Раді Вас бачити!

Крижаний вітер з поки ще рідким дрібним снігом неприємно обпікав обличчя і, попри декілька шарів теплого одягу, регулярно запускав свої холодні руки мені за комір та під рукава, змушуючи зщулитись до розмірів горобця. Щось мені підказувало, що з моїм все ще місцями стирчащим у різні боки волоссям, саме так я в цей момент і виглядала.

І все ж, попри всі незручності, вперто спрямовувала Фарбу за конями темних ельфів, що їхали на чолі нашого загону, ігноруючи їх невдоволені погляди в мою сторону. Вже цілий тиждень, кожен день нашого шляху, Аллірен не забував нагадувати, що це я напросилась поїхати з ними у цю подорож.

Я і сама постійно думала, чи варто це того. Можливо, краще б було залишитися в Сонерії. Проводила б час в теплій затишній вітальні під крильцем Ліанії, якомога далі від ненависного чоловіка, замість того щоб відморожувати свій зад десь на краю Ліморії.

І все ж надія зустрітися з Реєм гріла мене набагато більше за камін у холодному, обдуваємому всіма вітрами, палаці темних ельфів, в якому я майже безвилазно провела залишок осені й усю зиму. Єдиною відрадою в ці місяці для мене були тільки моменти, проведені з мамою Аллірена в нашому «укритті» - тій самій облаштованій нею під себе вітальні.

Тепер вже облаштованій під нас - за останні майже пів року там додалося багато від мене: гітара, книги, грифель та папір з моїми незграбними замальовками та недописаними піснями. Ну і, звісно, піаніно, подароване Реєм.

Тобто тим, чим я рятувалась від нудьги й самотності всі ці місяці.

Я б там ще собі манекена для тренування поставила, але Ліаніа була сильно проти. Тому регулярно доводилось бігати на тренувальний майданчик, дратуючи темноельфійських вояк своєю присутністю.

Ліаніа мала рацію - єдиними обовʼязками дружини кронпринца, принаймні в моєму випадку, було терпіти його вночі та періодично «світити» обличчям на офіційних заходах. Весь інший час я була представлена сама собі й неймовірно цьому тішилась.

І все ж найкращими для мене були ті рідкі моменти, коли Аллірен їздив у такі собі «відрядження». Зазвичай це були поїздки на кілька днів. Одного разу він був відсутній тиждень. Цього разу я могла б залишитись у спокої на цілий місяць, і вже почала смакувала наперед той момент, коли залишусь без Аллірена так надовго!

Аж поки не почула місце призначення.

Карн-Балот.

Стиснувши зуби, мрії про місяць без знущань та принижень довелося посунути в сторону й напроситись поїхати з ним. Я не знала, чи був Рей там, та все ж не могла втратити можливість відвідати столицю гномів. І, по можливості, знайти відповіді щодо ритуалу переміщення між світами.

- Ворушись скоріше, поки сніжна буря нас не наздогнала, - в черговий раз поквапив мене Аллірен.

- Тримайся, люба, ще трохи, - я погладила Фарбу по шиї, сподіваючись, що не збрехала.

Якщо вже мені хотілось впасти на землю, зарившись в найближчий сугроб, то не уявляю як було бідній конячці, яка весь цей час, попри незручність і страшенний холод, везла мене на своєму горбі.

На щастя, це виявилось правдою - вже хвилин через 10 ми грілись біля вогнища у середніх розмірів печері, поки ззовні набирала обертів сніжна хуртовина.

- Скільки нам ще до Карн-Балоту? - приймаючи у Ровейна кружку з гарячим відваром, поцікавилась я.

- Приблизно півдня шляху, - сухо відповів він та кинув погляд на вихід з печери, де виднілись тільки чорнота і періодично залітаючі всередину величезні сніжні «помпони», що майже одразу зникали під теплом вогнища, залишаючи по собі невеличкі калюжі. - Тільки невідомо, на скільки нас тут затримає непогода.

- Дня три мінімум, - поряд зі мною увалився Аллірен і простягнув руку до другої філіжанки, що тримав мій особистий охоронець. - Якщо пощастить.

- А якщо ні? - обіймаючи руками теплі боки кружки, я не підіймаючи голови вдивлялась у плаваючі на її дні чайні листочки.

- Десь тиждень, - я не бачила його обличчя, але у голосі відчула жорстку посмішку. - Тож влаштовуйся зручніше і насолоджуйся.

Чим саме мені насолоджуватися він не уточнив, але особисто я жодної причини не знаходила. Тим паче що, на мій превеликий жаль, він мав рацію. Адже ані на наступний день, ані на третю добу, погода не змінилась.

Радувало тільки те, що печера була не настільки великою, щоб умістити весь наш загін, коней, і ще й особистий намет принца, в якому за умовою Аллірена я мала без заперечень проводити з ним ночі. Тож від останнього йому довелося відмовитись.

І все ж атмосфера ставала дедалі похмурішою. До свисту вітру з вулиці все частіше додавався моторошний вовчий вий, а сидіння в чотирьох стінах з купою темних ельфів настрою не додавало. І вдень і вночі Аллірен вимагав, щоб я була у нього під боком. Хоча я б краще віддала перевагу компанії коней, особливо Фарби.

Також дуже не вистачало пухнастого теплого бешкетника під боком. Але другою умовою темного принца було залишити кота вдома. Принаймні він зараз був в теплі та безпеці під захистом Ліанії.

Всі ці дні сніжна заметіль не вщухла навіть на секунду. Чим більше ми сиділи в печері - тим важче ставало повітря і тим сильніше у мене боліла голова.

Намагаючись заснути, я в черговий раз підірвалась з шаленим стукотом серця від відчуття задухи.

- Що сталося? - Аллірен, який спав поряд, закриваючи мене собою від решти печери й залишаючи мені шматочок місця понад холодною стінкою, похмуро піднявся на ліктях та окинув мене невдоволеним поглядом.

- Я… мені…, - я не могла підібрати слів, марно намагаючись вгамувати серце, що, здавалось, застрягло в горлі та перешкоджало проходженню повітря в легені. - В туалет.

Нарешті вичавила з себе я та, різко підскочивши на ноги й випадково перечепившись за принца, ледь не брьохнувшись, побігла в сторону виходу.

- Ровейн, простеж, - почула за спиною наказ принца.

- Куди ти так спішиш? - вже на вулиці мене наздогнав наглядач і грубо схопив за плече.

- Мені треба, відпусти, - я грубо вирвалась з його захвату і, не звертаючи уваги на тупий біль в руці та холодний вітер, попрямувала до найближчих дерев.

Притиснувшись лобом до стовбуру, відчула шерхуватість кори та суміш запахів холоду та деревини. Чомусь це відчуття трохи заспокоїло, серце поступово переставало вистрибувати з грудей, а дихати ставало легше.

- Все нормально? - почувся за спиною стурбований голос Ро.

- Відвернись, - замість відповіді скомандувала я, не маючи ані сил, ані бажання щось пояснювати.

Ровейн послухався, відійшов на кілька кроків далі та повернувся спиною. Як робив кожен раз супроводжуючи мене в туалет.

Я ж не поворушилась, тільки сильніше стисла пальцями, захованими в шкіряні перчатки, холодну кору дерева, ховаючи обличчя від крижаного вітру. І все ж йти назад до душної печери не хотілось.

- Довго ще? - через якийсь час не витримав ельф.

- Ні, майже все, - я важко видихнула.

Мені дійсно стало краще, тож час було все ж "сходити в кущик" та повертатися до темних. Але як тільки я відпустила ствол дерева і почала розвертатися, спиною відчула сильний поштовх чиєїсь руки. Ніби цього було замало, черговий порив вітру додав моєму падінню прискорення, остаточно збиваючи з ніг.

Боляче вдарившись руками у спробі врятувати обличчя від обледенілої, покритої товстим шаром снігу, землі, я за інерцією на животі швидко покотилась зі схилу вниз. Десь далеко позаду чулися крики ельфів, які вже явно не встигали дістати мене з цієї халепи.

По руках і обличчю хлистало снігом та гілками зустрічних кущів, за які я відчайдушно намагалась ухопитись руками. Але вони були настільки тонкі й слизькі, що не затримувались в руках довше ніж на мить, а мене натомість тільки крутило зі сторони в сторону. В якийсь момент я взагалі перестала розуміти де верх, а де низ. Де мої руки, а де ноги. Аж поки різко не зупинилась, врізавшись в стовбур якогось дерева.

Кілька секунд лежала без руху з закритими очима, намагаючись вгамувати гострий біль, що розтікався від боку по спині. Хоч би хребет не зламала!

Коли біль трохи притупився, повільно розплющила очі. Єдине що побачила, це густі соснові гілки, які бодай трохи прикривали мене від вітру і снігу. А вище - тільки тьма, що важко клубочилась довкола. Обережно спробувала поворушитися і тут же зашипіла від нестерпного болю в спині.

Радувало тільки одне - ворушитися я все ж могла. Бо якщо я хотіла вибратись з цієї халепи живою, залишатися лежати на одному місці в заметі під деревцем було не можна. Тож, долаючи біль та слабкість, я повільно почала підійматися на ноги. Спочатку обережно перевернулась на живіт, потім трохи постояла на корячках. З рештою, ухопившись за нижню гілку, повільно випросталась у весь зріст.

Тільки для того, щоб одразу ж знесилено сповзти спиною по стовбуру.

- Шерх, - єдине на що мене вистачило це вилаятись, і навіть це коротке слово відізвалося опоясуючим під ребрами болем.

Віддихавшись, спробувала осягнути розміри гори, з якої мала таку необережність гримнутись. Судячи з усього, я зупинилась не у самого її підніжжя. Бо ті кілька метрів, які я могла осягнути своїм оком крізь сніжну хуртовину, йшли далі вниз за рятівним деревом і підіймались високо вгору перед ним.

Зщулившись від холоду, спробувала підрахувати свої шанси не стати сумною крижаною статуєю раніше, ніж ельфи мене знайдуть. Навіть за найсміливішими підрахунками вони виявились близькими до нуля, і з кожним поривом вітру ставали дедалі меншими. Тим паче що я вже переставала відчувати кінчики пальців і рук, і ніг.

Прикривши очі, спробувала скористатися своїми силами, щоб зігрітися. Цього разу виходило ще гірше, ніж під час занять на острові. Принаймні там завжди були поряд Енерія і Таїша, готові підхопити у випадку чого. Шааті, яка до останнього намагалась мене захистити. І милий, добрий Рей, з яким я так рвалась зустрітися в Карн-Балоті.

Цікаво, як вони там? Чи вийшло у Шааті поступити в академію, а у королеви нуріане звʼязатися з Енерією? Чи все ще сумує Таїша за своєю коханою? Чи чекає вже на мене Рей, чи теж ще десь в дорозі?

З напівсну мене вирвав якийсь хрускіт. Зовсім тихий, але цього вистачило, щоб змусити мене виринути з теплих думок про рідних людей.

- Шерх, - я вчергове вилаялась і потрусила головою, відганяючи сонливість.

Ще б трохи, я б заснула тут під деревом і вже навряд чи коли-небудь проснулась. Поворушила пальцями рук і ніг, які вже майже не відчувала від холоду.

І де тих темних ельфів носить? Невже так складно було бодай когось за мною слідом з тої гірки спустити? Тим паче завдяки нашому зв'язку, Аллірен знає що я ще жива і мав би мене шукати… хіба що це була його спроба позбавитись надокучливої дружини.

Десь в стороні знову хруснув сніг.

- Агов, там хтось є? - я вдивилась в сторону звідки почувся звук, але побачила тільки сніг, що продовжував оточувати з усіх сторін.

Внутрішнє чуття наказувало мені забиратися звідси. Здоровий сенс - сидіти тихенько і не рипатися. Як не дивись, обидва варіанти були чистим самогубством, а вибір полягав тільки в тому, чи хотіла б я замерзнути одразу, чи ще трошки помучитись.

Прийнявши рішення рухатись, я обережно підвелася на ноги, все ще продовжуючи триматися за дерево. Цього разу це вдалося краще - схоже регенерація, що на моє щастя працювала без активного використання сил, встигла трошки мене підлатати. І хоча зона під ребрами все ще боліла, а ноги ледь пересувалися, я почала повільно йти паралельно підйому на гору.

Щоб зосередитись почала рахувати кроки.

Один, два, три.

Вітер штовхав в бік, змушуючи мої ноги заплітатися та по інерції сповзати все нижче.

Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять.

Десь далеко заухкала сова, а сніг все сильніше засліпляв очі, натякаючи, що нічого було вилазити з-під того дерева.

Шістдесят девʼять, сімдесят, сімдесят один.

Десь за спиною почувся вже знайомий, ледь чутний хрускіт снігу.

На секунду зупинившись, трохи повернула голову та уважно вдивилась за спину.

Нікого.

Схоже, здалося.

Чи ні?

Тепер, рухаючись уперед, я не могла не чути звуки кроків, що прямували за мною. Мʼякі, ледь чутні, вони могли б здаватися продовженням моїх власних. І все ж я відчувала, що це не так.

Здається, я тут не одна. Хоча окрім кількох маленьких жовтих світлячків трохи в стороні більше нічого не було видно…

- Трясця! - я стисла замерзлими неслухняними пальцями руківʼя кинджалів, готова висмикнути їх з піхов в будь-який момент.

Зрозумівши, що видав себе, переслідувач зробив кілька кроків уперед. Слідом за очима-ліхтариками зі сніжної мряки показалась величезна біла морда, опоясана двома рядами гострих жовтих ікол.

- Вовчику-братику, не їж мене, я не смачна, - все ще сподіваючись, що хижак відпустить свою здобич, я зробила обережний крок назад і ще міцніше стисла кинжали у долонях.

Що ж, з одним вовком у мене були всі шанси впоратися й лишитися майже неушкодженою. І, схоже, він це розумів, бо не спішив нападати. Натомість стояв нерухомо та уважно дивився за кожним моїм рухом, ніби чогось вичікував.

І дійсно, вже за кілька миттєвостей навколо нас почало зʼявлятися все більше жовтих вогників - решта зграї, яка майстерно взяла мене в кільце, не залишаючи жодного шляху до відступу. Все що мені залишалося, це дістати кинджали з піхов і постаратися подорожче продати своє життя.

І все ж нападати вовки не спішили. Вони ходили колами навколо мене, повільно, але впевнено наближаючись все ближче й не зводячи голодних очей з потенційної здобичі.

«Цікаво, вони поділять мене між собою, чи право зжерти дістанеться найсильнішому?» - поки я, затамувавши подих, напружено спостерігала за смертю що невпинно наближалась, в голову знову полізли ідіотські думки, за якими я ледь не пропустила першу атаку.

Величезний світло-сірий вовк кинувся звідкись збоку, майже зі спини. Тільки завдяки Лассар’гі, яка знову відсмикнула мене від смертельного удару, його ікла тільки трохи подряпали мою шию. Я без роздумів увіткнула в живіт звіра гострий кинжал.

Почувся короткий жалібний вереск, і вже в наступну мить я відчула, як мене накрило важке, мʼязисте, але вже не живе, тіло. Воно всією вагою притисло до холодної землі й окропило руки гарячою липкою кровʼю.

З трудом скинувши з себе тушу вовка, повільно підвелася на ноги. Зграя одномоментно скорбно завила і з утробним ричанням кинулась на мене.

Ще кілька вовків послідували прикладу першого і бездиханними хутровими мішками розпливлись по закрижанілій землі. Все ж їх було більше. Вони були сильніше. І нападали вони неймовірно злагоджено: як тільки перший відскакував в сторону, уходячи від гострого леза кинджала, другий зʼявлявся з іншої сторони, відвертаючи на себе увагу і даючи можливість третьому підкрастись зі спини.

Вони знали що робили. На відміну від мене, яка крутилась на місці дзигою і махала кинджалами зі сторони в сторону, намагаючись бодай якось захиститися від шквалу ікол та кігтів. Та все було марно. Я відчувала, як з кожним змахом мої рухи стають все повільніше, а з кожною рваною раною життя все сильніше утікає з мого тіла.

Пропустивши черговий хижий напад, я сама не помітила як опинилась спиною на землі, притиснута зверху міцними важкими лапами. Долі секунди великі жовті очі зазирнули в моє обличчя. З глибокої голодної пащі стікала густа слина, а в ніс вдарив різкий нудотний запах тухлятини.

Уже відчуваючи гострі ікла на своєму горлі та остаточно попрощавшись з життям, я з усією силою увігнала кинжал у вовчий бік, збираючись забрати його на той світ із собою в якості килимка. Але в той же момент, замість очікуваних важкості та темряви, я відчула… легкість.

Просто в одну секунду щось скинуло вовка з мене, ніби вітром здуло, а в обличчя мені ткнувся вже знайомий чорний ніс, оздоблений гострим, наче голка, рогом.

- Ворон? - не вірячи видихнула я, продовжуючи лежати на місці. - Це точно ти?

Замість відповіді одноріг встав між мною та вовками та почав бити копитом, ворожо роздивляючись те що залишилось від зграї Хоча я і змогла перебити якусь невелику частину, більшість з них все ще міцно тримались на лапах. Та все ж при виді величезного чорного коня зі смертельною зброєю на носі, вони відступили. Повільно, задкуючи, хижаки продовжували ричати й скалитись, та все ж відступали.

Не витерпівши, Ворон грізно чи то рикнув, чи то фиркнув, і мотнув головою в сторону, намагаючись дістати найближчого до себе вовка. Схоже злякавшись цього жесту, зграя дружньо розвернулась і з жалібним воєм скрилась за товщою дерев і снігової стіни, крізь котру вже можна було бодай щось розгледіти.

Ворон обережно опустився поряд зі мною на землю. Саме так він робив і раніше, даючи можливість забратися в сідло. Коли воно ще було.

Я обережно сховала такі дорогі моєму серцю кинжали у піхви. Вчепившись пальцями в довгу товсту гриву, я одним ривком, в який вклала весь залишок своїх сил, перекотилась з землі на міцну теплу спину й розпласталась на ньому наче мішок з висівками.

Знесилено зарилась обличчям в його шию і стисла медальйон-метелик у долоні.

- Рей... Ворон... рятуйте...

Останнє що встигла сказати я перед тим, як свідомість огорнула цілковита темрява.