Спочатку:
На сторінку книги
Влад не повіз мене додому. Я намагалася сперечатись, але тепер він міцно тримав мене за руку й повторював:
– Навіть не думай, що невдячні Труші залишать тебе на самоті з бідою. Будеш у нас, доки хоч трохи не повернешся сама до себе. Ти ж білісінька, наче тінь. Чого б це я поїхав спати додому, як остання... Вибач! Все-все. Йди сюди.
Тепер він пригортав мене до себе, а я здригалася й ридала, наче помер хтось дуже близький. Але так воно й було. МИ померли! НАС більше не існувало. Нас і нашого Кохання! Чому так швидко? Я ж навіть не встигла звикнути до Щастя? Хіба для розуміння його важливості треба бути аж таким коротким? Питань було багато, а відповіді – жодної.
Та ось ми вже за містом, у «маєтку» мого охоронця. Дуже скромного, в порівнянні з хоромами того гада, але ж тут мене не зраджували й хочуть допомогти...
Танька вибігла надвір у нічній сорочці й перелякано затараторила:
– Що, Трушику? Аварія? Хто поранений? Аптечку нести?
– Ні, аптечку не треба! Поки готуй постіль у гостьовій та побачимо: чи викликати швидку? – на очах у власної дружини Влад лагідно взяв мене на руки й поніс до свого дому, а Танька й оком не зморгнула та кинулась виконувати розпорядження чоловіка.
Ні, це не тому, що вона його боялася чи беззаперечно слухалась. Навпаки: частіше Труш покірно виконував накази дружини, але в цієї парочки було Кохання й вишколена військова взаємопідтримка. Але такій звичайній родині можна тільки щиро позаздрити.
Та заздрощів в мені зроду не було. Я просто знала сутність життя своїх друзів. Й зараз вони працювали в парі, наче рятівники. Таньки ніде не було видно, бо жінка стелила для «постраждалої» постіль. А Влад обережно поклав мене на диван у вітальні та взявся за пульс.
– Ого! Як серденько бешкетує. Зараз все-таки дам тобі заспокійливого, бо ще інфаркту не вистачало через ту потвору... Ой, прости!
Відставний майор не мав таких вишуканих манер, як дехто й тому весь час його язик ліз не туди. Але чоловік був шалено злий на недавні події і йому важко було стримуватись. Я розуміла, та кожне слово про вбите Кохання спричиняло нестерпний біль і перед очима майоріло сяйво, а світ періодично зникав кудись.
– Постіль готова. Так, а що з тією швидкою: викликати чи ні? – розгублено поглядала на мене Танька, перебуваючи в повній невідомості. Але якщо її чоловік згуртований наче на полі бою, значить є біда і її треба збороти.
Влад примусив мене все-таки випити крапель та поніс до гостьової спальні. Цікаво: хто мене буде роздягати? Але все було набагато прозаїчніше. Він посадив привида на пуфик, а далі його дружина зробила все сама. Вона пройшла з ним пекло двох гарячих точок: то що їй вартує покласти до ліжка якийсь розбитий шматок життя?
Після заспокійливого мені стало трохи ліпше. Танька принесла мені свою нічну сорочку й халатика та хотіла піти на кухню, приготувати поїсти щось легке. Але як тільки я почула про їжу, забула про слабкість та тримаючись за стіну, миттю повернулась до гігієнічної кімнати. Мене так вивертало вперше в житті.
– Так! Оце вже цікаво, – прошепотіла досвідчена жінка, стоячи нза вході до ванної. Вона вдавала, що відвернулась і не заважає, але уважно стежила за стражденною. Труш знаходився поруч в коридорі й дружина тихше додала йому: – Вона вагітна...
– От ушльопок багатенький! Навіть кохатися по-людськи не навчився, – не витримав Труш й смачно заматюкався при дружині. Й, знову ж таки, наразі було не до манер.
Хто як не вони знали про моє щире бажання завести нормальну родину й стати мамою... Щоб було хоч так, як у них. А виходить, що я поповню ряди злих та заздрісних одиначок й буду ночами обіймати лише подушку та проклинати свою нещасну долю!
Мій охоронець вже наказав дружині подати мені чаю зі снодійним, але після останніх подій – прозвучало: «Відставити!» Ці люди знали як традиційно поводитись з вагітними, але в моїй ситуації все виглядало поки, наче темна ніч, розпечена до відчаю.
Вночі я майже не спала та бачила, що Труші періодично, наче вартові, тихо заходили на поріг і перевіряли мій стан. Ну так, у них же підростають дітки й кому як не їм знати про безсонні ночі та невтомне чергування біля ліжечок... Знову я за своє!
Мій «діагноз» поки ніхто не підтверджував, але й не спростовував. Це вони так вирішили, а я ще поняття не мала: що зі мною діється? Звісно намагалася не думати, але весь час пригадувала ту страшну мить, коли побачила себе збоку, наче на відео. Як Він цілує НЕ МЕНЕ... Господи! Навіщо людині пам’ять і розум? Чому не можна клацнути «delete» й видалити з голови жахливі спогади назавжди?
Та, на жаль, в людському організмі немає такої функції або людинка просто не знає про неї й тому не користується. А мені прийдеться звикати жити зі страшними спогадами, як робила це після смерті тата.
Кілька днів я просиділа в селі, за парканом у Трушів. Танька невтомно проводила наді мною рятівні «експерименти». Вона не була професійним психологом, лише жінкою, котра співчуває й дуже хоче допомогти. А тому часом розповідала якісь бачені життєві історії, потім палко лаялась, потім робила чай з м’ятою та лимоном і ми його разом пили.
Дивовижні люди навіть забрали з моїх очей своїх діточок. Труш відвіз їх недалеко, до своєї мами, щоб не збурювати моїх думок про нездійсненні мрії. А про свої підозри подружжя поки мені й словом не обмовилось. Життя тривало та при всіх стараннях моїх рятівників, виглядало сірим і мертвим.
– Владе, а що ти сказав про мене на комбінаті, адже немає дзвінків? Що я померла? – не витримала я тиші.
– Я перепрошую! Але дурна Ви, Зоряно Захарівно, зі своїми припущеннями. Сказав, що Вам на тому концерті стало зле й потрібен терміновий відпочинок. А враховуючи факти незначного форс-мажору на комбінаті та Ваше нестримне бажання прикрити всі амбразури собою – воно й не дивно. Люди повірили. Працюють собі та чекають, коли Ви повернетеся до них: усміхнена й здорова. Ось тільки я не бачу поки ніяких позитивних змін. Танько, чим ти тут займаєшся? Де покращення стану потерпілої? – прочитав нам лекцію пан охоронець і я вперше майже посміхнулась та відповіла:
– Ну ти стратег, Владе! Але красно дякую, що не молотиш дурниць на людях.
– Тю! Та Ви ж не перший день мене знаєте. Якщо треба – так збрешу, що й сам у це повірю...
– А ну-ну! З цього моменту докладніше? – підхопила жартівливо-лікувальний тон його дружина й лише краєчком ока обоє сканували мій душевний стан та розуміли, що, можливо, діло йде на поправку.
Серед всього, що я розповідаю, було одне – найдивніше! Телефон весь час був поруч зі мною і його ніхто не вимикав. Та жодного виклику від потворного мільярдера я досі не бачила. Так, я ненавиділа його всією душею наче слизького гада, але час від часу, все одного з надією поглядала на апарат. Але Він мовчав.
Приходили дурні СМСки з рекламою та нагадування від якихось провайдерів, але жодного разу Берк мене не набрав. Це виглядало неможливим! Після того, що відбувалося між нами й справа дійшла майже до весілля, через один крихітний інцидент я втратила розум і прогнала Його. Та виходило, що серйозний і врівноважений чоловік миттю згодився з моїм рішенням й жодним словом не намагався змінити того, що сталося. Було ще одне просте пояснення. Можливо йому з тією шльондрою краще, ніж зі мною? Тим більше, що навіть до зовнішності звикати не треба...
Господи, дай таким дурним жінкам, як я, хоч трішки розуму! А ще будь милосердним та заради всього святого: приглуши цей дикий невимовний біль!
