Раді Вас бачити!

Вікторія

Я ледь виповзаю з-під гарячого тіла чоловіка, який буквально навалився на мене, затиснувши в своїх жадібних обіймах. Першим ділом — ванна. З мене просто стікає піт після душної ночі та нещадного сонця, що вже залізло у вікно. Під прохолодною водою намагаюсь охолодити себе й упорядкувати думки, які вперто повертають мене в цю ніч.

Єгор зірвався з ланцюга. Слідкує, шантажує, тепер ще й удерся в квартиру… Колись я вірила, що мій дім — це фортеця. А тепер? Тепер відчуваю себе вразливою, як ніколи. І хочеться викурити цілу пачку, випити щось міцне, кричати в подушку. Але я просто мовчу й тримаюся на ногах.

Я по горло в багнюці...

Бляха!

Учора ще й довелося віддати останні гроші за заяву — тепер у мене навіть на їжу не залишилось. Мінус, повний мінус. І хоч маю якусь схованку, але п’ять мільйонів звідти не візьмеш.

Це з’їдає зсередини. Я втомилась.

Сподіваюся, Єгор вже протверезів. Я хочу кинути йому цю заяву в обличчя! Терпіти його забаганки — одне. Але останнім часом він хоче більше. І це вже межа.

— Пустиш мене до себе? — я здригаюсь від несподіванки, відкриваю очі.

Тимур усміхається, вже в душовій, зовсім поруч.

— Я вже… помилася, — пробую втекти поглядом.

Совість точить зсередини. Його голос ніжний, погляд теплий, і це лише посилює моє відчуття провини.

Я не хочу близькості — не через нього. Через себе. Але його руки вже обіймають, і я відчуваю тепло його грудей спиною.

— А я ще ні. Може, допоможеш мені? — шепоче він, ковзаючи пальцями по моїй шкірі, повільно, впевнено, з тією дбайливістю, яка обеззброює.

Я маленька поряд із ним. У всіх сенсах. І хоч довго звикала не дозволяти собі бути слабкою, зараз почуваюся саме так — втомленою, виснаженою, незахищеною.

Чортов Єгор… Якщо думає, що я терпітиму далі — він помиляється. Цього разу я не дам себе загнати в кут. Усе має бути по-іншому. Я більше не жертва.

— Я… не в настрої. Пробач, — я перехоплюю його руку, притискаючи до себе — не відштовхую, але й не пускаю далі. І знаю, що він відчуває мій прискорений пульс.

Мені потрібно хоча б трохи спокою. Хоча б трохи простоти в цьому хаосі...

— Упевнена? — його голос м’який, але рішучий. Він легко вивільняє руку з моєї слабкої хватки й ковзає нею вниз, проводячи по талії, обіймаючи стегна, огортаючи мене теплом і знайомою напругою.

Це завжди спрацьовує. Моє тіло відгукується, як тільки він торкається мене. Все всередині пульсує від його дотиків — я відчуваю, як напруга поступово змінюється на бажання. Його тепло притискається ззаду, а моя спина довірливо спирається на його плече. Ноги самі по собі трохи розходяться, серце б'ється швидше, а думки — зникають.

— Впізнаю свою хтиву дівчинку, — він м’яко торкається моєї шиї.

Його губи знаходять найтонші струни, змушуючи мене заплющити очі й на мить забути про все, крім нього. Його близькість — як ніжний дурман, який проникає під шкіру й не відпускає.

Рухи Тимура ніжні, впевнені, розпалюють ізсередини, поступово розганяючи холод, що скував мене. Я ледве стримую тихі подихи, що вириваються самі по собі. І коли моя рука знаходить його ерекцію, відчуваю, як напруга між нами лише зростає.

— Брешеш мені, Кицю, як дихаєш, — шепоче він мені просто у вухо. Я на мить не розумію, про що він, але коли зміст доходить, розвертаюся до нього обличчям і дивлюся в очі. В його погляді — м’який вогонь і суміш пристрасті. — Мене захоплює, що ти завжди готова мене прийняти, — додає Тимур, і я відчуваю, як у грудях щось боляче стискається.

Він підхоплює мене й притискає до холодної плитки. Його поцілунки вже гарячі, жадібні. Губи знаходять мої ключиці, залишаючи на шкірі сліди, які пульсують у такт моєму серцю.

Мій подих збивається, коли він нахиляється до грудей, і я не стримую стогін, що виривається з моїх вуст. Його енергія — невтримна. Він сильний, упевнений, дикий. Те, що було між нами на вихідних, залишило свій слід у мені — ми стали ближчими, ніж я хотіла собі зізнатися.

Я повністю занурююсь у цей момент, майже втрачаю себе — і раптом, мов лезо по свідомості:

— Ти… без захисту, — прошепотіла я, ледве встигнувши зібратись із думками.

— Я хочу відчувати тебе повністю, — прошепотів він, продовжуючи рухатися, глибоко й неквапливо.

Мені треба буде не забути про протизаплідні. Так, я довіряю йому, але дитиною в найближчих планах навіть не пахне. Я тільки починаю виринати з проблем. Не можна втратити ґрунт під ногами!

— Віко… Якщо зараз ти будеш думати про щось інше, а не про нас, я змушу тебе зосередитись інакше… — шепоче він хрипло, а я не втримуюсь від усмішки.

— Я з тобою, — шепочу у відповідь, пускаючи пальці в його мокре волосся, притягуючи ближче, цілую в шию — туди, де пульсує вена, жива, як і він сам.

— Моя дівчинка, — шепоче він, притискаючи мене до стіни, рухаючись рішуче й жадібно. — Ти тільки моя, красуне…

Його слова проникають у саме нутро, збурюючи хвилю бажання. Він змінює ритм, позу, тон — керує мною, не залишаючи жодного шансу на спротив. І в цей момент я здаюсь — віддаюсь у повному сенсі цього слова.

Він притискає мене до себе, вдихає мій запах, а потім неочікувано відступає на крок. Я ще не встигаю нічого сказати, як він усміхається:

— Сподобалось?

— Дуже, — відповідаю тихо, ледве переводячи подих.

— І настрій з’явився, — підсумовує він.

— І шалений голод, — сміюсь я. — Дякую, Тимуре.

— Дякую? Це так тепер називається? — він усміхається, обіймає мене, даруючи глибокий поцілунок. Я м’яко відштовхую його:

— Якщо зараз не зупинишся — ми вже точно не потрапимо сьогодні на роботу.

— Є, пані директорко, — сміється він, і віддає честь.

Я йду на кухню, розглядаючи знайомі обшарпані стіни, і відчуваю легкий сором… Я не планувала пускати сюди гостей, тим паче — чоловіка, який звик до розкоші. І хоча Тимур не сказав нічого, я все одно побачила в його очах здивування. Наче хтось поставив перед ним дзеркало моїх реальностей — не прикрашених, справжніх, трохи болючих.

Готую яєчню і сама гірко усміхаюся — це все, що я можу зараз запропонувати. У його холодильнику, коли ми разом готували пасту з морепродуктами, я бачила червону рибу, дорогі сири, м’ясо… Те, що зараз мені просто не по кишені.

Тоді я вперше відчула себе чужою у власному тілі, ніби опинилась не на своєму місці. Це боляче, але я трималась. А коли він переступив поріг моєї квартири, зовсім далекої від розкоші — мене накрило. Я відчула себе… нікчемною.

— А чим це тут так смачно пахне? — його руки охоплюють мої стегна, він притискається ззаду, вдихаючи мій запах чи, може, запах сніданку — навіть не знаю, що збуджує його зараз більше.

— Просто яєчня, — знизаю плечима, сміючись, коли його щетина лоскоче мені шию. — Тиму-уре! — стогну, ухиляючись від його лагідних тортур.

— Мені здається, дехто тут скучив за увагою...

— Я щойно тобі дарувала її понад годину! — жартома обурююсь я.

— Але з тобою завжди мало, — його губи знаходять найчутливіші місця, пестять шию, викликаючи мурашки по всьому тілу. — Відчуваєш? Я знову шалено хочу тебе, і це — як щоденне катування... Але не сьогодні, — видихає він, хоча його голос звучить не надто переконливо. — Я, як генеральний директор, оголошую вихідний!

— Пропозиція звучить спокусливо… Але в мене справи. Багато роботи, — нагадую я.

— Роботи з Уваровим, — жорстко поправляє він.

— Тимуре, — я зітхаю. — Я не хочу сперечатися. Зараз пріоритет — завершити всі проєкти з Даміром. Це не обговорюється, — намагаюся бути твердою, бо знаю: варто йому тільки доторкнутись — і я розтану.

— Хтось показує зубки, — шепоче він, але врешті відступає й сідає за стіл. Його погляд спалює мені спину, поки я сервірую сніданок.

— Я і кігті можу показати також, — додаю я, намагаючись зберегти легкість у голосі.

Та замість усмішки бачу, як його очі стають холодними. Він задумався. І це мене тривожить.

Ми снідаємо мовчки, і з кожною хвилиною ця тиша стає дедалі гнітючішою. Мені є чого нервувати — особливо після тієї історії вночі. Тимур не з тих, хто пропускає дрібниці...

— Переїжджай до мене, — раптово каже він, і я ледь не давлюсь шматком яєчні.

Це не прохання — він говорить, як рішення, яке вже ухвалене.

— А тобі не здається, що ми ще замало знайомі? 

Я не можу дозволити собі бути під його пильним наглядом щоденно.

Це ризик.

Я б хотіла бути до нього ближче. Щиро. Але… Єгор. Цей виродок уже вторгся в моє життя, і, хто зна, чи не прийде завтра до Тимура. Один його візит — і все зруйнується. Якщо Тимур дізнається про мої зв’язки з небезпечними людьми — боюся уявити його реакцію.

— Я хочу, щоб ти була поруч. І в безпеці, — каже Тимур спокійно, але наполегливо.

Я мовчу. Не знаю, що відповісти. Не хочу, щоб він подумав, ніби я відштовхую його. Не хочу виглядати невдячною чи черствою… Але й погодитися — значить втратити контроль. А в мене зараз немає права на слабкість. Мені потрібно думати про гроші, про майбутні ризики — а не пірнати з головою у стосунки, якими я не можу керувати. 

— Якщо щось не складеться — повернешся назад, — зітхає він, кинувши погляд на мою маленьку кухню. — Але речі я допоможу зібрати. Тобі не треба все тягнути самій. Тепер у тебе є я.

— Тимуре…

— У тебе тут небезпечно. Залишайся в мене хоча б до того часу, поки не впіймають того, хто вдерся до твоєї квартири. Що ти зможеш зробити одна, якщо він повернеться?

Його погляд проникає в саме серце. Я відводжу очі. Мені все важче брехати й викручуватись. Він не заслуговує на все це...

— Якщо тобі потрібен особистий простір — у мене є гостьова кімната і окрема ванна, — додає він майже спокійно, але я бачу, що йому важко стримуватись.

— Господи, а це до чого? — зриваюся я, відкидаючись на спинку стільця. — Це просто… надто все серйозно!

— Звісно, серйозно. Це не просто переїзд, а турбота про твою безпеку, — бурчить він і, вперше за весь час нашого спілкування, закочує очі. — Якщо залишишся тут — я змушений буду найняти охорону.

— Ти не розумієш…

— Досить, — перебиває він, підіймаючи руку. — Я хочу, щоб ти переїхала. Але рішення — за тобою. Як чоловік, я не можу спокійно залишити тебе наодинці після вторгнення. Подумай до вечора. У будь-якому разі я подбаю про твою безпеку.

— Це вже не захист. Це нагляд! — кажу я, встаючи слідом за ним.

Тимур хитає головою з виразом батьківського розчарування, якого я терпіти не можу.

— Візьми сьогодні вихідний і обміркуй усе спокійно, — додає він. 

Іде в спальню, починає збиратись.

Я мовчки стою в передпокої, спостерігаючи, як він одягається. Його серйозне обличчя, зосереджені рухи — все це виглядає бездоганно. Сильні руки, в яких я почуваюся маленькою… і надто залежною. щось я зовсім розклеїлася!

— Ти це спеціально? — раптом посміхається він, підходячи й обпираючись об стіну поряд з моєю головою.

— Що саме? — дивуюсь.

— Оце… дивишся на мене так, ніби хочеш повернутись зі мною назад у ліжко, — він бере мою руку і прикладає її до своїх грудей, нахилившись ближче. — Ти навіть не уявляєш, що зі мною роблять твої погляди, дівчинко.

— Вибач… — шепочу, хоч і не відчуваю жодної провини за те, що він знову збуджений.

— Тобі доведеться вирішити цю проблему ввечері, — голос Тимура звучить тихо, хрипко, з ноткою бажання.

— Обіцяю, я постараюсь, — шепочу я, відчуваючи, як усередині все стискається від напруги. Тимур цілує мене швидко, а коли вже я тягнуся за продовженням, ловлю лише його хитру усмішку.

— Залишишся сьогодні вдома? — запитує він, переступаючи поріг.

— Ні, я трохи пізніше приїду на роботу. У нас завал, — відповідаю я, хоча насправді мене більше тривожить інше. Я маю якнайшвидше розібратись із Єгором.

Щойно двері за Тимуром зачиняються, моє розслаблення тане. Усмішка зникає з обличчя. Вся моя сутність знову збирається в кулак — напружена, зібрана, готова до нової атаки. Час вирішувати це питання. Без зволікань.

Я набираю номер Єгора. Він не відповідає… п’ять разів. Сім. Дев’ять. Лише на десятий — нарешті бере слухавку. Його голос — роздратований, грубий, з похмільною хрипотою.

— Що тобі треба?

У мені кипить гнів. Я ледь стримуюсь, щоб не перейти на крик чи лайку. 

— Я дала гроші поліцейським, щоб заява на тебе не пішла в роботу, — говорю спокійно, чітко.

— Віко… — бурмоче він, важко дихаючи. — Ти про що взагалі?

— Ти вдерся до моєї квартири, налякав сусідів. Вони викликали поліцію. Заяву я забрала. Вона в мене.

— Я… був у тебе вчора? — він звучить так, ніби справді нічого не пам’ятає.

Він знущається?

— Був, Єгоре. І добре, що хоч я вчасно зреагувала. Інакше зараз ти сидів би не на телефоні, а в ізоляторі!

— А… ну, неважливо. В мене справи, поговоримо потім, — шурхіт у слухавці, і — короткі гудки.

Я стискаю зуби, намагаючись не жбурнути телефон об стіну. Переводжу подих, натискаю повторний виклик. Цього разу він відповідає одразу. Мабуть, здогадується, що я не відчеплюсь.

— Мені це обійшлося у двадцять тисяч. Це були мої останні гроші, Єгоре. У мене зараз навіть на їжу немає. Ти хоч розумієш, що робиш...

— Двадцять тисяч? Як ти збираєшся знайти мені п’ять мільйонів, якщо тобі навіть їсти нема за що? — насміхається цей огидний тип, поки всередині в мене все кипить від люті. Я стримуюсь. Стою твердо, але на лезі ножа.

— Це вже моя справа. Я зробила для тебе величезну послугу, прикривши після твоєї витівки. І ці двадцять тисяч — тепер на твоїй совісті.

— Гарно сказала... Але біда в тому, що совісті в мене нема, і мені абсолютно начхати на твої проблеми. І, до речі, не плутай наші ролі — це я твій шантажист, а не ти мій.

— Я понад два роки віддавала тобі купу грошей… — не вірю власним вухам.

— Саме так і поводяться жертви шантажу. А тепер не псуй мені настрій, я чекаю важливого дзвінка.

— Тобто ти хочеш, щоб я зробила вигляд, ніби нічого не сталося? Ти вдерся в мою квартиру, Єгор!

— Віко, — гаркнув він. — Ти вирішила пожалітись мені на своє життя? Хочеш, я розповім тобі про своє? Наприклад, про те, що Марат зі своєю командою готується домовлятись про об’єднання кланів. Знаєш, чим це загрожує тобі та мені, якщо головний клан підтримає це рішення?

Мене ніби паралізувало.

— Вони отримають прихисток і дії без обмежень... — прошепотіла я.

— Молодець, — зло всміхається він. — Якщо Марат приєднається до Малини, то тобі доведеться тікати не просто з міста — з країни. 

— Але ж йому доведеться пожертвувати людьми. Власними. Багатьма.

— Саме над цим він зараз і думає. Але повір, якщо ця клята Малина запропонує достатньо вигідні умови — він піде на все, що потрібно.

— То який сенс мені платити, якщо він все одно зможе мене знайти?

— Саме тому ти й заплатиш п’ять мільйонів — щоб я, навіть ризикуючи власною шкурою, переконав його зберегти наш клан у безпеці й залишити ці амбіції для наївних. Тим паче, в новій коаліції проти злиття вистачає тих, хто взагалі не підтримує Марата. І це — наша перевага.

— А якщо я не знайду грошей?

— Ти ж не дурна. Подумай ще раз і відповідай собі сама.

— Я хочу, щоб ти тримав мене в курсі про його дії. Завжди, — шепочу крізь стислий рот, потираючи перенісся.

— Звісно, буду надсилати тобі щотижневі звіти з мокрими печатками, — криво іронізує він. — Ти мене вже дратуєш... Шукай гроші. І не став мені більше жодних умов! — дзвінок обривається, а я залишаюсь сидіти за столом, розгублена.

Гроші. Гроші. Гроші.

Лише вони зараз в голові. Ніби іншого світу вже не існує.

На картці залишились копійки — вистачить хіба що трохи заправити машину… Готівки немає зовсім. Взяти в борг у близьких? У кого? В Олі, яка зараз налагоджує контакти з художниками в Берліні? Чи в Тимура, який одразу щось запідозрить?

У мене немає близьких… З мамою я не спілкувалась із того моменту, як втекла з рідного міста — заради її ж безпеки. Та й звідки в неї такі гроші? Вона — скромна працівниця банку, а не мільйонерка.

Чекай-но! 

Аня… Аня мала приготувати гроші, які я так і не наважилась взяти, коли між мною і Тимуром щось почалось. У неї в столі має бути чимала сума… Чорт, звісно!

Я зриваюсь з місця й блискавично збираюся на роботу, судомно обдумуючи, як обійти нову систему камер в офісі.