Спочатку:
На сторінку книги
Глава 7. Подих забутого моря
Одеський ліцей №15, захований у тихому зеленому провулку неподалік від Французького бульвару, завжди мав свою особливу, затишну атмосферу. Старовинна триповерхова будівля з високими вікнами та різьбленими дерев’яними дверима зберігала спогади багатьох поколінь. Проте серед усіх викладачів ліцею була одна жінка, чия присутність привертала увагу абсолютно кожного, хто бодай раз проходив повз її кабінет.
Учительці початкових класів Світлані Анатоліївні було близько сорока років. Вона володіла дивовижною, майже неземною красою, яка іноді здавалася аж занадто досконалою для звичайної людини. Вона мала розкішне, глибокого темного відтінку волосся, яке хвилями спадало на плечі, і пронизливі, світло-блакитні очі, що нагадували прозору морську гладь перед світанком. У її ході, у кожному русі тонких рук відчувалася вроджена королівська статність, яку неможливо було приховати навіть за простим діловим костюмом чи строгим шкільним вбранням.
Колеги потай заздрили її непорушній грації, а малеча з першого класу просто обожнювала свою «чарівну вчительку». Але сама Світлана роками носила в душі важку, незбагненну порожнечу.
Протягом майже шістнадцяти років вона не пам’ятала свого справжнього минулого. Шістнадцять років тому її, знесилену, без пам’яті й без жодних документів, знайшли на одеських скелях біля моря. Тоді вона пам'ятала лише дивні, уривчасті сни про глибокі сині води, сяючі рифи та мелодійний спів, але її розум був повністю затуманений. Згодом вона побудувала нове життя на суші: здобула освіту, стала вчителькою, отримала ім'я Світлана і навчилася жити як звичайна людина.
Проте саме цього сонячного дня щось у повітрі докорінно змінилося.
З самого ранку Світлана відчувала дивне, тривожне тріпотіння в грудях. Солоний морський вітер, що залітав через відчинене вікно її кабінету, більше не здавався просто приємним прибоєм. Він ніби шепотів їй забуті імена, ніби кликав її з далеких глибин. Упродовж усього останнього уроку, поки діти старанно виводили перші літери у зошитах, Світлана дивилася у вікно на обрій Чорного моря.
І раптом, мов спалах блискавки, магічний туман у її голові почав розсіюватися!
У її пам’яті постали виразні, яскраві образи: величний білосніжний палац під водою, сяючий хвіст, холодний тризуб чоловіка-Короля і... двоє крихітних, беззахисних дівчаток. Вона згадала все! Вона — не просто вчителька Світлана. Вона — Королева Селена!
Згадався й той жахливий день: отруйний погляд її підступної сестри, чаклунки Морфени, силою випоєне зілля, болісна трансформація і те, як відьма позбавила її хвоста й скинула на людський берег, розпустивши чутки про її загибель. Морфена заколдувала її пам'ять, щоб Селена ніколи не повернулася назад.
Але найголовнішим було не це. Серце Королеви стиснулося від раптового, пекучого болю: саме цієї хвилини вона всією душею відчула — її доньки, її маленькі принцеси Аурелія й Вівіана, зараз у небезпеці! Вони на суші. Вони шукають її.
Згадка про доньок була настільки гострою, що Селена важко похитнулася, спираючись долонею об край учительського столу.
У цей самий момент двері кабінету тихо відчинилися, і на порозі з’явилася літня, поважна жінка в окулярах — директорка ліцею та за сумісництвом близька подруга Світлани, Жанна Миколаївна.
— Світланко, ти ще тут? — з теплою посмішкою запитала Жанна Миколаївна, тримаючи в руках фарфоровий чайник і дві чашки. — Уроки вже закінчилися, а ти все сидиш. Ходімо, вип’ємо чайку, а то ти сьогодні сама не своя.
Світлана змусила себе посміхнутися й швидко витерла сльозу, що ледь не вискочила з очей:
— Дякую, Жанно Миколаївно. З задоволенням.
Вони сіли за невеликий круглий столик біля вікна. Директорка налила духмяний трав’яний чай, від якого по кабінету розлився аромат м’яти та ромашки. Зробивши лише ковток, Жанна Миколаївна уважно придивилася до подруги. Здивований і глибокий, задумливий взгляд Світлани був спрямований кудись далеко поза межі цього кабінету, поза межі самого міста.
— Світлочко, що з тобою? — тихо й турботливо запитала директорка, торкаючись її руки. — Ти сьогодні дивна. У твоїх очах такий вираз... ніби ти бачиш щось, чого немає в цьому світі. Ти знову згадуєш те, що було до твого порятунку?
Селена подивилася на подругу. У її душі вирував справжній шторм. Вона згадала свою справжню сім'ю, згадала підводний дім і те, ким вона є насправді. Але вона не могла відкрити людській жінці всю правду. Вона не могла сказати: «Я — морська королева, а заколдувала мене рідна сестра-відьма».
— Жанно... — повільно й тихо мовила Світлана, і її голос тремтів від прихованих емоцій. — Пам'ять повертається. Я... я згадала свою родину.
Директорка здивовано сплеснула долонями:
— Господи, Світлано! Справді?! Це ж диво! Ти згадала, хто ти?
— Так, — Селена кивнула, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. — Я згадала, що у мене є діти. Дві доньки... Вівіана та Аурелія. Вони залишилися там, далеко... Але зараз я відчуваю їх кожною клітинкою свого тіла. Вони шукають мене. Вони тут, в Одесі!
Жанна Миколаївна замріяно посміхнулася, щиро радіючи за подругу:
— Боже мій, це ж чудово! Якщо дівчата в місті, ми обов’язково знайдемо їх! Звернемося до поліції, дамо оголошення...
— Ні! — раптом рішуче відрізала Світлана, і в її блакитних очах спалахнув справжній королівський вогонь. — Ніякої поліції чи оголошень не потрібно, Жанно. Це... це особлива історія. Вони у великій небезпеці. Людина, яка прокляла мене й відняла моє минуле, не зупиниться. Вона могла відправити їх сюди на вірну загибель.
Директорка здивовано кліпала очима, не зовсім розуміючи алегорій подруги, але бачачи її непохитну рішучість.
Селена підхопилася з крісла й підійшла до вікна. Морський вітер тріпав пасма її волосся. Поки Жанна Миколаївна тихо збирала чашки, Селена дивилася на сяючі вогні Одеси й подумки промовляла до своїх доньок, долаючи відстані:
«Мої донечки... Мої маленькі принцеси... Ви в небезпеці, і я не дозволю Морфені чи людському світу нашкодити вам. Я згадала, хто я. Я знаду вас, захищу й більше ніколи не відпущу. Мама поруч».
Вона розвернулася до подруги й мовила вже абсолютно твердим, зібраним голосом:
— Дякую за чай, Жанно. Мені треба йти. Мені потрібно на берег.
Зставивши здивовану директорку в кабінеті, Королева Селена поспішно вийшла з ліцею. Вона рушила прямо до моря, знаючи: якщо її доньки ступили на людську землю, прибій обов'язково підкаже матері, де шукати їхні перші кроки.
