він як завжди підслуховував.

«Важко сказати, думки я їх взагалі не чую - у них сильний захист. Емоції були сильні - переважно злість та страх», - Рей трохи заповільнився, даючи мені змогу підлаштуватись під його крок.

«Значить нічого сильно нового ми не дізнались - все як розповідала Енерія», - я розчаровано видихнула, на що він тільки кивнув.

Не те щоб я взагалі хотіла у все це лізти, але думки про Енерію і її ситуацію не давали спокою - все ж вона дуже сильно мені допомогла.

- Ну все, діти, з привітанням короля ми впорались, тепер йдіть розважайтесь, - махнув нам Акріел як тільки ми наздогнали його біля столу.

Аеліна, яка і до цього ні на крок не відпускала від себе Шааті, потягнула ту знайомити зі своїми друзями - групкою дітей приблизно її віку, які весело бігали по всьому саду. Вампірша, на диво, не пручалась і з задоволенням проводила час з дівчинкою, стійко ігноруючи невдоволені погляди Альвери у свій бік.

Акріел же навпаки дивився на їх ігри з посмішкою і любовʼю, радий що у його доньки зʼявився ще один друг.

- І що тепер? - звернулась я до Рея, абсолютно розгублено спостерігаючи за пересуваннями інших гостей.

Очевидно для них це був доволі звичний захід, на якому всі одне одного знали, з задоволенням спілкувались, танцювали та насолоджувались вечором.

- А що б ти хотіла? - Рей простягнув мені келих з вином та канапку.

- Чесно кажучи, зараз я б хотіла посидіти десь у тихому та спокійному місці, - прийнявши частування, тяжко видихнула я.

Розмова з королем, постійна напруга і купа гучних звуків навколо виснажували, тому найбільше в той момент хотілось відпочинку.

- Є таке місце, ходімо, - Рей посміхнувся краєчками губ та повів мене кудись в сторону від центру саду.

Всього через кілька поворотів і один коридор, ми опинились в невеличкому затишному садочку. Він явно був розрахований не більше ніж на пер***вання там 3-4 людей одночасно, і то довелось би трохи поштовхатися. В центрі його дзюркотів маленький фонтанчик, всього одна лавка під стінкою і кілька дерев та кущів.

Біля фонтана я зі здивуванням побачила ще одне піаніно - зовсім інше, не те що залишилось в кімнаті Рея. Поряд з ним вже стояла його улюблена гітара.

- Вони все ж встигли його зробити, - хмикнула я, обережно проводячи пальцем по трохи шерхуватому білому візерунку на кришці інструменту.

- Пʼятеро майстрів заради цього два дні не їли й не спали, - друг розслаблено відкинувся на лавочку, відкидаючи за спину своє довге неслухняне волосся.

Я з засудженням покачала головою - не думаю, що вони були сильно раді цій роботі.

Пройшлась трохи далі, оглядаючись.

- Що це за місце?

- Це приватна оранжерея. Мені її виділяють для репетицій під час подібних прийомів.

- Не знала, що тобі треба репетувати, - я з насолодою підставила руку під прохолодну цівку води що била з фонтанчика.

- Королівській родині ми про це не скажемо, - сміх Рея наповнив це місце ще більшим теплом та спокоєм. - Я не люблю всі ці гучні заходи повні пихатих нуріане, які вважають себе вищими за інших, але періодично маю їх відвідувати. Тому король ласкаво надає мені це місце для «репетицій».

Весь цей час бард продовжував поправляти волосся, яке під впливом легкого вітру так і намагалось залізти до його очей та рота.

- Давай заплету, - я встала за його спиною та почала обережно пальцями розчісувати гладкі, але вже трохи сплутані пасма.

Одразу згадались наші вечірні посиденьки з Таєм і Реєм, коли ми ховались від темних ельфів в моїй кімнаті, пили ель та багато розмовляли. Тоді я так само заплітала волосся Рея, а Тай з нього кепкував.

Думки про вампіра відізвались вже звичним болем в серці - він не став менше, але здається тепер я починала розуміти, як жити з ним далі.

- Я відчуваю те саме, - тихенько відгукнувся Рей на мої думки.

Поки я займалась його волоссям ми обидва мовчали. Розмовляти не хотілось, тому насолоджувались моментом спокою у повній тиші.

- Дякую, вийшло гарно, - як тільки я закінчила плести, він підвівся та зазирнув у фонтан, використовуючи воду як люстерко.

Раптом прислухався, ніби намагався почути що відбувалось в саду де проходило свято.

Я теж прислухалась, але нічого крім дзюрчання води у фонтані та шелесту листви не почула.

- Піду подивлюсь чи не потрібні ми на святі, заразом візьму нам ще напоїв, - Рей взяв наші вже пусті келихи та попрямував в сторону дверей.

Поки він йшов я з посмішкою любувалась результатом - плетіння «риб'ячий хвіст» виглядало неймовірно обʼємно та гарно на його довгому золотому волоссі. Але чогось мені не вистачало.

Я озирнулась, розглядаючи рослини в оранжереї, та задоволено посміхнулась, помітивши під одним з дерев квіти схожі на наші великі ромашки. Почала обережно їх зривати, обираючи найгарніші та намагаючись їх не пошкодити. Скільки мені треба? Штуки чотири, мабуть, вистачить.

- Рей, дивись що я знайшла, - якраз коли я зривала останню квітку почула за спиною скрип дверей. - Ось. Давай…

Але розвернувшись, замість друга я побачила саму королеву, так ззовні схожу Енерію. Швидко сховала квіти за спину та зробила невинний погляд - нє ну а раптом я осквернила її улюблену клумбу, і тепер мене чекають виправні роботи на місцевому огороді.

Хоча звісно це було глупою спробою сховати сліди злочину, вона все одно вже все побачила, але якось воно само собою так вийшло.

- Наріанн, - погляд королеви був спокійний і пронизливий.

- Прошу, називайте мене Кейрі, ваша величність.

Згадавши, що я не привітала її по всім правилам етикету, присіла в реверансі. Але оскільки все ще ховала за спиною квіти, вийшов він дуже незграбним і я втратила рівновагу. Змахнув руками, але так і не випускаючи квітів, я на автоматі вхопившись за фонтанчик у спробі не пропахати носом місцеву землю. Вирівнявшись не придумала нічого краще ніж знову заховати їх за спину.

Та попри очікування, замість злості на обличчі королеви зʼявилась весела посмішка - здається, мої екзерсиси її тільки потішили.

- Не варто було рвати чужі квіти, та я тут з іншого приводу, - вона розслаблено, але велично сіла на лавку і похлопала по місцю поряд, запрошуючи й мене.

- Вибачте за квіти, - я обережно присіла на самий край та скукожилась, намагаючись чи то здаватися меншою, чи то взагалі згорнутися у маленьку крапочку і сховатися під землю.

Мама Енерії тільки ккивнула та уважно вдивилась в моє обличчя, ніби щось на ньому шукала. Я прикусила щоку, намагаючись триматися спокійно.

- Ти зустрічала мою доньку, чи не так?

Чомусь мені здалося, що відповідь вона вже знала, тому я просто кивнула. Але думки в моїй голові почали метатися ще більш хаотично, у спробі розкласти все по поличках та вирішити наскільки взагалі королеві можна було довіряти.

- Як у неї справи? - раптом її очі сповнились смутком, а голос задрижав, перетворюючи владну жінку на розгублену дівчину.

- У неї все добре, ваша величність. Вона у безпеці, - я намагалась обережно підбирати слова, бо дуже не хотіла, щоб мої слова бодай якось їй нашкодили.

- Добре, - королева видихнула з полегшенням. - Це добре. Я не буду питати де вона, задля її безпеки. І дуже прошу більше нікому тут не розповідати про неї і не розпитувати.

- Хтось хоче їй зла?

- Вона частина родини Терраліс, а нам багато хто хоче зла, - її голос знову став твердим. - Чи є у тебе можливість з нею звʼязатись? Бодай якось?

- Можу хіба що листа передати, - зваживши всі за та проти я вирішила що це найкращий варіант.

- Мені підходить, - не вагаючись королева Терраліс підхопилася і знову перетворилась на величну та холодну версію себе. - Приходь сюди як свято закінчиться, я віддам його тобі особисто в руки. А поки все.

Я кивнула, погоджуючись - хоча не те щоб у мене був великий вибір - і теж підвелась, прощаючись.

Вже біля самих дверей вона ледь не зіштовхнулась з Реєм.

- Ваша величність, - він відскочив в сторону, звільняючи їй прохід, та злегка вклонився.

Але вона вже не стала звертати на нього увагу і зникла за масивними деревʼяними дверима.