Спочатку:
На сторінку книги
Пролог
Темрява Чорного моря завжди була для неї безпечним домом, але тієї ночі шторм диктував свої жорстокі правила. Хвилі, наче розлючені сторукі потвори, жбурляли шістнадцятирічну Аурелію від однієї гострої скелі до іншої, поки прибій безжально не викинув її на людський берег. Останнє, що вона пам'ятала перед тим, як остаточно втратити свідомість від болю та знесилення — це залізне затишшя рибальських сіток, які обплутали її золотавий хвіст, заважаючи зробити бодай рух. Холодний пісок, палюче, незвичне для підводних жителів повітря, яке обпікало зябра, і важка, суцільна темрява, що поглинула її розум.
Вона була непритомна. Перебувала десь на межі між життям і смертю, коли світ суші вперше торкнувся її.
Першим повернувся слух. Крізь глухий шум власної крові у вухах Аурелія раптом почула дивні, невідомі досі звуки. Це не було клацання дельфінів чи грізний гуркіт придонних гейзерів. Це був голос. Низький, неймовірно м'який, тремтливий від хвилювання, він огортав її, наче тепла підводна течія взимку.
— Тихше, маленька... Тримайся, чуєш? Я зараз, я допоможу, — слова звучали чужою мовою, але їхній зміст русалка вбирала самою душею. — Тільки не вмирай, прошу тебе. Хто ж ти така?..
Цей ніжний, заспокійливий голос став її якорем. Він не дозволив їй остаточно потонути в небутті.
Потім прийшли відчуття. Аурелія відчула, як залізні пута сіток зникли, а її тіло раптом відірвалося від холодного каміння. Хтось підняв її. Обережно, наче вона була найкрихкішою кришталевою мушлею, великі й сильні чоловічі руки притиснули її до гарячих грудей. Русалка здригнулася: люди в легендах її батька завжди змальовувалися безжальними монстрами, але це тепло, що виходило від її рятівника, зовсім не було схоже на загрозу. Його серце билося швидко і відчайдушно прямо біля її щоки, і цей ритм здавався Аурелії найкрасивішою музикою на світі. Вона відчувала вологу від його мокрої сорочки, запах штормового вітру, тютюну та свіжої м'яти — ароматів чужого, незвіданого світу суші.
Хлопець швидко йшов, майже біг, заходячи глибоко у воду, долаючи опір хвиль, які намагалися збити його з ніг. Навіть коли вода сягнула йому по груди, він не випускав її.
Аурелія зробила надлюдське зусилля і повільно, крізь пелену, прочинила повіки. Сонце якраз пробивалося крізь важкі післяштормові хмари, заливаючи обрій золотом, але її погляд прикувало інше.
Вона побачила його обличчя. Юне, змокріле від морських бризок, із пасмами темного волосся, що прилипли до чола. Але найголовнішим були його очі. Світлі, пронизливі й чисті, наче ранкове прибережне небо після бурі. У цих світлих очах не було жадібності чи страху перед істотою з хвостом — там була лише безмежна турбота, щире співчуття та ніжна, заворожена таємниця.
Він дивився на неї так, ніби тримав на руках увесь свій світ.
— Ну от і все, пливи... Живи, магічна дівчинко, — тихо прошепотів він, і його голос знову відгукнувся солодким болем у її серці.
Хлопець обережно опустив її у воду. Рідна прохолодна стихія миттєво повернула Аурелії сили, її хвіст знову набув гнучкості, а лазурова луска засяяла під сонячним промінням. Вона мала б негайно піти на глибину, сховатися, втекти, як велів закон Чорноморського королівства. Але вона не могла поворухнутися. Занурившись у воду, вона лише дивилася на нього знизу вгору. Хлопець стояв посеред хвиль, важко дихаючи, і проводжав її поглядом своїх неймовірних світлих очей.
Коли Аурелія нарешті змахнула хвостом і пішла на глибину, у її грудях оселилося абсолютно нове, щемливе почуття. Воно пекло сильніше за будь-яку рану.
Вона не знала його імені. Вона не знала, як влаштований його світ. Але в ту саму хвилину, коли її плавці розсікали темні води, повертаючи її до підводного палацу-в'язниці, Аурелія чітко зрозуміла одну річ: цей світлоокий хлопець — її доля. Його ніжний голос назавжди закарбувався в її пам'яті, став її особистим прокляттям і благословенням.
Віднині підводне царство втратило для неї свій блиск. Коралові сади здавалися сірими, а золоті палаци батька — душними клітками. Аурелія знала: вона зробить усе, що завгодно. Вона витримає будь-який біль, зламає прадавні закони своєї раси, віддасть свій лазуровий хвіст і навчиться ходити по землі на людських ногах. Вона знайде спосіб повернутися на той берег, щоб знову почути цей голос і назавжди залишитися поруч із ним.
Тому що її серце більше не належало морю. Воно залишилося на суші, у руках хлопця зі світлими очима.
