Раді Вас бачити!

Вікторія

Я відчуваю, як він гладить мою спину, виводячи вигадливі візерунки на лопатках. Пальці цього важкого чоловіка виявилися легшими за пір’їнку — вони лоскотно пестять чутливу шкіру.

— Тимуре, я ж не залізна… — хрипко бурмочу, не розплющуючи очей, мріючи про ще кілька хвилин сну. — Урешті-решт, сьогодні вихідний.

— Ще трохи — і ми проспимо обід. Доведеться задовольнятись тобою, — я чую його посмішку. Голос розслаблений, але в ньому звучить натяк. Розплющую очі, перевертаюся з живота на спину — і бачу перед собою чоловіка, який уже встиг і виспатися, і прийняти душ, і вдягнутися, і — що найголовніше — знову почати приставати до мене.

— Оголошую дієту. У всіх напрямках, — сипло бурмочу, навіть не намагаючись вставати. Тіло гуде, кожен м’яз болить, як після виснажливого марафону. Про ресторан чи якусь активність — мова взагалі не йде.

— Ти себе погано почуваєш? — з тривогою питає той самий чоловік, який учора годинами катував мене, не даючи й хвилини перепочинку. Щоб просто вийти на перекур, мені довелося мало не благати — і ще й у найвишуканішій позі.

— Можу сказати лише одне: ходити буде… трохи незручно, — закочую очі, коли він самовдоволено усміхається.

— Це тобі маленький урок — як не варто чинити, — нагадує Тимур про вчорашнє, а я стискаю губи.

Якби ти тільки здогадувався, що я вже встигла накоїти — і що ще накоїти планую, ти б не дозволив мені вижити після цієї ночі.

— Я — в душ, — важко зітхаю й підводжуюсь, скривившись. Тіло ломить, наче після виснажливого тренування.

— Допомогти? — підхоплюється він.

— Якщо твоя допомога має на увазі ранковий секс у душі — навіть не мрій! — я спалахую, а Тимур сміється м’яко, оксамитово.

— Уже не ранок, а день, — не вгамовується він, поки я тікаю до ванної й навіть замикаюся.

Воду вмикаю навмисно холодну — щоб остаточно прийти до тями після гарячої ночі й прогнати залишки сну. Коли загортаюся в рушник, мене трясе від холоду, але зуби чищу вже набагато енергійніше, сушу волосся і вибігаю назад до кімнати, щоби одягнутися.

Тимур стоїть на балконі, говорить по телефону. Я підходжу ближче, чую уривки слів і зупиняюсь поряд. Простягаю руки, обіймаючи його ззаду, й упираюся чолом у його спину. Він кладе свою долоню поверх моєї й міцно стискає її, притискаючи до себе ще сильніше.

— Ти з нею говорив? І що — нічого нового не згадала? — чую його голос, і здогадуюсь, що він говорить із Архиповим, нашим директором з безпеки. Напевно, мова про його колишню. Ту, яка взагалі нічого не знає — ні про мене, ні про схему.

— Я впевнений, ми його знайдемо. Кожен робить помилки, навіть якщо думає, що це не так, — додає він із холодною впевненістю, від якої мене ніби пробирає морозом.

Він має рацію. Можливо, справді нічого не знайде. Зайде в глухий кут… Але ж шукає. І не сам. І навіть підказує Архипову потрібні варіанти — ефективні. Це мене зовсім не тішить.

Хоча... коли він перегляне мою кредитну історію, зрозуміє, що платив мені щедро. Побачить, що я працювала в «ЕкстраЛайф». Погашення боргу виглядає цілком логічним. Це правда. Часткова. Але все ж — правда.

Та й навряд чи він щось підозрює — ми ж у стосунках.

— Дякую. Так, до завтра, — каже Тимур, скидає дзвінок і ховає телефон у кишеню. Злегка нахиляє голову, не озираючись:

— Сьогодні дізнався кумедний факт: один надто допитливий носик заліз у мій особистий простір, — голос лукавий, і в мене завмирає серце. — Уся моя галерея забита однією дуже сексуальною кицькою, яка пригріта в моєму ліжку. Як гадаєш, мені варто заблокувати телефон?

Я м’яко відходжу вбік і з полегшенням видихаю. Тимур із цікавістю повертається, щойно я тягнуся до пачки сигарет і запальнички. Його обличчя миттєво хмурніє. Він відвертається, коли я підкурюю.

Мовчить. Але цей погляд і стиснуті губи говорять самі за себе.

— Можеш заблокувати… якщо не хочеш більше таких сюрпризів, — спокійно кажу я, спираючись спиною на перила й мружачись від сонця, що б'є в очі.

— Ти взагалі вмієш червоніти? — пирхає він. Схоже, його це швидше розважає, ніж дратує.

— Іноді, — знизу плечима. — Але з тобою — не хочеться, — додаю з ледь помітною посмішкою.

Тимур киває, м’яко сіпаючи куточок губ. А потім знову повертає невдоволений погляд на сигарету в моїх пальцях.

— Кажи вже, що тобі це не подобається, — усміхаюся я, вгадуючи його внутрішню боротьбу.

— Не хочу звучати грубо, але тобі не здається, що сигарета в жінки — доволі відштовхуюче видовище?

— Це єдиний спосіб, як я можу швидко заспокоїтись, — рівно відповідаю я. Він піднімає брови, і я розумію, що сказала зайве.

— Тобто зараз ти нервуєш?

— Швидше… відновлююся, — нагадую йому про ніч, яку ледве пережила. Тимур нахиляє голову, в його очах блимає бажання, яке швидко згасає, щойно я видихаю дим.

— Мій дід помер від раку легень, — ділиться він неприємним фактом. Я відвертаюся, але продовжую курити, насолоджуючись терпким димом із вишневим присмаком.

— Я не хочу про це говорити, — намагаюся одразу припинити тему, що мені надто неприємна.

Краще вже курити, ніж ковтати таблетки — цей бруд, що вбиває мозок і глушить інстинкт самозбереження. У стресових ситуаціях мені достатньо двох сигарет, аби зібратися з думками й навіть знайти вихід, а не пірнати в туман знебольні хімікатів для душі. Мені завжди треба бути в тонусі.

— Постарайся хоча б палити менше, ніж півпачки на день. Або я для тебе такий глобальний стрес, що ти хочеш убити себе якнайшвидше? — запитує Тимур, і я переводжу на нього важкий погляд.

— Ти що, рахуєш мої сигарети?

— Ти палиш, щойно з’являється можливість. Це не про стрес, — здається, він вирішив прочитати мені лекцію про шкідливі звички.

— Тимуре, тобі не здається, що ти занадто багато на себе береш? — тушу сигарету не тому, що докурила, а тому що неможливо палити під цим пильним поглядом.

— Ми це вже проходили, Мурко. Ці слова — мої, — каже він, нахиляючи голову, уважно спостерігаючи, як я кручу в руках пачку сигарет. — Можеш курити... Просто хочу, щоб ти знала, як я до цього ставлюся.

— Мені вистачає твого погляду, щоб дим застряг у горлі, — фирчу я й кидаю пачку на столик. — Я не залежна, це просто пустощі.

— Тоді спробуй протриматись до завтра, — пропонує він.

Я знову дивлюсь на сигарети, відчуваючи, що так і не встигла насититись отруйним димом.

— Це якась дурня. Мені не п’ятнадцять, а ти не мій суворий татусь, щоб вчити мене жити! 

Розумію запізно, що знову ляпаю те, про що краще промовчати. 

Тимур дивиться на мене довго й докірливо. Цей погляд змушує мене опертися руками на поручні балкона і глибоко видихнути.

— Ти права, я не твій татусь… Але я вважаю тебе своєю жінкою. А в моєї жінки є погана звичка, — він підходить до столика, бере пачку і стискає її в руці. — Якщо не проти, я притримаю їх у себе. Запасні є?

— Тимур… — тільки й видихаю. І в цьому звертанні — цілий спектр почуттів: подив, образа і ще більше злості.

— На що ти зараз злишся? — питає він спокійно, ніби не знає відповідь.

— Я не злюся, просто…

Я замовкаю, зціплюю зуби. Намагаюся не видати, наскільки мене зачепило — не те, що він забрав цигарки, а те, як легко це зробив. І як швидко я відчула себе винною… і грубою.

Так, я збрехала. Це не пустощі і не стрес... Це — залежність. І я вже шкодую, що дозволила йому так близько підійти до правди.

Але він помиляється, якщо думає, що я здамся отак просто.

— Ходімо вже. Я голодна, — змирено кажу я. Тимур задоволено усміхається і переплітає наші пальці.

— Нарешті я це почув!

***

Ми сідаємо за спільний стіл, і розмови одразу стихають. Кожен дивиться на нас — хтось напружено, хтось із заздрістю, а хтось із відвертим інтересом.

— Тимуре, а підкажи, хто ти за китайським гороскопом? — з усмішкою запитує Ярослав, і я здивовано на нього зиркаю.

— Тигр, — відповідає Тимур, сам трохи здивований запитанням, і обводить усіх поглядом. — А в чому, власне, питання?

Я вже здогадалась і не стримую усмішку.

— Ми думали, ти народився в рік Кролика. Помилились лише на рік, — дівчата ледве стримують сміх, а хлопці вже відкрито ржуть. — Але, здається, природа і тиграм нічого не заборгувала.

Я, згадавши, що сама народилася в рік Щура, крадькома дивлюся на Тимура. Як символічно — я з народження була тією самою щуркою, яка прогризла дірку в кишені Громова.

Тимур поблажливо зиркає на всіх, усміхаючись по-хлоп’ячому:

— Ви придурки, ясно? — кидає грубо, та звучить це напрочуд м’яко, бо сам сміється разом з усіма й хитає головою.

— Та ви весь дім на вуха підняли! — бурмочить Кирило, а я, втупившись у меню, шукаю страву на обід. — Це було несподівано, але дуже збудливо.

— Я, взагалі-то, думав рятувати Віку. Хтозна, що там витворяє Тимур, — додає Макар із вдаваним обуренням.

— Ти іноді занадто вразливий. У мене, наприклад, було враження, що слухаю добротний дорослий фільм, — сміється Ліза. — І так, це збуджує. Учора, певно, всі вирішили вас підтримати. На майбутнє, Нікусь, якщо вирішите побешкетувати з Яром — відсувайте узголів’я від стіни.

Усіх прориває на сміх — тема хоч і пікантна, але подана так легко, що ніяковість швидко тане. Дівчата ховають погляди, а хлопці, як водиться, не проти влаштувати повторний тур просто зараз.

Я кидаю погляд на похмурого Даміра. Він намагається усміхнутись, але радше скидається на людину, яку щойно вкусила совість. Карина поруч теж не в захваті — і я відчуваю, що тут щось гниле.

— А у тебе що, Даміре, не склалося? Сидиш, ніби на голках, — кидає Ліза, і я ледь не підстрибую — сама ж хотіла це сказати. Ну нічого, мені вистачить злорадної посмішки. Особливо після того, як він так «гарно» здав мене Тимуру.

— Я, на відміну від деяких, поважаю особисті межі. Тому ми впорались ще до вашої всекраїнської оргії, — буркоче він, як людина, якій явно не дісталося задоволення. І звучить так, ніби його пасія не виправдала очікувань.

Я дивлюся на Карину, яка крадькома кидає погляди на Кирила. А той... відповідає їй. Поглядом. Від якого у мене мало що щелепа не відвисає. Та ну?

— Може, хтось замість тебе впорався? — заливаю собі води з графина, смакуючи фразу.

— Не лізь, — тихо, але рішуче кидає він. Я піднімаю брову.

Посміхаюсь — не без задоволення. Спокуса вкусити велика, але я раптом обираю промовчати. На мене дивиться весь стіл. І Тимур, і Уваров... погляд останнього схожий на готову детонацію.

Я відкидаюся на спинку стільця, вдаючи байдужість:

— Бос сьогодні не в гуморі, — знизу плечима. Сигнал ясний: я зробила крок назад.

Крадькома зиркаю на Уварова — той майже непомітно киває. Жест прийнято. У будь-якому разі, він один із тих, до кого ще можна звернутися по допомогу. Краще вже союзник, ніж ще один ворог. Тим паче, я вже обмірковую, як делікатно позичити в нього кілька мільйонів. Для такого — репутація має бути бездоганною. Хоча б у його очах.

Погляд Кирила я ловлю зненацька. Він уважно вдивляється в моє обличчя, ніби намагається вгадати, чи знаю я про його «маленьку таємницю». Якби я була на його місці — більше б переймалася, чи в курсі вже Дамір. Але це вже інша гра. Чоловіча.

Почавши обід, я їм неквапом, краєм вуха ловлячи розмови про плани на день: кінна прогулянка, гончарство, а під вечір — СПА. Все доволі мирно, доки...

— Ти теж думаєш, що Карина переспала з Кирилом? — нахиляється до мене Тимур і шепоче просто у вухо.

Я здивовано озираюсь. Не очікувала, що він настільки уважний до своїх друзів. А ще й такі жести помітив.

— Так, — киваю. — Але чому ти...

— Я теж вважаю, що Ольга — краща пара для Даміра, — перебиває, і це викликає в мені теплу хвилю вдячності. Може, хоч він тому мозок прочистить.

— Гей, що ви там шепочетесь? Знову обговорюєте якісь пошлячки? — обурюється Ніка, й нам із Тимуром доводиться відхилитися один від одного, ніби ми школярі, яких щойно застукали.

День минає насичено. Коли навколо стільки друзів і знайомств, час розтікається, мов вода. Дівчата — Ніка й Ліза — буквально виривають мене з Тимурових обіймів, щойно ми залишаємося вдвох більше ніж на п’ять хвилин. Вони захоплено діляться дівочими проблемами, радяться, сміються. І — несподівано — приймають мене до свого кола. Хоча до Карини ставляться помітно холодніше.

Хлопці тримаються окремо. Вічно десь поряд, але на дистанції. Їхні теми — «тільки для чоловіків», їхні жарти — окремим фронтом. Ми з дівчатами не витримуємо й починаємо трохи дражнити їх, потягуючи прохолодні алкогольні коктейлі, тоді як вони лише зітхають — сьогодні всі за кермом. Безалкогольне пиво — максимум, на який можуть розраховувати.

І от ближче до вечора мене накриває. Жорстка, липка потреба в нікотині. Пальці тремтять, як у залежної. А я і є залежна.

Я кидаю погляд на кишеню Тимура — ту саму, де ховалась моя пачка цілий день. Вона, здається, насміхається з мене. Я не маю при собі ні копійки — усе лишилось у номері. А щоб повернутися туди, мені треба зникнути надовго. Він одразу запідозрить. І що я йому скажу? Що бігала по нікотинову подачку?

Ні. Це ж не злочин... Просто цигарки. Просто визнання: я залежна. Якщо йому не подобається запах — куплю більше жуйки. Готова вже обіцяти! 

Але я ще тримаюсь. Взагалі не хочу навіть натяку на розчарування в його очах. Що це зі мною? Мене справді настільки заклинило на ньому, що готова кинути курити?

Готова... Колись. Але не зараз!

Бо зараз — я нервую.

— Е-ге-гей! Земля викликає Віку! А-у! — виринаю з думок, коли Ліза клацає пальцями перед моїм обличчям і широко усміхається. — Напиши свій номер, я розішлю його всім.

Розуміючи, чого від мене хочуть, беру телефон, ніяково піджимаючи губи у напруженій усмішці, й залишаю їй свій номер.

— Якщо ти вільна в середу, можемо зустрітись, випити кави… або чогось міцнішого, — підхоплює Ніка, вихоплює телефон у Лізи та самостійно перекидає мій контакт у чат.

— Від такого не відмовляються, — я усміхаюсь, а дівчата задоволено кивають і прощаються.

Я ж залишаюся чекати Тимура біля машини. Він прощається з друзями, міцно тиснучи кожному руку.

Коли ми, нарешті, виїжджаємо на трасу, вже сутеніє. Планували виїхати раніше, але дівчата буквально сховали мене від Тимура у VIP-кімнаті ресторану — посекретничати. Думаю, вони вирішили перевірити дедукцію Громова. Бо він знайшов нас лише за дві години — трохи п’яних, розвалених на дивані.

— Ти добре себе почуваєш? — питає Тимур, зиркаючи на мене з-під лоба.

— Хочеш дізнатися, наскільки я п’яна? — ліниво тягну я, здивовано піднімаючи брови.

— Я знаю, що ти достатньо п’яна для дурниць, — сміється Тимур тим самим спокусливим сміхом, який хочеться слухати на повторі. — Я просто хочу доїхати без пригод… якщо ти розумієш, про що я.

— Не варто мені щось забороняти. Як тільки чую «не можна» — одразу ж хочеться це взяти... — так, скромність — сьогодні моя суперсила! 

— Ти вмієш сама напроситися, Віко, — він прищурюється, але, здається, задоволений, що я не полізла йому… ну, коротше, не полізла.

— Ти мав рацію, — кажу я раптово, десь за п’ятнадцять хвилин абсолютної тиші між нами.

— У чому саме?

— Я залежна, — мовлю я, втикаючи погляд у лобове скло. Зізнатися вже зараз виявилось навіть легко. Можливо, це через кілька коктейлів і чотири пляшки шампанського, які ми з дівчатами поділили на всіх. — Від нікотину. І, здається, від тебе... Але я хочу курити. 

Останнім часом я кажу правду частіше, ніж за все своє життя. І досі не можу зрозуміти: це Тимур змінює мене? Чи я сама хочу стати кращою — для нього?

— Знаю, — коротко киває він, уважно спостерігаючи, як я нервово облизываю губи, не знаючи, як продовжити розмову. — Хочеш випросити у мене цигарку?

— Ні… Я хочу, щоб ти повернув мені пачку, — намагаюся не дивитись на Тимура. Його погляд обпікає щоку.

Він повільно тягнеться, дістаючи мою пачку з кишені, простягає мені. Серце гупає десь у вухах, горло пересихає… Але…

— Що це? — я беру зім’яту пачку, обережно намагаюся її розкрити, але табак сиплеться прямо на сидіння й мені на коліна. Усередині піднімається хвиля люті. — Ти це зробив навмисно?

— Пробач, Мурко. Здається, не простежив за її цілісністю… Мабуть, зім’яв, коли ми з хлопцями катались верхи, — каже цілком спокійно, навіть логічно. Але я бачу напругу — він чекає, що я вибухну.

І я вибухаю, усередині себе. Але відвертаюся до вікна, глибоко вдихаючи.

Він зробив це навмисно. Обережно, вишукано — так, що не підкопаєшся. І все ж я сама пообіцяла — жодних сварок. Особливо цього місяця. Я хочу хоч якісь нормальні стосунки… Але, чорт, чому я знову повелась на його авантюру?

Я ж знала, що він зрештою витворить якусь хрінь! У долоні стискаю зім’яту пачку — аж пальці болять. І так хочеться жбурити її йому просто в обличчя. У це самовдоволене, вперте обличчя чоловіка, який вирішив позбавити мене залежності без жодного мого дозволу — з хитрістю, мовляв, для мого ж блага!

— Дякую, — видихаю я одне коротке слово, в якому тонуть і злість, і втома.

Він діяв правильно. Можливо, я навіть… протримаюсь до завтра. Це, чорт забирай, величезний крок. І я щойно наступила собі на горло, подякувавши замість того, щоб вилаятись по повній.

Тимур киває, але дивиться з недовірою, спостерігаючи. Я відкриваю бардачок, знаходжу поліетиленовий пакет і висипаю туди рештки тютюну. Повільно. Акуратно. Ніби ховаю частину себе.

— Якщо ти хочеш про це поговорити…

— Я не хочу, — мій голос хрипкий і тихий.

Прикриваю очі — в них вже пече. Сльози підступають несподівано. Не думала, що мене так накриє… Але, здається, алкоголь сьогодні особливо безжальний.

— Дякую. За довіру, — додає він, м’яко. — Я знаю, як тобі складно. Не тримай усе в собі. Хочеш — виговорися. 

Я ковтаю повітря, як воду, але стримуюсь. Вже вистачить з мене емоцій на день.

— Тимур, давай краще поговоримо про договір. Той, на будівництво комплексу. Я хочу внести правки в пункт про юридичну відповідальність — і підписати його…

Головне — не думати про все це. Тоді я зможу говорити спокійно... Ми зможемо.