Раді Вас бачити!

Вікторія

Після тренування виходжу спустошена, але задоволена.

Попереду ще два робочі дні, а я вже настільки вимотала себе думками про пана Громова, що ледь здала Даміру Романовичу анотацію до його стратегічного проєкту.

Формально все ідеально, а ось емоційно… я вже розвалююсь.

Кросфіт сьогодні був жорсткий. Ноги трохи підгинаються, тіло здається легким і виснаженим водночас. У думках лише одна мрія — гаряча ванна, келих сухого білого й вимкнений телефон.

Ну і, можливо, кілька хвилин дуже непристойних фантазій… із уже знайомим головним героєм!

Сідаю в машину, заплющую очі й повільно видихаю.

Розслаблення прокочується тілом рівною хвилею рівно до першої думки про те, як мене нещодавно винесли з рівноваги його руки, пронизливий погляд і це дратівливо-чарівне обурення. Те, як Тимур дивився на мене, ніби вже все вирішив за нас обох, а в мене більше немає більше права на відступ.

Я тихо стогну собі під ніс і відкидаю голову на сидіння.

От навіщо було лізти до нього? Знала ж, що Громов переверне мені голову догори дриґом. Помилилася тільки в одному. Масштаби катастрофи виявилися значно більшими. Тепер у мене суцільний хаос. Особливо між стегон!

— Сподіваюсь, ти зараз думаєш про мене, Ципочко.

Я різко сіпаюсь і боляче вдаряюсь плечем об дверцята.

Переляканий зойк виривається раніше, ніж встигаю його стримати. На мить у голові стає тихо, а тоді паніка вибухає так сильно, що серце провалюється кудись під педалі.

Озираюсь — і завмираю.

На задньому сидінні розвалився той, кого я найменше хотіла б зараз бачити. Єгор.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — гаркаю я, смикаючи ремінь безпеки й буквально вискакуючи з машини. Дверцята грюкають так, що здригається весь салон.

Страх липне до шкіри холодним потом.

Єгор виходить слідом повільно й розхлябано, смакуючи кожну секунду мого переляку. Дивиться на мене з гидкою посмішкою, від якої всередині все стискається від огиди.

Цей виродок щойно вдерся в мій простір без дозволу й попередження. Всередині миттєво спалахує тривожне розуміння: це вже не просто наглість. Єгор стає реальною загрозою.

— Воно того варте, — хмикає він із самовдоволеною посмішкою. — У мене аж яйця звело від твого стогону.

Його погляд повільно ковзає по мені. Такий липкий, як чужі пальці.

— Зізнайся, Ципо, ти ж мріяла, щоб я тебе завалив?

Я не переодяглась після тренування. Хотіла швидко дістатися додому й кинути речі у прання. Короткий топ відкриває живіт, лосини щільно облягають ноги й стегна, і зараз я гостро шкодую, що взагалі вийшла так із залу.

— Ми домовлялись на п’ятницю. Як завжди, — холодно нагадую, стискаючи ключі так сильно, що метал боляче врізається в долоню.

— Плани змінились, — відказує він, помітно кульгаючи.

Тільки тепер я звертаю увагу на розбиту губу й темний синець на щоці. Його явно добре приклали, але тримається Єгор усе одно зухвало.

— Марат уже в столиці. Має тут свої справи… І паралельно шукає свою втікачку. Схоже, починає здогадуватись, що ти ховаєшся на чужій території.

Він усміхається, помітивши, як у мене здригаються плечі.

А мене дійсно похитує від цієї новини, холод повільно повзе вздовж хребта, але я не збираюсь показувати страх.

— Я плачу тобі не за ниття! — мій голос б’є різко, як ляпас. — Ти мав гарантувати безпеку. Дорогу, нав’язану, показову безпеку. І що тепер? Тебе відгамселили, як дворового пса, Єгоре!

На останніх словах голос усе ж зривається від злості.

— Я тут не для того, щоб грати в охоронця року, Ципо, — гарчить він і плює вбік. — Ти платила мені за мовчання й потрібну інформацію. Не більше.

Мимоволі відступаю на крок, хитаючи головою.

— І якщо не хочеш одного ранку прокинутись у біля ніг Марата… Краще стули пельку й уважно мене послухай.

— Що ти хочеш? Підтримки? Забудь. Її не буде, — відрізаю холодно. — Якщо Марат щось вирішив, він завжди доводить це до кінця. Тож ти мене вже не врятуєш.

Мене нудить від усього цього. Від страху, постійної напруги й нескінченного кола, з якого ніяк не вдається вирватися.

— Можливо, — Єгор знизує плечима. — Але хто, як не я, дасть тобі хоча б трохи часу, коли почнеться справжнє полювання? Я знаю, де ти живеш, де працюєш, як пересуваєшся. А поки я поруч, то можу прикрити.

— І, звісно, не безкоштовно? — криво всміхаюсь, схрещуючи руки на грудях.

— Ну звісно, Ципо. П’ять мільйонів, — спокійно каже він, ніби називає ціну за стару пральну машину. — До кінця місяця.

— Ти зовсім здурів?.. — шиплю, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впиваються в долоні. — Звідки в мене такі гроші?

— А звідки ти брала раніше? — його голос різко холоне, очі звужуються. — Ти ж розумна дівчинка, Віко. Дурна не змогла б стільки часу ховатися від голови Клану. У тебе хороша посада, довіра керівництва й доступ до речей, за які люди готові платити. То, може, настав час трохи… скоригувати потоки?

Кров ударяє в скроні так сильно, що на секунду темніє в очах.

— Ти хочеш, щоб я обікрала власну компанію? — виривається різко. — Це моє нове життя, від якого мені вже вкотре доведеться тікати.

Єгор хмикає, потираючи розбиту губу.

— То подумай, що для тебе гірше, Ципо. Жалюгідна компанія чи Марат, який уже скаженіє від люті? — гарчить він. — Це не моя роль у цій виставі. У мене, як виявилося, свої партії. А ти довірена особа, можеш і заколисати будь-кого у ліжку, якщо треба.

— Я не шльондра! — різко підвищую голос, але одразу ж стискаю зуби, злякавшись власної реакції.

Не час зриватись.

Повільно вдихаю, вирівнюючи дихання, і вже значно спокійніше додаю:

— Мій компромат мілкий. Просто брудний пил. Ніхто серйозний на це не клюне.

— Знаю, — хмикає Єгор. — Але ти зараз надто близько до жирних потоків, Віко. Було б тупо цим не скористатись.

Він робить крок ближче, дивиться прямо в очі.

— Ти або зберешеся і знайдеш мені гроші, або ми обидва вже трупи. Тільки ти, Вікусю, — перша.

Його голос стає тихішим, майже м’яким, але від цього кожне слово ріже ще сильніше.

— Ти ж не думала, що я твій янгол-охоронець? — Єгор криво всміхається, витираючи пальцем кров із розбитої губи. — Як тільки щось піде не так, ти станеш моєю страховкою.

Я мовчу.

— Але ми ж цього не допустимо, правда, Ципочко? Ти в мене розумна дівчинка. Не станеш провокувати проблеми.

У горлі застрягає важкий клубок. П’ять мільйонів. Місяць часу. Ціна за свободу й мовчання. Але такі гроші… та ще й так швидко — це майже неможливо.

— Чому так багато? — допитуюсь. — Твоє мовчання коштувало значно дешевше увесь цей час, — звужую очі.

— Гадаєш, тільки ти в нас плануєш ходи відступу? — пирхає він. — У мене теж є свої проблеми. Якщо я швидко не закрию це питання… мене самого пустять на фарш. Марат уже починає дивитися на мене так, ніби я наступний, — він кисло морщиться.

— То може не треба було сувати свої нахабні руки в общак? Ти, дивлюсь, взагалі останнім часом з жиру бісишся, — не стримуюсь я від коментаря.

Знаю я його роботу. Кілька разів була в клубі, який він тут тримає. І дуже сумніваюсь, що Марат дав на це добро. Той швидше собі на горло наступить, ніж дозволить своїм псам крутити бізнес на чужій території.

— Обійдемось без твоїх лекцій, га?

— Добре, — хрипло відповідаю, дивлячись йому просто в очі. — Але якщо ти ще бодай раз з’явишся без попередження — я особисто відірву тобі голову.

Єгор лише сміється. Навіть не намагається приховати, наскільки його тішить моя безсила погроза.

— Жорстокість тобі личить. Це він тебе так дресирував чи сама дійшла до просвітлення?

Я більше нічого не кажу.

Просто сідаю в машину й різко зачиняю дверцята. Пальці стискають кермо так сильно, що починають боліти суглоби. Тіло досі тремтить після цієї розмови, але мозок уже гарячково запускає новий відлік.

Мені треба зникнути чи перехопити ініціативу. Перевести гру на інше поле. Але насамперед — знайти п’ять мільйонів.

Панікувати не можна. Один неправильний крок — і мене просто розчавлять.

Страх стискає грудну клітку так сильно, що стає важко дихати. Треба переключитися. Хоча б на кілька хвилин!

Я заплющую очі. І одразу згадую тепло чужих рук. Безумну жагу, від якої тіло досі паморочиться.

…Громов.

Можливо, я справді заслужила його. Як покарання. Або як найжорстокіший подарунок долі.

Спогади накочуються хвилею — гарячою, болісною, небезпечно солодкою. Вони стирають межу між «не можна» і «мені байдуже».

Я знову, ніби наяву, відчуваю його подих, погляд, дотики… І ловлю себе на думці, що поруч із Тимуром мені більше не хочеться тікати.

Думка про це змушує різко розплющити очі.

Невже я настільки до нього прикипіла?

Ні. Для слабкості зараз немає місця.

Особливо коли я вже розумію, що не хочу використовувати його. Не хочу зрадити людину, яка торкається до мене так, ніби бачить справжню. Але якщо все зведеться до виживання й мені доведеться обирати…

Я дістаю цигарку й вперше закурюю прямо в машині.

Дим боляче обпалює легені — так само, як думка, яку я вперто не хочу визнавати.

Та чи зможу я його обікрасти?

Стискаю щелепи й дивлюся перед собою, поки попіл повільно осипається на підлокітник.

Я ж, бляха, Вікторія. Я ніколи не ламаюсь, а виживаю. І саме тому не маю права дозволити собі втягнути Тимура в цю війну.— Сподіваюсь, він нарешті все зрозумів… — глухо кидаю в порожній салон, хоча сама вже не вірю у власні слова.

Або не хочу.