Раді Вас бачити!

Тимур 

Віка поводиться цілком звично й навіть здається в гарному настрої. Вона готує чудові млинці й власноруч робить до них горіхову карамель. Уся кухня з ранку пахне солодощами, а сама дівчина наче світиться. Я вже збився з рахунку, скільки разів вона сьогодні мене поцілувала, заглядаючи своїми зеленими очима прямо в душу.

Я не спав усю ніч, і мені важко не думати про вчорашню знахідку в шафі. П’ю каву, спостерігаючи за нею, поки вона розповідає щось про спортзал, свою фігуру й просить мене не хвилюватися. Лише коли вона сідає снідати й починає збиратись, я розумію — після роботи вона планує піти на тренування.

— Ти й без того виглядаєш прекрасно. Може, варто трохи відпочити? У тебе ж на роботі завал, — я вдягаюсь поруч, косо зиркаючи на нижню полицю шафи, коли вона нахиляється по туфлі.

— Я виглядаю прекрасно, бо регулярно тренуюсь. Після роботи це допомагає розслабитись і заспокоїти нерви, — вона різко повертається до мене й дарує ту саму променисту усмішку. — Мене не буде всього дві години. Тобі нема про що хвилюватися. Я візьму таксі.

— Я міг би тебе відвезти… — починаю, але Віка навмисно перебиває.

— Не треба. Я вийду з роботи трохи раніше, а ти, як належить відповідальному директору, завершиш свій день у звичному ритмі, — її пальці торкаються мого обличчя, погладжуючи щоку. — Ти сьогодні виглядаєш особливо спокусливо, Тимуре, — вона цілує мене в губи до того, як я встигаю щось відповісти, і мені доводиться заплющити очі від задоволення, яке дарує її грайливий язичок.

— Зупинись, бо ми точно ще більше запізнимося, — шепочу й ледве стримуюсь, аби не втратити контроль і не взяти її прямо тут, біля клятої шафи.

— Часом ти надто правильний, пане Громов, — вона посміхається звабливо, але відходить збирати сумку. — До речі, ти так нічого й не відповів щодо премій для мого департаменту. Місяць добігає кінця, і якщо хочеш бути щедрим — я б хотіла потішити команду в п’ятницю.

— Я сьогодні поговорю з Катериною Юріївною. Не хвилюйся — твій департамент заслуговує на підвищення виплат, щодня це доводячи своєю працею. Але… що з тобою? На тобі теж лежить велика відповідальність, — ми переходимо в передпокій. Поки я взуваюсь, Віка поправляє макіяж перед дзеркалом.

— Мене все влаштовує, — каже вона, навіть не дивлячись на мене, коли мова заходить про гроші. Якщо вона відмовляється навіть від підвищеної зарплати — звідки тоді в неї ті гроші? Не вже погрожувала комусь? Або… Чорт, мене розриває ця невідомість! — Ти чого?

— Я просто… хотів нагадати, що не маю нічого проти твоєї роботи. І ти маєш повне право розпоряджатися своїми грошима як хочеш. Але якщо тобі знадобиться моя допомога — будь-яка, зокрема фінансова — ти можеш звернутися до мене напряму.

Віка завмирає з червоною помадою біля губ. Кілька разів кліпає, вдивляється в моє обличчя з легким прищуром. Її губи тремтять у невизначеній усмішці, але вона різко відвертається до дзеркала і продовжує фарбувати губи, ніби нічого не сталося.

— Ми вже це обговорювали, Тимуре, — каже вона після затяжної паузи. — У мене достатньо грошей, щоб задовольнити власні бажання. І так вже живу в тебе і харчуюсь за твій рахунок... — її брови злегка зсуваються в невдоволеному русі.

— У житті трапляються різні обставини, Віко. Я просто хочу, щоб ми довіряли одне одному. Щоб підтримували, — говорю я м’яко, стримуючи своє бажання вирвати з неї більше.

— Тобто, якщо я попрошу переказати на мій рахунок кілька мільйонів — ти це зробиш і навіть не запитаєш, навіщо вони мені? — вона примружується, насмішкувато піднімаючи брову.

— Ну… Я б, мабуть, поцікавився, що це за покупка, — знизу плечима, намагаючись звучати байдуже, але обман у моєму голосі занадто тонкий, щоб вона не помітила.

— Чудово. Якщо раптом захочу купити яхту чи острів — обов’язково звернуся, — каже вона, одягаючи піджак через плече. — А тепер ходімо. Ми вже й так спізнюємося, — вона чекає біля дверей, не озираючись.

У дорозі — тиша.
Вона час від часу кидає на мене погляди, які неможливо розшифрувати. Можливо, я зумів прорватися крізь броню… А, може, тільки ще більше посилив її обережність. Віка мовчки прощається і зникає у своєму кабінеті, а я лишаюсь із гірким присмаком нерозділеної довіри.

У приймальні мене чекає директор з безпеки — Олексій, який похмуро гортає каталог нашої компанії.
Його вигляд — ще одна лопата в могилу мого спокою.

— Добрий ранок, Тимуре Давидовичу, — вітається секретарка, помічаючи мене.

— Тимуре Давидовичу! — Олексій миттєво підхоплюється, притискаючи до грудей кілька папок. — У мене до вас серйозна розмова.

Звісно. І знову серйозна. У цьому офісі вже важко розрізнити робочі питання й особисте розслідування. Віка повністю окупувала не лише мої думки, а й мій робочий день.

— Світлано, приготуйте, будь ласка, каву. Мені сьогодні — подвійний, без молока, — прошу я.

Вона зупиняється, чекає замовлення від Архипова.

— Зі сливками і ложечкою цукру, будь ласка, — додає він трохи скуто, не звиклий до уваги. 

Ми заходимо в мій кабінет. Я опускаюся в крісло з відчуттям, ніби не спав три доби. Олексій мовчки розкладає документи, вивчає щось дуже ретельно, наче боїться пропустити деталь. А я… ловлю себе на думці, що ця мовчазна тиша — підготовка до чергового удару.

Світлана приносить каву та солодощі. Як завжди турботлива, стримана, уважна. Іноді вона нагадує мені маму, тільки тихішу за характером. 

— Будь ласка, не впускайте нікого, поки я не закінчу розмову, — киваю я їй.

— Тоді я перенесу ранкову нараду на одинадцяту, — відповідає вона та тихо зачиняє за собою двері. Секретарка зникає, тихо прикривши за собою двері.

Я переводжу погляд на директора служби безпеки. Той продовжує гортати папери, ніби без особливої мети. Його пальці ритмічно стукають по столу, а в повітрі повисає мовчання.

— Олексію, вам не здається, що цим можна зайнятись у вашому кабінеті? — не стримую напруги в голосі.

Він кладе ручку, випрямляється й нарешті починає говорити:

— Почну з основного. Я знайшов кілька заяв у поліцію про зникнення пані... Вернадської. Вікторію ми знаємо як Орлову, але це нове прізвище, — Олексій дивиться прямо на мене, поки я машинально прикриваю очі. — Одна заява — у 2015-му, ще дві — у 2016-му. Подавала її мати — Святослава Петрівна Вернадська. Але кожного разу вона відкликала заяву вже за кілька днів, пояснюючи, що донька знайшлася.

Він робить паузу, перш ніж продовжити:

— При цьому, згідно з базами, мати ніде не прописана. Її телефони — неактивні. Фактично вона зникає з усіх реєстрів. Жодного сліду. Відкритий слід Вікторії починається лише у столиці — ніби вона виринає з небуття.

Мене пробирає холод. Я беру з рук Олексія кілька аркушів — скани заяв. Сухі формулювання. Класичні фрази: «зникла безвісти», «можливо, пішла добровільно», «зв’язку немає». Але між рядків — щось гнітюче. Непроговорене.

— Вона зникала кілька разів. Мати панікує, звертається в поліцію… і потім забирає заяву. А Віка знову з’являється, ніби нічого не було. — Я дивлюсь на дати. — Це не підлітковий протест. Їй було дев’ятнадцять. Доросла дівчина. Що могло змусити її безслідно зникати?

— Далі цікавіше, — Олексій злегка хитнув головою. — Офіційно вона працює кілька років. Потім — з’являються кредити. Невеликі суми, одна за одною. Потім — більше. І паралельно — нові місця роботи. Без відпочинку. Немов бігла від чогось або до чогось.

Я переглядаю банківські виписки — справді, все ніби розкладено по нотах.

— І ось — після працевлаштування в «ГріннГрупп», через п’ять місяців — усі кредити погашено. Один за одним. Без затримок.

Олексій дивиться на мене з відтінком запитання, але мовчить.

А я лише повільно опускаю аркуші на стіл. Мені це не подобається.

— Може, вона купувала квартиру? — пробую логічно пояснити.

— Вона купила квартиру ще до переїзду в столицю. Ймовірно, на гроші, що вже були. Але ось найцікавіше — у понеділок вона передала право власності. Продаж офіційно оформлений — ось копія договору. Сума значно нижча за ринкову. Це виглядає як… термінова потреба в грошах. Але чому? — він кидає переді мною ще одну теку.

Я вже не слухаю. Просто беру документи й пробігаю очима по датах, підписах, переказах.

Зникнення. Кредити. Прорив. Продаж. Це не хаос. Це слід. Сліди тіні, яка досі ходить за Вікою.

І найстрашніше — я досі нічого не знаю про жінку, яка спить у моєму ліжку. 
Про ту, яку я... майже впустив до себе.

— Хочу зазначити: усі виплати по кредитах збігаються з датами надходжень зарплат. І ще дещо: умови шантажу Анни були тими самими — гроші щомісяця, за тиждень до кінця. — Олексій дивиться прямо на мене. — Логіка проста: Вікторія використала Анну як канал, щоб гасити власні борги.

Мені хочеться заперечити. Виправдати. Сказати: «Це не вона. Не так». Але я мовчу. Хочу дізнатися більше.

— А тепер — злом квартири, — його голос звучить твердо. — Камери зафіксували одну особу. Єгор Данилович Фадейчук. Новенький у місті. Із 2020 року — власник кількох об’єктів, зокрема нічних клубів із сумнівною репутацією. Але найцікавіше — його попередня прописка…

— …місто Віки, — тихо кажу, й по зміні обличчя Олексія розумію: влучив.

— Саме так. Вони знайомі. І не просто знайомі. Авто Фадейчука засікали біля її будинку, ресторану, де ви святкували корпоратив, на парковці біля спортзалу. Найчастіше — він просто сидів у машині й чекав. Вона виходила. Вони говорили. Недовго. Але часто.

У грудях стискається. Це не схоже на випадковість. Не на щось минуле.

Якби це було несерйозно — вона б мені сказала. Але якщо мовчить — значить, боїться. Значить, це щось глибше. Міцніше. Небезпечніше.

— Ти хочеш сказати, вони працюють разом?

— Це ще м’яко сказано, — зітхає він і кладе переді мною фото.

Я не одразу впізнаю її. Юна. Беззахисна. У простому одязі. Без звичної криги в очах. Усміхається. Стоїть поруч із кремезним чоловіком, тримає його за руку.

Він не усміхається. Він дивиться на неї — як власник на річ. Пильно. Вивчаючи. А вона цього навіть не помічає. Вона — світиться.

— Хто це?

— Марат Миронович Колісник. «Мирон». Один із неформальних лідерів «Клану Зелень». Офіційно — екологічна організація. Неофіційно — відмивання грошей, вплив на політику, наркотики, сутенерство, замовні злочини. Дуже небезпечна структура.

Мене повільно накриває. Це вже не про Віку. Це про мене. Про те, куди я пірнув — із головою. І скільки вибухів іще може бути на дні цієї історії.

Я не можу відірвати погляд від фото. Вона стояла поруч із ним. Близько. Занадто близько.

— Думаєш… вона була з ним? У стосунках?

— Це не схоже на діловий контакт, — Олексій говорить спокійно, але твердо. — Це — зв’язок. А Фадейчук… його права рука.

Ні. Ні, це не може бути правдою! Моя Вікторія не могла бути поруч із кимось, хто замішаний у подібному... Але я бачив рюкзак із грошима... Зброю в шафі. Документи. Її мовчання. І найстрашніше — вона діє чітко. Виважено. Як людина, яка знає, куди потрапила. І що поставлено на карту.

Усе це раптом складається в картину, яку я не хочу бачити. Але вже не можу відвести погляду.

— Тобто… вона могла бути частиною цього… Клану?

— Якщо й була — то вже не є. Але в таких історіях не буває виходу без крові, — Олексій зустрічає мій погляд. — Як на мене, ваша дівчина зараз бореться. З ким — інше питання.

Мене морозить. Я навіть не знаю, як реагувати. Але точно знаю: відступати я не можу.

Вона — мій вибір. Навіть якщо її життя — це поле мін. І зараз вона, чорт забери, точно не в ролі ферзя. Але я можу стати її захистом.

— То Віка пов’язана з Кланом? — питаю, голос зривається на шепіт. — Або, можливо… її шантажували? Змусили? Притиснули? 

— Тимуре Давидовичу, боюсь, все глибше, — Архипов знімає окуляри. Рух спокійний, майже буденний. Але я знаю: зараз він вистрілить точно в серце. — Клан не витрачає час на дрібниці. Якщо за нею стежать — то не заради дрібниць. Але якщо вона знає схеми, має навички — значить, може провернути аферу, яка окупить усе. Вона не просто виживає — вона балансує над прірвою. І ви для неї — не чоловік. Ви — скринька Пандори. Велика. Запечатана. І вона вже тримає руку на кришці.

Мене прошиває холодом. Повільно вдихаю. Не заперечую. Не питаю. Просто… приймаю.

— Чортвіня… — тихо кажу. — Я нічого не знаю про свою жінку.

І це лякає більше за все.

— Але навіщо тоді було шантажувати Аню? Це виглядає… дрібно.

— Може, просто для гри, — знизує плечима Архипов. — Або щоб показати: вона не боїться забруднити руки.

— Не в’яжеться, — різко кидаю. — У неї була зарплата, стабільні виплати, вона могла все закрити до нового року. Навіщо ризикувати? Тут щось не сходиться. Ми щось упускаємо. Що саме?!

— У мене є припущення, — голос Олексія стає повільним, уважним. — Але кажу відразу: я переконаний — Вікторія не свята. І я їй не довіряю.

— Говоріть вже! — зриваюсь, мало не кричу.

— Лідерам Клану заборонено з’являтись на чужій території без запрошення. Але один із їхніх людей зараз у столиці. Якщо вона — втікачка, логічно ховатись саме тут. Під дахом найсильнішого. Тут її не дістануть. Це могло бути умовою допомоги. Але така охорона… коштує дорого. Дуже дорого. Це не охоронна фірма, це — внутрішній устрій, закони, ієрархія.

— І це пояснює мільйони, — кажу тихо, згадуючи рюкзак. — Віка розпродує все. Гроші — не просто накопичення. Це викуп, чи гарантія. Це… можливо, шанс вижити.

— А ще, можливо, платіж за послугу, яку отримає вона. Або той, хто допоміг. Це може бути зміна ідентичності. Нові документи. Угода. Шанс зникнути остаточно. 

— Якщо її шантажує Фадейчук, який десь поряд… — з кожним словом голос мій твердіє, — тоді все сходиться. Вона прокладає собі міст. І Аня… Аня була лише ресурсом.

— Тимуре Давидовичу, — голос Архипова змінюється, стає рівним і жорстким. — Ви добрий чоловік. І сильний. Але пам’ятайте: найсильніших убивають не ножем. Їх вбиває довіра. Вікторія все продумує. До дрібниць. Ми б нічого не дізналися, якби не переляк Анни. І я вам кажу: вона не зупиниться, поки не отримає своє. Її мотиви досі в тіні. А ви її ще не змусили говорити.

— Не можна на неї тиснути… — хриплю, майже прошу, але вже не вірю в це. Не так, як учора.

— Тоді моліться, щоб вона заговорила сама. Інакше… можливо, завтра ви вже не прокинетесь.

— Досить! — різко зупиняю його. Від напруги зводить тіло. — Зараз головне — з’ясувати, коли саме відбудеться операція. Якщо вона активно збирає гроші — значить, угода вже призначена. Це щось фінальне. І ми маємо дізнатись, що саме.

— Саме так, — коротко киває Олексій. — Це наш єдиний шанс. Ми маємо триматись поблизу. Навіть якщо доведеться діяти на межі дозволеного.

— Ви зробили величезну роботу. Дякую, — я киваю. — Але дозвольте мені залишитись наодинці.

— Звісно, — Архипов підводиться, але на прощання додає: — Тільки одне, Тимуре Давидовичу. Не наражайте себе. Вона не новачок. Вона знає правила гри й не зупиниться, якщо відчує загрозу. Якби вона була слабка — її б давно прибрали. Тож дозвольте їй закінчити. А ми спостерігатимемо, і якщо буде треба — підстрахуємо.

— Я ціную вашу роботу, — повторюю вже жорсткіше. — Але далі я розбиратимусь сам.

— Звертайтесь. Залишу звіт. Якщо щось буде незрозумілим — телефонуйте будь-коли.

Я киваю. Він іде, а я залишаюсь у тиші, що давить, наче бетонна плита на груди.

Я, напевно, безнадійний ідіот. Виправдовую Віку навіть перед об’єктивними фактами. Не знаю чому. Просто... щось не сходиться. Якби вона справді була хижачкою, вона б не продавала себе в мінус. Вона б обплітала мене, змушувала діяти в її інтересах. А вона — мовчить. Тікає. Сама ж себе підставляє. А може — це майстерна маніпуляція?

Мене кидає в холод. Голова тріщить від гіпотез, і жодна не дає чіткого розуміння. Я дивлюсь на неї — і бачу жертву. А потім згадую рюкзак, пістолет, гроші… І мене вже пробиває паніка.

Я, чорт забирай, закохався в жінку кримінального авторитета. Віка… Моя Віка. Як? Чому?

Шрами... Я бачив їх. Я чув, як вона сказала: «це помилки мого минулого». А тепер це звучить зовсім інакше. Тепер це — вирок.

Я не знаю, як вона опинилась у всьому цьому лайні. І що пережила. Але якщо вона не винна — я вирву її з цього бридкого світу. І зроблю все, щоб вона забула його, як страшний сон.

А якщо вона винна?.. Якщо вона бреше мені в обличчя, обкрадає, грає зі мною?

Тоді їй краще було б зникнути. Бо я не підніму руку — ні. Але вона зламається ще до того, як я скажу перше слово. Я вмію змусити людину втратити себе морально. І вона про це дізнається.

Я дивлюсь на порожнє крісло навпроти й ловлю себе на думці, що не витримаю, якщо втрачу її. Вона вже стала частиною мого світу. І якщо доведеться викреслити її з життя — це вб’є мене. Повільно. І болісно.