Спочатку:
На сторінку книги
Той дзвінок прозвучав якось раптово. Ще звечора Труш доповів мені про всі новини на виробництві. Яскраво розповідав: як вони з Танькою відзначали річницю весілля та шкодував, що на галявині не було мене; і спати я вклалася в обіймах свого нареченого, тиха й щаслива.
Не встиг Єгор поїхати до своїх ювелірів, як мені зателефонував спочатку фінансист, а потім головний інженер комбінату. Обидва кричали «ґвалт» відносно аварії, що сталася у нас на виробництві. Один шизонутий начальник зміни відімкнув комп’ютерну безпеку й наша старенька пічка наробила таки лиха. Інженер з техніки безпеки відразу потрапив на лікарняне ліжко, а з ним ще декілька металургів отримали опіки й травми.
З почутого, як білий день стало ясно, що я повинна терміново повертатися додому. Добре було б, якби мій мільярдер кинув всі свої справи та й поїхав зі мною. Але ми ще не були подружжям та й взагалі це щось більше схоже на фантастику. Тому нічого страшного не станеться, якщо я побуваю на Батьківщині, розберуся зі своєю проблемою, а там можливо й Берк приїде погостювати вже до мене.
Звісно Джордж був дуже занепокоєний моїм від’їздом. За неповний місяць нашого неймовірно красивого співіснування він так звик тримати мене кожну ніч у своїх ніжних обіймах, що наразі на бідолашного шкода було дивитися. Та хіба ж я винна, що світ такий багатогранний і стрімкий? А тому ми домовилися, що на день Незалежності мій коханий обов’язково приїде поздоровляти свою маму і мене зі святом нашої неньки-України.
Берк завіз мене до аеропорту й посадив на літак. Весь час до посадки він обережно пригортав мене до себе обома руками й вигляд у мого мужнього мільярдера був такий, наче він маленька дитина, котра вперше залишається посеред чужих людей без мами.
– Котику мій! Ну, не переживай ти так. На тебе дивитися тяжко. Я ж не в тундру лечу, а додому й між нами буде лише трішки більше двох тисяч кілометрів. Це ж ніщо в порівнянні з тим, як сильно ми кохаємо...
А він глянув якось дивно, наче цими словами я його образила й чарівний тихий грім голосу навіть затремтів:
– Я не хочу й миті жити без тебе. Що я ввечері буду робити серед тих квітучих кущів один? Ти ж у мене душу забираєш... Зіронько моя, не їдь!
Швидше б уже була та посадка, бо він зараз заплаче і я теж. А воно нам треба? У нас попереду ціле життя й стільки радісних днів. Чого питається плакати через невеличку розлуку? Я поцілувала його солодко, як змогла серед купи людей та здається зробила тільки гірше. Тому миттю вхопила свою ручну кладь та, не оглядаючись, пішла скляним коридором...
В Борисполі було як завжди: гамірно, весело й повна плутанина! Прибуття літаків затримувалось, табло моргало, перевізники нахабно вимагали три ціни, а маршрутки поперекривали їм всі під’їзди до терміналів. Я вийшла, вдихнула аромат дизельних двигунів й миттю відчула себе вдома!!!
Та ось побачила наше авто і свого неймовірно радісного охоронця. Влад з розмаху обійняв мене й виглядав таким піднесеним, наче на комбінаті й не було форс-мажорної ситуації.
– Привіт, майоре! Ти якось погладшав без мене. Скільки разів я казала Таньці, щоб не годувала тебе пельмешками з супермаркету? Вони гидкі. Владе, я страшенно рада тебе бачити! – попестила я його по плечу.
– А я тебе відразу навіть не впізнав. Така стильна зачіска і взагалі вся накрохмалена до блиску, – зробив той, який зміг комплімент Труш і я весело розсміялась:
– Горе мені з тобою, охоронцю! Коли крохмалять, тоді все стоїть; а блищить - це коли шліфують.
– Та ну вас мільярдерів! Що сказав, те сказав. Ого! Дай хоч подивитися, – взяв він мене за руку, де сяяла прекрасна каблучка. – Вітаю, Зоряно Захарівно, Ви тепер заміжня...
– Ну, ще не заміжня! Але щиро дякую й дуже на це сподіваюся. Владе, я навіть не здогадувалася, що можна бути такою щасливою. Він же в мене наче той мед - солодкий і цілющий. І взагалі я хотіла додому й тут мені добре, але все одно, наче навпіл розірвали. Сумую й хочу бачити Його кожну мить, – відкривала я своєму улюбленому охоронцю й брату все те, що на душі.
– Да-а... З цим ви якось не догнали: де саме будете жити? Чи так і ганятимете оті літачки між Україною й Швейцарією? – насипав мені солі на рану він і вже зачинив дверцята службового мінівена.
– Привіт, Сашо! А вези нас відразу на комбінат, – звернулась я до водія-охоронця. Але Труш миттю вперся:
– Саньок, навіть не думай! Вези це швейцарське диво додому. Он з перельоту змарніла вся. А помитися, побритися... Перепрошую, мадам! Тільки чому Вам, Зоряно Захарівно, вічно треба фортеці брати? Куди воно дінеться? Піч все одно – вже мотлох і роботи там багато. А Коротун з Мацевичем трішки на лікарняному полежать та з відпочинку - знову за роботу.
– Господи! Але ж у Коротуна дитина новонароджена... – бідкалася я, бо добре знала свій колектив.
– І що з того? Він же не при смерті, а лише трішки руку обпік. Дасте йому компенсацію, так дружина навіть зрадіє, – легко оперував фактами відставник.
– Владику, як у тебе все просто! А з Мацевичем що? – допитувалась я про стан потерпілих.
– Та там трішки гірше, але прорвемося. Лікарі кажуть, що прийдеться трохи м’яса пересадити. Але ж він молодий, заросте як на собаці. Це ж не Кандагар! – жартував Труш.
– Та що ти мелеш, Владе? Який Кандагар? От уже язикатий! – зітхнула я й через місцеві негаразди навіть трішки відсторонилась від болю в серці та суму за коханою людиною.
Ми під’їхали до мого особняка й Труш пройшов попереду, без запрошення. Воно йому було ні до чого, адже професійний охоронець вже обвів очима весь периметр та першим зайшов до мого дому. Він хазяйновито повідкривав вікна на провітрювання, перевірив стан газових приладів та запасний вихід, а потім стандартно доповів:
– Норм, пані директоре. До завтра, щоб я Вас не чув і не бачив. Наказую: відпочивати. А завтра в сім - я біля воріт, як штик. Плюс? – поставив він мою валізку в куток.
– Плюс, майоре, плюс! Таньці оце передаси, – зітхнула я й дістала для його дружини парфуми від Chеopard, а це малим - шоколад з моєї другої батьківщини. Ну все, Владику, дякую й до завтра! – спробувала я посміхнутися й миттю згадала про своє, кинуте напризволяще, швейцарське кохання та відразу взялася за телефон.
– Зоренько моя, як ти? Вже долетіла? – чула я збурений голос люблячої людини, а не той стандартний грім, яким Єгор зазвичай віддавав розпорядження своїм підлеглим.
– Все добре, сонечко, дякую! Долетіла, доїхала, зустрічали. Труш на комбінат сьогодні не пустив. Наказав відпочивати, – знову тяжко зітхнула я й додала: – Біда, що є постраждалі, але я розберуся й чим зможу, допоможу. Я не знаю як спитати те, що хочу... Як ти там?
– Ти ж знаєш: гірше нікуди... Без тебе небо давить, сонце холодне і в голові жодної думки про дизайни. Кругом лише Ти. Я сьогодні не зміг затвердити жодного варіанту. Все перекреслив. Розумію, що поводжуся ненормально, але всі ті кольори були дурні. Скоріше приїзди, бо без тебе Chеopard збанкрутує, – ось так щиро відповів мені не мільярдер Джордж Берк, а до смерті закоханий чоловік, що наразі був дуже слабким без мене.
– Ні, Єгорчику, прошу тебе, не треба! Я не хочу собі такої слави. Ви з татом заслуговуєте бути лише нагорі. Я попрацюю трішки й буду з тобою. А ще пам’ятаєш: про що ми домовлялись? Ти відклади, будь ласка, свої дизайни та проєкти на талановитих людей і прилети хоч на кілька днів, відсвяткуємо українське свято.
– Так, моя Зоренько! Це не обговорюється. Звісно я буду. Хочу обцілувати тебе скрізь і від цього мені боляче, – відверто жалівся мій прекрасний принц, а я сиділа на власному ліжку та знову плакала.
