Раді Вас бачити!

Вікторія

Вдруге за цей тиждень ми опиняємось разом у конференц-залі. Нарада триває всього двадцять хвилин, а я вже встигаю спорожнити склянку води.

Пальці нервово стискають ручку, щелепа напружена так сильно, що починає нити. Я дивлюся в документи перед собою, роблячи вигляд, що уважно слухаю суперечку між юристами й департаментом якості, хоча насправді весь час стежу за Тимуром.

Даремно я обіцяла собі тримати дистанцію…

Він сьогодні дивний. Втомлений, невиспаний і злий на весь світ. Під очима залягли тіні, комір сорочки трохи розстебнутий, а погляд важкий. Тимур сидить, втупившись у записник, ніби все, що зараз відбувається в залі, його взагалі не стосується.

— Тимуре Давидовичу, ну не мовчіть! — зрештою не витримує Олена Миколаївна. — Скажіть, як нам діяти!

Він здригається й повільно підводить голову, ніби тільки зараз повернувся до реальності. Хмуриться, проводить долонею по щелепі, але так нічого й не каже.

Тиша затягується. А я… сама не розумію, в який момент відкладаю ручку й піднімаю очі.

— Олено Миколаївно, вам не здається, що за юридичні питання має відповідати директор юридичного відділу?

Конференц-зал миттєво стихає. Тимур уперше за всю нараду переводить погляд на мене. Дивиться довше, ніж варто було б. Так уважно, що мені раптом стає млосно під його поглядом.

Прекрасно, Віко. Просто прекрасно…

— А ви, Вікторіє Володимирівно, краще не встрявайте, — жінка помітно кривиться. — Ви тут новенька й ще не розумієте всіх тонкощів нашої співпраці.

Випрямляю спину й кладу руки на стіл перед собою.

Отже, новенька?

— Я чудово розумію, хто і за що відповідає, — кажу спокійно. — Проєкт, який мав приносити компанії прибуток, зараз тягне її вниз. Разом із моїми чесно заробленими преміями. І причина цього або ваша халатність, або некомпетентність.

Кілька людей за столом напружуються так помітно, що я ледь стримую усмішку. А що? Якщо мене вже змусили втрутитися, нехай тепер слухають.

— Вашому відділу бракує ресурсів, Олено Миколаївно. Тому пропоную прямо зараз обговорити залучення зовнішнього фахівця й додаткові витрати, — спокійно продовжую я. — Час виправдань уже минув. Проблема є, і вирішувати її треба швидко.

Пані юристка червоніє просто на очах. За столом починається тихе ворушіння. Директори та їхні заступники переглядаються, переводять погляди з мене на неї й явно чекають, чим усе закінчиться.

Вона не витримує. Різко підводиться зі свого місця так, що стілець із неприємним скрипом від’їжджає назад.

— Що за дурниці ви кажете?! — вибухає. — Я віддала цій компанії вісім років! І не програла жодного суду!

Її погляд упирається в мене з такою люттю, що стає навіть смішно.

— Тимуре Давидовичу, перепрошую, але вам не здається, що пані Орлова взагалі не має жодного стосунку до юридичних питань?

Я мовчки напружуюсь, уже чекаючи, що зараз почнеться. Але замість холодного зауваження ловлю зацікавлений погляд Тимура. У темних очах бачу знайому іскру, від якої в мене збивається дихання.

— Вікторія дала слушну пораду, — каже він, відкинувшись на спинку крісла.

Я підводжу брову й навіть не намагаюсь приховати короткий зверхній погляд, який кидаю на Олену Миколаївну.

Її помітно сіпає, коли вона переводить очі з мене на Тимура. Схоже, згадує корпоратив… І тепер по-своєму інтерпретує, чому це генеральний раптом вирішив підтримати «новеньку невдаху».

— Заплануйте витрати на зовнішнього фахівця. А краще одразу на адвоката, — продовжує Тимур, відкладаючи ручку на стіл. — Знайдіть людину, яка швидко закриє це питання. Олено Миколаївно, сподіваюсь, у вас є потрібні зв’язки?

— Звісно… — вона криво всміхається, намагаючись утримати залишки самовладання, та голос у неї вже помітно тремтить.

Я відчуваю її ненависть майже фізично.

— Добре, — коротко підсумовує Тимур. — Тоді на сьогодні все. Гарних усім вихідних.

У конференц-залі одразу починається рух. Хтось збирає документи, хтось уже тихо обговорює між собою проблему з проєктом і судові витрати. Стільці скриплять по підлозі, папки грюкають одна об одну, а я ловлю себе на думці, що теж хочу якнайшвидше звідси втекти.

Після звільнення Олі роботи стало вдвічі більше, і я вже тиждень живу в режимі «не здохни до п’ятниці».

— Вікторіє Володимирівно… залиштесь, будь ласка.

Голос Тимура звучить сухо. Настільки холодно, що кілька людей одразу переводять на мене зацікавлені погляди. Я помічаю переможну усмішку Олени Миколаївни й ледве стримую нервовий сміх. Схоже, вона вже уявила, як мені зараз влаштують прочуханку за довгий язик.

Якби ця жінка тільки знала, куди саме Тимур ховав свій язик під час нашої останньої зустрічі в цьому залі… Думаю, її б просто розірвало від злості.

— Я вас слухаю, Тимуре Давидовичу, — звертаюся до нього, дочекавшись, поки двері за останнім працівником нарешті зачиняться.

Підходжу ближче й сідаю на край столу поруч із ним. Його погляд одразу ковзає за цим рухом — повільно і зовсім не по-робочому.

Так чоловіки дивляться не на колег, а на жінку, яку хочуть торкнутися просто зараз. І це… приємно.

— Питання з Анею закрите.

Я завмираю, стискаючи пальцями край столу.

Отже, він справді це зробив. Просто взяв і все закінчив. Без пояснень, без дешевих виправдань, які я вже встигла придумати за нього. Без спроб залишити собі запасний варіант.

У грудях повільно розливається важке тепло. Це зовсім не схоже на тріумф. Швидше на небезпечний удар по всіх моїх планах.

Поки в його житті була Аня, між нами залишалась хоча б якась межа. Незручна, дивна, подекуди навіть принизлива, але вона не давала мені остаточно втратити контроль.

Тепер цієї межі більше немає, а Тимур дивиться на мене спокійно і без бажання справити враження. Саме це й вибиває ґрунт з-під ніг. Бо він не грається, а просто усе вже вирішив.

— Ти… серйозно? — слова даються важко.

Я вдивляюсь у його очі, вперто шукаючи щось знайоме: холодний розрахунок, цинізм, звичну гру, за якою можна було б сховатись і зробити вигляд, що між нами нічого не змінилось. Але там тільки прямий, відкритий погляд людини, яка впевнена у своєму бажанні.

Я ж давно все вирішила для себе… Переконала себе, що він зрозумів натяк і просто повернувся до свого життя. Думала, йому простіше проводити ночі з тією шмаркачкою, а мене бачити лише на нарадах чи в робочих звітах.

І ось тепер він сидить поруч та спокійно руйнує всі мої спроби тримати дистанцію.

Хоча кого я обманюю? Я забороняла собі думати про нас так довго, що сама не помітила, як загрузла в цьому по саму шию. А тепер, коли отримую саме те, чого потай чекала, мене лякає вже зовсім інше.

Що як я потягну його за собою в те болото, з якого сама досі не вибралася?

— Тепер я належу тільки тобі, муркотлива, — тихо каже Тимур, встав із крісла.

Його руки лягають мені на талію, і я одразу напружуюсь, хоча тіло реагує зовсім інакше. Зрадницьке тепло миттєво розливається під шкірою, а в голові стає підозріло порожньо.

— Тобто?.. — примружуюсь, намагаючись утримати хоча б залишки здорового глузду.

На його губах з’являється знайома усмішка. Та сама, самовпевнена, від якої в мене щоразу зникає здатність мислити раціонально.

— Тобто тобі терміново доведеться вигадати нову причину уникати мене.

Він підходить ближче, і його коліно повільно вклинюється між моїх ніг, притискаючи мене до краю столу. Який же він нахабний і нестерпний!

Я впираюсь долонями в стільницю позаду себе, відчуваючи, як напруга повільно стягує все тіло в тугий вузол.

— А поки ти думаєш… — Тимур нахиляється, його подих ковзає по моїх губах, — ми можемо трохи побешкетувати.

Його рука лягає мені на потилицю й м’яко притягує до себе.

В очах уже немає тієї виснаженої порожнечі, яку я бачила під час наради. Втома зникла без сліду, залишивши після себе відверте бажання, від якого в мене знову збивається дихання.

— Якби ти тільки знала, як важко було сидіти на цій нараді в цих клятих тісних брюках…

Я мимоволі усміхаюсь куточком губ.

Отже, не одна я сьогодні сходила з розуму!

Тимур дражливо проводить носом уздовж моєї щоки, викликаючи по спині дрижаки від збудження.

Мені варто було б його зупинити… Нагадати собі про Єгора, про Марата, про весь той бруд, який досі тягнеться за мною слідом. Про те, що чоловік переді мною взагалі не повинен опинятися поруч із моїм життям.

Але зараз його руки тримають мене так впевнено, ніби у світі не існує жодних проблем, крім тієї, що ми занадто довго намагались одне одного уникати.

Я заплющую очі.

І здаюсь.

Ще кілька днів тому я обговорювала ціну власної свободи з покидьком, який у будь-який момент готовий мене здати. А зараз в руках чоловіка, поруч із яким уперше за довгий час не хочу думати про втечу.

Може, хоча б раз дозволити собі щось нормальне? Без обіцянок і планів на майбутнє. Без усіх тих красивих слів про кохання, які в моєму житті давно втратили сенс…

Мені вистачило б його рук, цього гарячого погляду й бажання, від якого слабшають коліна. Всього кількох ночей поруч, де не треба постійно носити цю кляту броню й удавати жінку, яку неможливо зламати.

Якби він тільки знав, хто я і що роблю…

Я повільно видихаю, відчуваючи його тепло зовсім близько.

— Ти досі мовчиш, Вікторіє.

Мовчу, бо давно загубилась між страхом і бажанням залишитися поруч. Іду навпомацки між минулим, яке тягне мене на дно, і майбутнім, у якому я себе не бачу. Але поруч із ним раптом з’являється відчуття, ніби я вперше за довгий час можу нормально вдихнути саме в моменті.

— Побешкетувати, кажеш?.. — мій голос звучить хрипко. Я облизую пересохлі губи, дивлячись йому просто в очі. — А ти впевнений, що витримаєш це, Тимуре?

Згадую про Аню. Якщо вона зізналась про шантаж, Тимур обов’язково почне шукати того, хто стоїть за цим. А я не самогубиця, щоб одночасно тягнути руку до його грошей і лізти до нього в ліжко.

Мене влаштує щось одне. Проблема лише в тому, що він уперто не залишає мені вибору!

— Я хочу, щоб ти перестала тікати від мене, — його голос стає нижчим. — Хочу прокидатися поруч із тобою. Хочу бачити, як ти дивишся на мене не як на ворога. І хочу, щоб ти нарешті перестала вдавати, ніби між нами нічого немає.

У грудях щось боляче стискається.

— Це навіть для тебе занадто відверто, — тихо видихаю, не відводячи погляду.

— Інакше ти мені не віриш, — куточок його губ сіпається в усмішці.

Потім він дістає із кишені презерватив і з показною серйозністю піднімає брову.

Я не стримую сміх, до того це виглядає кумедно.

— Один? Якось несерйозно…

— Я не планував, що ти остаточно доб’єш мене саме сьогодні, — бурмоче він. А потім цілує мене так, ніби справді більше не збирається відпускати.

У цьому поцілунку стільки стриманого бажання, що в мене паморочиться голова. Тимур притискає мене до себе, і я вже відчуваю, наскільки сильно він напружений, і як намагається тримати контроль, хоча сам уже давно на межі.

Я ковзаю долонею вниз, торкаючись його крізь тканину, і всередині все починає палати від гострого, майже болючого задоволення.

— Я надішлю тобі адресу, — його пальці ковзають моєю щокою до губ. — І ти приїдеш. Без відмовок.

Вже відкриваю рота, щоб заперечити, але він м’яко притискає палець до моїх вуст, змушуючи замовкнути.

— Я не твоя перерва між нарадами, Вікторіє, — голос стає серйознішим. — Я хочу тебе всю у своєму ліжку. Так, щоб ти нарешті усвідомила, що між нами відбувається.

Я підбурююче обхоплюю губами його палець, проводжу по ньому язиком, не відводячи погляду. Тимур різко видихає, а його очі темнішають так швидко, що я бачу, як він майже зривається.

— Ти граєшся з вогнем, Кицю…

Можливо.

Моя долоня ковзає вниз по його животу й зупиняється там, де він уже твердий і напружений. Я проводжу повільно, з натиском, насолоджуючись тим, як у нього стискається щелепа.

— Можемо почати прямо тут, — змовницьки шепочу йому в губи.

— Ні.

Його відповідь звучить різко й твердо. Тимур перехоплює мою руку і м’яко відводить убік.

— Не тут, — додає вже тихіше. — Я хочу нормально тебе торкатися, а не зриватися між дверима й столом, поки хтось може зайти.

Я здивовано кліпаю.

Який же він став правильний! Але ж якби це було так насправді, я б не мала його ексклюзивних фотографій з практиканткою на колінах. Чи… він думає, що я неспроможна на веселощі?

— Що за нудьга? — дражню його, помітивши, що двері конференц-зали так і залишилися прочиненими. — Ще скажи, що вдома ти вкладеш мене під ковдру й будеш поводитися пристойно.

Він дивиться на мене так, що всередині все миттєво стискається. Ого, він що… сердиться?

— Повір, удома я здатен на більше. І ти швидко перестанеш мене провокувати, коли зрозумієш, що я теж вмію бути впертим.

Я нервово ковтаю повітря. Байдужою після такого залишитися просто неможливо.

— Збирайся, Віко, — тихіше додає він. — Не змушуй мене чекати довше, ніж я вже чекаю.

Зіскакую зі столу, поправляю блузку й ховаю усмішку.

Сьогодні вмовити його на щось божевільне, схоже, не вийде. Але це ще не означає, що я не спробую іншим разом!

— Сподіваюсь, у себе вдома ти будеш менш стриманим, Тим-у-рчику, — навмисно розтягую його ім’я.

Наступної миті його долоня різко ляскає мене по сідниці. Я здригаюсь від несподіванки й мало не втрачаю рівновагу.

— Геть звідси, вперта! — гарчить він.