Раді Вас бачити!

Тимур

Аня явно не очікувала, що сьогодні я різко задеру її вузьку сукню до талії й посаджу просто на стіл для переговорів. Її губи напружено стиснуті, а в очах — звичне очікування.

Вона здригається, коли я стягую з неї білизну, але не чинить жодного опору. Наче давно звикла до моїх раптових імпульсів і чудово розуміє: зараз перед нею чоловік, у якого остаточно зірвало гальма.

Мене лихоманить зовсім не від бажання…

Це Вікторія примудрилася за кілька хвилин розмови довести мене до такого стану, що тепер я, мов ідіот, намагаюся витравити її післясмак іншою жінкою.

Аня тихо видихає, коли я входжу в неї занадто різко — її тіло не встигає звикнути до такого темпу. Я послаблюю тиск, намагаючись себе контролювати.

Її стогони перетворюються на фоновий шум.

Мене трясе не від збудження, а від злості й напруги, які ніяк не вдається приборкати. І найгірше в цьому те, що я вперше намагаюся заглушити потяг до іншої жінки. До тієї, яка кілька хвилин тому відшила мене так легко, ніби я якийсь самовпевнений хлопчисько.

Я силоміць стримуюся, щоб не зірватися остаточно. Аня тут лише тому, що я не зміг упоратися із собою. Вона — проста, зручна, без претензій і складних емоцій. І саме тому раптом перестала давати мені те, що давала раніше.

Після Вікторії все це здається надто порожнім. Навіть зараз, коли тіло зайняте однією жінкою, у моїй голові вперто залишається інша.

Те, як Вікторія тремтіла на терасі від моїх дотиків. Її несподіваний, справжній оргазм остаточно зірвав мені гальма. Я мав викинути це з голови ще у вихідні, списати на алкоголь, емоції й дурний корпоративний флірт.

Не вийшло. Мабуть, двох днів виявилося замало. Може, це просто дурні чоловічі інстинкти, Тимуре? Бо ця жінка спочатку добряче посмикала тебе за нерви, а потім раптово відступила.

Ще в понеділок зранку я зрозумів: хочу поговорити з нею нормально. І чесно. Бо мене вже цікавить не просто флірт. Я дійсно хочу дізнатися, якою Вікторія буде поруч зі мною. Не в суперечках, не на роботі й не в цих її колючих провокаціях. А в моєму ліжку, за сніданком і вечерею… чи на побаченні у ресторані.

Коли я покликав її до себе в кабінет, вона зайшла напружена й роздратована. У строгому костюмі, який сидів на ній як нова броня.

Вікторія явно не хотіла до мене йти, але я особисто наказав секретарці викликати керівницю маркетингового відділу. Лише з третього разу погодилася.

Яка ж вона все-таки вперта!

— Я хочу обговорити наші стосунки. Точніше — можливість їх існування, — сказав я без жодних прелюдій, щойно вона сіла і відкрила свій записник.

Вікторія дійсно думала, що я викликав її поговорити про роботу. І, судячи з погляду після моїх слів, — даремно.

— Які ще стосунки, Тимуре Давидовичу? — лагідно перепитує вона таким тоном, ніби намагається заспокоїти психічно неврівноважену людину. — Ви просто скористалися моїм сп’янілим станом. Це, звісно, не надто красиво… але й не смертельно. Думаю, нам обом краще забути те, чого фактично не було.

Та нічого собі заявочка!

І усміхається… Так, що навіть кобра позаздрила б цій отруті.

— Перепрошую? — тільки й знаходжуся з відповіддю, бо спочатку навіть не одразу розумію, що вона серйозно намагається зараз усе перекреслити.

— Пропоную вам, пане Громов, просто забути ту прикру помилку під шафе, — пояснює Вікторія з медовою м’якістю в голосі, від якої мене починає відверто пересмикувати.

— І часто ви так… помиляєтеся, Вікторіє Володимирівно? — скептично уточнюю, уважно вдивляючись у її хитрі смарагдові очі.

— Трапляється, — легко знизує вона плечима, а тоді клацає ручкою. — Тож, якщо я вже тут, можемо повернутися до презентації для інвестора. Я готова вислухати й виконати всі ваші вимоги, Тимуре Давидовичу.

Яка ще, до біса, презентація? Я починаю повільно скаженіти від цієї жінки!

І найгірше — Вікторія чудово розуміє, що саме сталося того вечора. Просто навмисно вдає, ніби між нами не було нічого особливого.

— Дивно… — повільно тягну я, не відводячи від неї погляду. — Мені завжди здавалося, що задоволену жінку неможливо довести до краю за кілька хвилин.

Її щоки миттєво спалахують. Від злості.

Це, як не дивно, подобається мені значно більше, ніж її солодка поблажливість і штучний спокій. Бо в злості Вікторії все чесно. Там немає гри.

Вона дивиться на мене так, ніби я зараз повинен злякатися.

Годі, жінко… Я вже давно не хлопчик!

— Моя вам поки що дружня порада, Тимуре Давидовичу, — Вікторія повільно підводиться, з гучним ляскотом закриваючи записник. — Запросіть когось на нормальне побачення. Бо ще трохи — і у вас пара з вух піде від цієї напруги.

Відповідає різко. А потім розвертається й прямує до дверей, голосно цокаючи підборами.

У мені миттєво здіймається хвиля гніву й гострого відчуття недомовленості.

Я різко підводжуся й наздоганяю її вже біля виходу, гримнувши дверима просто перед її обличчям.

Вона завмирає до мене спиною — майже так само, як тоді на терасі.

— Це найшвидший спосіб отримати мою заяву на звільнення. Сьогодні ж, — холодно попередила Вікторія, навіть не обернувшись.

Вона не рухається, не підвищує голос, але я й без цього чудово відчуваю її напругу.

— Можливо, тоді ти сприймала б мою увагу спокійніше? Я пропоную тобі нормальні стосунки, а не швидкий секс у кабінеті.

— Ви скористалися моїм сп’янінням, — уперто повторює вона, ніби намагається переконати в цьому насамперед саму себе.

Я схиляюся до її шиї, навмисно не торкаючись. Просто хочу перевірити реакцію.

І вона миттєво видає себе. Затамований подих. Пальці, стиснуті в кулаки так сильно, що біліють кісточки… Ледь помітне здригання плечей.

Мушу визнати: бреше Вікторія майстерно. Але її тіло — ні. Саме воно зараз говорить зі мною значно чесніше за слова.

Та мені цього вже замало. Хочеться розбурхати її ще сильніше.

— Це нісенітниця, — тихо кажу я. — Ти сама фліртувала зі мною. Тягнулася до мене. І твоя реакція була справжньою. Я не насміхаюся й не тисну на тебе. Просто кажу правду: мені це сподобалося. Ти мене зачепила, Вікторіє. І я хочу спробувати дізнатися тебе ближче. Хоча б почати з нормального обіду.

Вона мовчить. І ця мовчанка звучить голосніше за будь-яку відповідь, яку я вже майже встигаю собі уявити.

Але наступної секунди Вікторія різко розвертається й штовхає мене з такою силою, що я мимоволі відступаю на кілька кроків назад. А вона сильна, коли злиться!

Її очі буквально палають. Це зводить мене з розуму найбільше.

Вікторія схожа на вогонь, який легко може обпекти. Але, чорт забирай, саме цей вогонь мене й тягне.

— Не розумієте по-хорошому? — різко кидає вона. — Тоді скажу прямо, раз натяків ви не чуєте. Ще раз спробуєте на мене натиснути — і весь офіс дізнається, як ви розважалися зі студенткою. Зрозуміли?

Я уважно дивлюся на неї. Чомусь навіть не сумніваюся: якщо захоче — вона справді це зробить. Ще й подасть так, що повірять усі.

Мій імідж для мене важливий. І її реакція вже починає по-справжньому насторожувати. Але водночас я надто добре бачу інше... Так не реагують, коли нічого не відчувають.

— Розповідай, — усміхаюся я нахабно. — У мене хоча б з’явиться офіційний привід залицятися до тебе відкрито.

Я майже впевнений, що її погроза — радше емоція, ніж реальний намір. Я цілком здатен залицятися так, щоб саме Вікторія почала втрачати контроль. Якщо чесно, це було б навіть весело…

Вона завмирає лише на секунду, вдивляючись у мою самовдоволену усмішку, а потім раптом змінюється в обличчі.

— Справді? — її голос стає тихішим і значно холоднішим. — А як щодо вашого нового проєкту? Думаєте, у мене немає номерів потрібних людей? Якщо ви не зупинитесь — я просто зіллю всю інформацію конкурентам. Ще й отримаю за це премію з шістьма нулями. Перевіримо, хто з них щедріший?

Я мовчки дивлюся на неї.

Напруга миттєво стискає плечі. Вікторія справді здатна це зробити, тому я все ж роблю крок назад.

Не відступаю — перегруповуюся. Бо зараз надто чітко усвідомлюю, що мене вже не відштовхує її характер. Навпаки, хочеться повертатися до нього знову й знову, ніби до відкритого полум’я, від якого неможливо відірвати погляд.

— Багато на себе береш, — кажу я, а тоді навмисно добиваю: — Мурочко.

Вона спалахує миттєво, але все ж стримується, важко видихнувши крізь зуби.

— Беру. І візьму ще більше, якщо ви не зупинитесь, — скрегоче вона. — Не забувайтеся, пане Громов. Для вас я — Вікторія Володимирівна.

Вона різко розвертається й виходить із кабінету, залишаючи мене посеред тиші з абсолютно невчасним усвідомленням: після цієї розмови бажання стало лише сильнішим.

Прокляття…

Я повертаюся до Ані, яка лежить на столі й здивовано вдивляється в мене. Схоже, я завис надто надовго — завмер, мов кам’яний. Повільно прибираю руки з її тіла й раптом усвідомлюю, що мене вже немає тут.

Думками я поруч із іншою жінкою. З тією, що дивиться на мене з викликом і примудряється виводити з рівноваги кількома словами.

Від цього стає якось ніяково. Бо зараз я зовсім не хочу Аню. Бажання просто зникло... Розчинилося так різко, ніби його й не було.

Це вже більше, ніж звичайний інтерес. Не боротьба за жінку — боротьба з нею. Проти неї. І водночас — за неї.

Я дочекаюся моменту, коли Вікторія сама мене впустить. Не через тиск чи грубу наполегливість, а тому, що сама цього захоче. А якщо ні — життя все одно створить потрібні обставини.

Обережно накидаю сорочку на плечі Ані й відсторонено кажу:

— Пробач. Немає настрою. Одягайся, я викличу тобі водія.

Після цього відходжу до вікна й повільно проводжу долонею по обличчю, намагаючись розібратися у власних відчуттях.

Це тільки початок, Вікторіє.

Позбутися мене так просто вже не вийде. Я звик доводити свої ігри до кінця. Особливо тоді, коли розумію, що ставка справді варта уваги.

А ти, Кицю, виявилася саме тим, чого мені, схоже, давно бракувало.