Раді Вас бачити!

Вікторія

— З ваших рук будь-який чоловік прийме отруту й навіть не поперхнеться, — каже він, дивлячись мені просто в очі.

Жодної усмішки, жодного натяку на іронію — лише спокійна, впевнена серйозність. З вуст будь-кого іншого така фраза звучала б безглуздо. Але не від нього.

Я хмикаю, ледь піднявши брову.

— А хто знає, які у мене на вас плани, Тимуре Давидовичу? — грайливо проводжу язиком по губах, навмисне залишаючи цей натяк між нами.

Його погляд одразу ковзає вниз, і шкіру пробирає легке поколювання від передчуття.

В янтарних очах спалахує щось гаряче, і ця стримана пристрасть затягує мене у флірт ще глибше. Або це просто шампанське й надто тривала відсутність чоловіка в моєму житті.

— Думаю, ваші плани можуть виявитися надзвичайно грішними, — погоджується він тим самим спокійним тоном.

Та очі видають усе: напружені губи, важкий погляд, нервовий рух кадика. Йому складно приховувати бажання.

То він справді вирішив мене спокусити? Цікаво, наскільки розлютиться, коли зрештою залишиться лише з бажанням і нічим більше.

Я швидко прокручую в голові можливі наслідки. Звільнення? Навряд. Погрози? Теж ні. А сором після кількох келихів шампанського хвилює мене найменше.

— Тоді спробуйте, — наколюю шматочок м’яса на шпажку й подаю йому, не відводячи погляду. — Не можу ж я залишити свого керівника голодним.

Він перехоплює моє зап’ястя й трохи піднімає руку, щоб зручніше зняти м’ясо. Робить це повільно демонстративно, ніби чудово розуміє, як сильно на мене діє цей дражливий контакт. 

Його долоня гаряча, сильна й напрочуд обережна, і від цього простого дотику в мене на мить плутаються думки.

Я швидко озираюся довкола — не хочу, щоб наша гра стала черговою темою для офісних пліток. Але шампанське вже добряче вдарило в голову, і мій погляд сам повертається до нього.

У його очах — лише виклик і спокуса. І я мимоволі уявляю цю руку вже зовсім в іншому місці.

— Продовжуйте, Вікторіє Володимирівно. Я й справді зголоднів…

Я ніколи не соромилася власних бажань. І хоча субординація все ще стримує мене від відверто нахабних рухів, погляд однаково ковзає вниз.

О так… Я бачу. Бачу все.

І дуже сподіваюся, що не виглядаю зараз настільки ж голодною.

Дідько, дихати раптом стає значно важче.

— Ви голодні до їжі чи до жінки, Тимуре Давидовичу? — запитую напряму, підсуваючи до себе тарілку й повільно наколюючи ще один шматочок.

— Вікторіє Володимирівно, ви коли-небудь бачили Ніотаморі? Старовинну японську традицію, у якій замість тарілки використовують оголене жіноче тіло? — його голос звучить м’яко, але погляд настільки пильний, що здається, він уже роздягає мене очима.

Я киваю, хоча всередині все стискається від дивного хвилювання.

— Більшість думає, що це лише про еротику, — тихо продовжує Громов. — Але насправді це про контроль. Про спокусу. Про жінку, яка лежить нерухомо й дозволяє милуватися собою, наче вишуканою стравою. І найцікавіше в цій грі те, що головний у ній не той, хто дивиться. А той, хто дозволяє на себе дивитися.

Він навіть не торкається мене, але відчуття — протилежне. Ніби його руки вже ковзають по шкірі, залишаючи по собі невидимий жар.

— І з чого б ви почали таку трапезу? — питаю тихіше, ніж хотіла.

— У Ніотаморі мене зацікавило не тіло і навіть не їжа, а напруга, — його очі темнішають. — Смак бажання. І та тиша, у якій насправді починається прелюдія.

Куточок його губ ледь помітно здригається, і мені раптом стає важко підтримувати цю гру.

Це… занадто відверто.

— Але якщо вже говорити про їжу в ліжку, — він нахиляється трохи ближче, і його голос стає нижчим, густішим. Наче справді вирішив мене добити. — Я б обрав чорний шоколад. Гарячий. І густий.

Щось тягуче й п’янке прокочується тілом так різко, що я мимоволі стискаю ноги. 

— Як вам? — питає він, відхилившись назад.

— Що? — розгублено перепитую.

— Ви любите чорний шоколад?

Усе всередині мене перетворюється на одну пульсуючу точку напруги.

Мені хочеться відповісти чимось гострим, підкинути ще дров у це небезпечне полум’я, але язик раптом пересихає, а пальці сильніше стискають край стільця.

Я швидко допиваю шампанське й надто різко ставлю келих на стіл.

Дзвін скла розтинає повітря між нами.

— Схоже, для вас ця тема трохи гостра, — сміється він, відверто насолоджуючись моєю розгубленістю.

Йому таки вдалося змусити мене спалахнути від власних фантазій.

— Тоді залишимо тему їжі на потім, — промовляє він із тією інтонацією, від якої в мене миттєво палають щоки.

Чую тільки одне — на сніданок. 

— Потанцюємо? — Громов підводиться й простягає мені руку.

Танцювати з ним — це вже не просто про музику й рухи. Це про межі, які я досі не наважувалася перейти.

Але ж він сам пропонує.

— Пасувати вам не личить, Вікторіє Володимирівно, — підбурює він, помітивши моє вагання.

Один танець.

Від цього ще ніхто не помирав. Навіть від надто сильного збудження!

Піддатися спокусі легко, коли ти так довго цього хотіла. Тож я все-таки вкладаю долоню в його руку, і Громов одразу веде мене до центру залу.

Мелодія повільна, тягуча. Його рука на моїй талії — гаряча, упевнена. Іншою він охоплює мою долоню, і я миттєво опиняюся в пастці цих важких, але обережних дотиків.

З кожним кроком пан Громов притягує мене ближче до себе, а я мимоволі згадую всі ті самотні вечори, коли фантазія знову й знову підсовувала мені саме його.

У душі. У ліжку. У найбільш безсоромних думках. Жорсткий? Ніжний? Вимогливий? Байдуже. У кожній із них головна роль завжди діставалася Тимуру Громову.

Він відчуває моє напруження й притискає ще трохи ближче. 

Помічаю, як кілька колег уже відверто озираються в наш бік. Саме тому швидко опускаю погляд.

— Обережніше, якщо не хочете стати новим героєм офісних пліток, — тихо шепочу йому.

І тільки після цього помічаю небезпечний блиск у його очах.

Запізно.

Громов раптово підставляє мені підніжку, і я мимоволі падаю просто в його руки. Він легко утримує мене в глибокому прогині, а сукня ковзає вгору, відкриваючи стегно значно більше, ніж слід.

Його долоня впевнено тримає мене за спину, а інша повільно ковзає вздовж ноги, м’яко стискаючи крізь тонку тканину.

— Ти-му-у-уре… Давидовичу! — шепочу з докором, дивлячись у самовдоволені очі свого відчайдушного керівника.

Я надто чітко відчуваю, як його тіло напружено притискається до мого. Жорстка лінія бажання впирається в стегно, змушуючи серце збиватися з ритму, а уяву — остаточно втрачати межі пристойності.

У моїй голові ми вже давно не танцюємо.

Він мене переграв. Підлий, граційний лис!

Громов повільно повертає мене у вертикальне положення, але рук не прибирає.

— Ніколи б не подумав, що моє ім’я можна вимовити настільки… муркотливо, — сміється він і знову легко закручує мене в танці.

— Обережно, Тимуре Давидовичу. Я ж можу і вкусити, — огризаюсь, хоча прекрасно розумію: цей раунд я вже програла. Причому в грі, яку сама ж із задоволенням підтримала.

— Шипите на мене, Вікторіє? — його очі іскрять. — І навіть кігтики випустили… Не хвилюйтеся, я вас не ображу.

Мій погляд мимоволі ковзає на його плече. Схоже, нігті таки залишили сліди крізь тканину сорочки.

І саме в цей момент я усвідомлюю одну дуже погану річ: я хочу його значно сильніше, ніж готова собі зізнатися.

Треба відступити. Охолонути. Прийти до тями. Але замість цього я лише ще ближче притискаюся грудьми до його тіла.

Клята сила тяжіння!

— Ви хочете, щоб у мене почалося запаморочення? — питаю тихіше, і в ту ж мить він раптово підхоплює мене вище, змушуючи вигнутися в його руках.

Мої пальці знову впиваються в його плечі, а долоні Громова міцно охоплюють мої стегна. Я буквально відчуваю на собі його погляд — безсоромний і захоплений. Він навіть не намагається приховати, як уважно розглядає мої ноги в панчохах.

— Тимуре Давидовичу, досить уже, — зніяковіло шепочу я, ховаючи погляд. — На нас усі дивляться.

— Соромитеся мене? — запитує він, повільно опускаючи мене вниз і притискаючи так близько, що я починаю вбирати його запах разом із повітрям.

— Ні, — відповідаю раніше, ніж встигаю подумати.

І сама дивуюся, наскільки чесно це звучить.

Громов усміхається так, ніби почув саме те, що хотів.

— Отже, я вам небайдужий, — тихо констатує він, схиляючись до мого вуха. — А ви знали, що жінка, яка забуває вдягнути нижню білизну, завжди кидає виклик?

Я різко підводжу на нього очі.

— А ви знали, що такий тісний танець і ваше… натхнення під час нього — теж дуже красномовні? — не залишаюся я в боргу.

Наші погляди стикаються, і в цю мить флірт остаточно перестає бути просто грою.

Ми обоє вже надто добре розуміємо, чого хочемо.

— Ви сьогодні точно не уникнете десерту, — тихо сміється він.

— Мені вже час додому, — намагаюся вислизнути з його рук, щойно музика змінюється.

Але в Громова, схоже, зовсім інші плани.

— Не думаю, що настільки терміново.

Він не дає мені відступити. Навпаки — притягує, змушуючи спіткнутися й знову опинитися в його обіймах.

— Тимуре… Давидовичу! — ричу вже з відвертим осудом.

Він лише сміється, ніби тримати мене ось так — найприродніша річ у світі. А потім просто бере за руку й веде за собою.

— Ви!.. — тихо сичу я, помітивши погляди колег.

Тепер вони вже не просто щось підозрюють. Вони відверто перешіптуються й хихочуть, проводжаючи нас очима.

Громов упевнено прямує до виходу із зали, міцно тримаючи мене за руку.

О ні. Ні, ні, ні! Тільки б не залишитися з ним наодинці.

— Послухайте… — починаю я, різко висмикуючи руку з його хватки. — Флірт під шафе ще нічого не означає. А ви, здається, плутаєте мене з Анею, яка…

Я на мить прикушую язика.

Пізно.

Та раз уже почала — треба договорити до кінця.

— …яка дуже любить працювати під вашим столом.

Слова вилітають гостро, майже зло, і я одразу відчуваю, як усередині все холоне від власної відвертості.

Трясця… Це була надто відчайдушна спроба охолодити нас обох, але Громов вже дивиться на мене так пильно, ніби щойно почув значно більше, ніж я сказала.

Емоції все ще палають під шкірою, змішуючись із шампанським, ревнощами й дурною образою, яка взагалі не мала мене зачіпати. Але мені потрібно терміново вийти з цієї гри, поки ще не стало пізно.

— Чи все ж таки на столі? — остаточно псую я момент.