Раді Вас бачити!

Вікторія

На моєму робочому столі — хаос. У пошті — ще гірше. В голові — безлад, який не вдається ні прибрати, ні хоч якось впорядкувати.

Здавалося, сьогодні кожен працівник «ГріннГрупп» вирішив, що має право зайти до мого кабінету й вилити на мене свої скарги: нагадати про строки, дорікнути повільною роботою мого відділу, натякнути на некомпетентність. Але варто було мені спокійно скерувати їх до інших департаментів або прямо до Громова — як вони миттєво випаровувались.

Достатньо було вимовити його прізвище — і вже губи стискаються, погляди втикаються в підлогу. Всі прекрасно знають, що між нами щось є. Але жоден не наважується дорікнути самому генеральному за його... ледачу коханку в керівництві.

До всього ще й Дамір Романович подзвонив — вимагав закрити проєкт із ним найближчими днями. Я ледь не завила. Роботи — по горло. Я мала б сидіти й горбатитись над звітами, а замість цього напівлежу на стільці із заплющеними очима, гарячково намагаючись вигадати, як дістати гроші з шухляди.

Мозок тріщить по швах. Але навіть шаленої, ризикованої ідеї — жодної.

Як забрати гроші, якщо в офісі тепер повсюди професійні камери? Іти вночі — не варіант: жорсткий облік фіксує кожен прихід і вихід. А фізично оминути всі камери непоміченою я просто не зможу…

Але якщо зробити все інакше?

Я підвелася, вловивши тонку нитку думки. Аня — не просто колега і жертва шантажу. Вона ще й колишня мого керівника. А настрій у мене сьогодні такий паршивий, що його відчули всі без винятку.

Знову відкидаюсь на спинку стільця. Що я можу їй інкримінувати? Та хоч що-небудь… Головне — дістатися до конверта в її особливій шухляді.

Якщо я не зроблю цього сьогодні — все летить шкереберть. Без цих грошей я не зрушу з місця: не подам документи на продаж майна, не відкрию рахунок, не зможу зробити бодай крок до свободи…

А найгірше — останні гроші я віддала, щоб замовкли фараони. Щоб Єгора не шукали. Щоб не викопали старе. Іронія в тому, що зараз я вперше прощаюся зі своєю гідністю заздалегідь. Я відчуваю, що далі буде ще брудніше…

Я просто не витримаю втратити те життя, яке вже почала уявляти — справжнє, спокійне, не самотнє. І ще гірше — я не готова втратити Тимура.

Він — це вже не про ніч, не про секс, не про гру. Це те, що я хочу собі дозволити. Без страху. Без втрат. Це вже залежність — жіноча, тиха, справжня.

Вперше за довгий час я вже не граю. Я виживаю. І готова боротися. Нехай підступно. Але рішуче.

На годиннику — п’ятнадцять хвилин до кінця робочого дня. Ідеально. Більшість уже розходиться. Це мені на руку. Я беру з собою стопку непотрібних аналітичних звітів. Не можу ж я заховати той конверт у голих руках, як ілюзіоніст?

Єдине, що я вмію краще за брехню — імпровізувати. 

По дорозі до юрвідділу я зупинилась біля кавомашини, терпляче чекаючи, поки вона видасть мені рятівну дозу кофеїну. Цей трюк — не новий. Він відволікає увагу від моєї основної мети знаходження саме на цьому місці. 

Поки роблю кілька ковтків, краєм ока стежу за фінансовою директоркою за панорамною прозорою стіною. Вона вже неспішно складає свої речі в сумку й явно готується йти. 

Ідеально.

Аня теж там. 

Що це, як не фарт? 

Директорка перехоплює мій погляд, коли виходить із відділу, і я готова посперечатися, що вона ледве стримується, щоб не скривитися зневажливо й не фиркнути мені в обличчя.

— До побачення, Вікторіє Володимирівно.

— До побачення, Катерино Юріївно, — з найщирішою усмішкою я проводжаю її поглядом, але лице камяніє також швидко, як тільки за нею зачиняються двері ліфту. 

Так, подружка Олени Миколаїни мене також бісить!

Якщо я не дістану ці гроші сьогодні — все летить під три чорти. І це навіть не перебільшення. У мене п’ятнадцять хвилин, кава в руці — і план, що зліплений на ходу. Але я вже йду. Бо або зараз, або ніколи.

— Анно Сергіївно! Як добре, що ви ще не пішли, — впевнено заходжу до кабінету фінансового відділу й прямую просто до столу молодої дівчини, яка при моїй появі округлює очі. — У мене є кілька питань щодо зарплат для моїх співробітників.

— Вікторіє… Володимирівно, — вона навіть підводиться зі свого місця, аби привітатися. 

Чи то надто вихована, чи то я справді викликаю в неї певну тривогу... Хоча ні, тут же працює Катерина Юріївна — очевидно, усі плітки про мене тут обговорюють регулярно. 

— Мені прикро, але я не маю повноважень вирішувати це питання.

— Це не забере багато часу. Мені лише потрібні таблиці з новою процентною ставкою, — усміхаюся їй із багатозначним поглядом, і її очі округлюються ще більше.

— Я не зовсім розумію… — вона ковтає слину й відводить погляд.

Соромиться? Чи, можливо, їй досі ніяково за те, що вона спала з Громовим, який тепер із задоволенням зігріває моє ліжко? ... А ось це — вже зачіпка! 

— Мова про зарплатню. Я ж чітко сказала, — ігнорую стілець навпроти й підходжу ближче. Сідаю на край її столу, щоб бачити монітор повністю — і шухляда, у якій лежать гроші. — Я хочу переглянути розрахунок за понаднормові години. Навантаження на мій відділ значно зросло. Краще збільшити премії перевіреним людям, ніж брати нових — недосвідчених.

— А-а, — вона обережно сідає на місце й нервово кидає на мене погляд, відкриваючи на комп’ютері потрібні документи. — Ви вже обговорювали це з паном Громовим?

— В планах. Сьогодні ввечері, — Аня натягнуто посміхається, знову забиваючи пальцями по клавіатурі. — Я не з тих, хто багато теревенить без діла. Мені потрібен зразок для погодження з Громовим. Детальніше цим займеться Катерина Юріївна після його погодження.

— Звісно. Вас цікавить зарплатня для всіх працівників?

— Давайте поки зосередимось на моїх аналітиках. Зараз на них лежить особлива відповідальність у рамках усіх наших проєктів. — Я вас не затримаю надовго, Анно Сергіївно…

— Вам немає про що хвилюватися! У мене вже є готові шаблони з формулами, потрібно лише змінити суму...

— Авжеж. Додайте двадцять два відсотки, — коротко киваю.

— Двадцять… два? Це досить суттєва надбавка, — м’яко заперечила Аня.

— Саме так. Суттєва надбавка за якісну роботу, — я навіть не дивлюсь на неї, відпиваючи ковток кави. Вона тяжко зітхає, але сперечатись не наважується. — Якщо не складно, роздрукуйте, будь ласка, зразок.

Треба її розбурхати! 

— Так… Кого далі розглянемо?

— Дизайнерів, — кажу твердо.

Я буквально відчуваю, як підпікає моя дупця. Ні, вона не пече — палає! Треба щось робити. Влаштувати форс-мажор. Відволікти Аню від її шухляди. І зробити це швидко. Особливо закрити собою стіл від камер спостереження. 

Дивлюся на каву в чашці, безліч паперів в руках і Аню… 

Що ж, спробуємо!

— Скільки саме ви хочете…?

— Сімнадцять відсотків, — безапеляційно кажу я.

— Але, Вікторіє Володимирівно, я дуже сумніваюся, що пан Громов погодить такі суми, — вона з розгубленим виразом обличчя дивиться на мене. — Можливо, нам варто розрахувати якусь гнучку схему виплат?

— А ви, бачу, дуже близько знайомі з думками пана Громова, — кидаю я з гострим нятяком в голосі, пронизливо дивлячись на дівчину, яка одразу блідне.

Вже краще — є реакція. 

— Вікторіє Володимирівно, я не розумію, до чого ви ведете…

— Годі вже... Усі й так давно знають, що ви з ним спали, — з насмішкою кажу я, а в її очах з’являється справжній шок.

Саме зараз треба її добити!

— Що? Але ж… Це неправда! — вона губиться у власних запереченнях і миттєво починає червоніти.

— Ви ж не думаєте, Анно Сергіївно, що ті старі курви тільки мені перемивають кісточки? — я звужую очі і нахиляюсь ближче до неї, і вже пошепки: — Ваш роман із Громовим був куди гучніший, ніж мій. Як це було безсоромно! Хоча… Тимур ходив задоволений, немов ви, Анно Сергіївно, дуже вправно працювали.

— Вікторіє Володимирівно, про що ви взагалі говорите?! — вона з обуренням зводить брови.

Мене виводить із себе її ця… наївність. Вона реагує емоційно, живо. У той час як я — холодна змія. І єдиний висновок, який я можу зробити: Громов любить експерименти. Спочатку — тендітна студентка, тепер — я. Жінка, яка здатна брехати, красти і спокушати, не моргнувши оком.

— То вам детальніше? ...Ми якось з Тимуром балакали про його пристрасть до молоденьких студенток… Він мені так і не зізнався, що то була за техніка вашого язика, яка звела його з розуму. Але ви мене зацікавили!

Аня різко зривається на ноги. Я, вже готова до цього вибуху — спеціально випускаю з рук чашку й роняю документи. Папери летять на підлогу, розлітаючись у різні сторони.

І ми стоїмо, наче кожна з нас за крок до прірви. Вона — можливо і так, а для мене — це драматична пауза, яка дозволяє мені контролювати дівчину.

Вона стоїть, ніби скам’яніла, зі сльозами в очах. На мить щось зрушується в моєму серці… Але шкодування — це розкіш, яку я не можу собі дозволити. Не зараз. Не з нею. Вона — не жертва. Вона — засіб. Один з інструментів у грі, де на кону стоїть занадто багато.

А мені зараз потрібне лише одне. 

– Я знаю, навіщо ви прийшли… Але вам не варто хвилюватися, Вікторіє Володимирівно. Як тільки у вас почались стосунки з Громовим, він сам мені сказав, що ви — єдина жінка, яку він хоче. Я не буду заважати, не буду розпускати плітки. Я просто хочу спокійно працювати.

Наївна. Аж хочеться жаліти. Але ні.

— Анно Сергіївно, чим швидше ви приймете своє минуле, тим легше вам буде у теперішньому, — я злегка усміхаюсь. — Сподіваюся, що тепер ви триматиметеся від нього подалі і врешті-решт оберіть вже належний одяг для офісу, — понижую я градус напруги. 

— Я не… Вікторіє Володимирівно… Я б нізащо! Клянуся! Повірте, я не маю ні прав на нього, ні бажання володіти чоловіком, який уже… Ваш.

— Чудово, — поблажливо киваю. — А тепер до справи. Додайте дизайнерам сімнадцять відсотків, PR-відділу й маркетологам — по п’ятнадцять. Сідайте, не затримуймо одна одну, — я нахиляюсь і починаю збирати розкидані папери, краєм ока стежачи за дівчиною, яка невпевнено теж нахиляється і бере мою чашку з розлитою кавою.

— Нехай, я сама витру, — швидко додаю. — Краще зосередьтесь на документах. Не хочу, щоб Тимур мене чекав.

Ім’я спрацьовує. Вона киває, сідає. Пальці натискають на клавіші, мишка клацає. Уважно спостерігаю за її рухами. Кожен її погляд, кожне зітхання — під моїм контролем. Я маю бути на крок попереду.

Я нахиляюсь нижче, ніби збираю ще один аркуш з підлоги. В одній руці — кілька звітів, спеціально розгорнутих так, щоб закривали край столу. Іншу — повільно тягну до шухляди, приховуючи рух за паперами.

Шухляда ледь піддається, ковзає тихо. Я наче випадково сперлася долонею. Звіти дрібно шелестять — цього достатньо, щоб заглушити звук відкриття.

Мої очі зосереджені на краю стола, а в полі зору — рух Ані. Вона й досі друкує. Не підводить погляду.

Я нахиляюсь ще нижче — і вклинюю руку в отвір шухляди. Витягаю конверт, схований глибше. Один точний рух — і він уже між купою звітів.

Не поспішаю, закінчую прибирати. 

Спокій — це справжня зброя. 

— Я відправила все на друк, — тихо каже вона, не піднімаючи очей.

— Дякую, — відповідаю тим самим тоном, який завжди використовувала для клієнтів, коли хотіла, щоб вони відчували себе менш розумними за мене.

Йду до принтера. Кожен крок — мов на скляному мосту. Не можна давати собі права оглянутись. 

Але чомусь здається, що її погляд на спині — пульсує.

Я чекаю кілька секунд і беру папери з лотка, не спішно. Все виглядає наче так і має бути. Навіть куточки паперів збігаються, ніби створені одне для одного.

— Дякую, Анно Сергіївно. Не засиджуйтеся, — кажу вже з порогу. Погляд м’який, голос — рівний, але під ним — сталевий холод.

— До побачення, Вікторіє Володимирівно… — лунає за спиною, ледь чутно.

Крок за кроком іду коридором, не дозволяючи собі навіть вдихнути вільно. Щойно зачинились двері мого кабінету — я зірвалася зі струн, сперлася спиною об стіну й нарешті випустила повітря з напружених легенів.

Все.

Висмикую конверт з-поміж паперів — знайомі купюри, акуратно складені. Цього вистачить на перші кроки для останньої угоди в моєму житті. Принаймні, я сподіваюся на це…

Але це тільки початок. Початок шляху до пекельно важливих п’яти мільйонів.

Попереду — важкі рішення. І тільки одне питання: наскільки глибоко я готова зануритися, щоб вижити?