Спочатку:
На сторінку книги
Глава 3. Ехо прихованого минулого
Повернення до підводного палацу нагадувало спуск у холодну, мовчазну безодню. Поки прохолодні води Чорного моря лагідно змивали залишки сріблястої крові з понівеченого синього хвоста Аурелії, її душа залишалася там, нагорі. Усі думки юної принцеси були прикуті до світлоокого хлопця Микити, чий ніжний голос і гарячий подих досі відчувалися на її шкірі.
Вівіана міцно тримала сестру за руку, тривожно озираючись навкруги. Старша принцеса розуміла: якщо батько-Король дізнається про те, що Аурелія потрапила до рук людей і ледь не загинула, наслідки будуть жахливими. Його гнів виллється у суворий наказ — замкнути молодшу доньку в найглибшій кораловій вежі без права бачити сонячне світло.
— Ти повинна мовчати, Ауреліє, — стишено, майже беззвучно прошепотіла Вівіана, коли вони наближалися до величних кришталевих брам палацу. — Ні слова про катер, ні слова про сіті... і особливо про того хлопця. Якщо батько довідається, що людина торкалася тебе, він закриє тебе від усього світу.
Аурелія лише тихо кивнула, торкнувшись пальцями золотого браслета на зап'ясті, який дивом не помітили браконьєри. Ця людська річ була її єдиним матеріальним спогадом про сушу, її таємним скарбом.
Проте сховати таємницю в палаці виявилося неможливо. Королівські вартові одразу помітили стурбований вигляд принцес та свіжий слід від ножа на синій лусці Аурелії. Вже за кілька хвилин сестри стояли у величній Тронній залі перед своїм батьком.
Король Чорноморського царства виглядав грізно. Його довге сиве волосся розвівалося у воді, а в руках він стискав масивний тризуб, витесаний із темного морського каменю. Його погляд, зазвичай сповнений батьківської турботи, зараз палав справжнім штормовим вогнем.
— Як це сталося?! — його голос прокотився залою, змусивши здригнутися навіть досвідчених вартових. — Ви підпливли надто близько до поверхні! Ви ризикували своїм життям через безглузду цікавість! Люди — це бездушні потвори, хижаки, які прагнуть лише знищувати наше царство!
— Батьку, це була випадковість... — спробувала заступитися Вівіана, виступаючи вперед і прикриваючи сестру своїм рожевим хвостом. — Ми просто плавали біля рифів...
— Годі брехні! — відрізав Король, і його тризуб важко вдарив об кам'яну підлогу, пустивши хвилю бульбашок. — Я поклявся захистити вас після того, як цей жорстокий світ суші відняв у нас вашу матір. Я більше не припустимо жодного ризику. Віднині, Ауреліє, ти не залишиш меж палацу. Вартові стежитимуть за кожним твоїм рухом!
Рішення батька було непохитним. Для вільної, мов вітер, Аурелії це означало повільну смерть. Серце дівчини стиснулося від болю, але вона не сперечалася — перед очима стояв лише світлий погляд Микити, який доводив: батько помиляється, не всі люди монстри.
Пізніше того ж вечора, коли палац поринув у глибоку нічну темряву, а сестри розійшлися по своїх спочивальнях, Вівіана не могла заснути. Серце крали сумніви та тривога за долю Аурелії. Прагнучи переконати батька пом'якшити кару, старша принцеса тихо вислизнула зі своєї кімнати й попрямувала до королівського кабінету.
Наближаючись до масивних різьблених дверей, Вівіана раптом завмерла. Зсередини лунали приглушені голоси. Батько розмовляв із головним радником царства, і їхня розмова була сповнена неабиякої напруги.
— Ваша Величносте, дівчата ростуть, — тихо казав радник. — Вони поставлять запитання. Ви не зможете вічно ховати від них правду про Королеву.
— Вони ніколи не повинні дізнатися! — суворо відповів Король, і в його голосі відчувався не стільки гнів, скільки давній, запеклий біль. — Селена загинула в тому штормі шістнадцять років тому! Море забрало її, бо вона надто близько підпливала до світу людей! Я не дозволю донькам повторити її долю!
— Ваша Величносте... — тихо, з важким зітханням мовив радник, озираючись на двері. — Ви мусите знати правду. Усі ці роки я приховував це, боячись вашого розпучування, але Королева Селена... вона не загинула.
Король завмер, його тризуб вислизнув із рук.
— Що ти верзеш?! Вона потонула на моїх очах!
— Ні, Ваша Величносте. Вона врятувалася. Селена відмовилася від хвоста, прийняла людську подобу і вже багато років переховується у світі людей — у їхньому портовому місті. Вона жива. І ви це знали. Але не хотіла зробити боляче своїм донькам.
Вівіана за дверима затамувала подих, її рожевий хвіст затремтів, а серце забилося як божевільне. Вона міцніше притислася до різьбленого дерева, не вірячи власним вухам: її мати була жива і чекала на них там, на суші.
Не пам'ятаючи себе від шоку, Вівіана тихо відпливла від дверей і стрімко попрямувала до кімнати молодшої сестри. Вона влетіла всередину, щільно зачинивши за собою двері.
Аурелія лежала на своєму ложі, уткнувшись обличчям у м'яку підводну подушку з водоростей, і тихо плакала від болю, образи та безсилля. Її синій хвіст ледь помітно тремтів. Лише на мить дівчина підвела голову, шмигаючи носом, і подивилася на золотий браслет на зап'ясті. Вона знову й знову згадувала того світлоокого хлопця, його ніжні руки, що несли її крізь хвилі, та заспокійливий голос, який врятував її від небуття.
— Ауреліє... — голос Вівіани тремтів, очі були повні сліз, але в них палав рішучий вогонь. — Витри сльози. Збирайся. Ми йдемо звідси.
Молодша принцеса підхопилася, здивовано звівши брови й витираючи мокрі від сліз щоки:
— Що? Куди?
— До світу людей, — відповіла Вівіана, підпливаючи ближче й міцно беручи сестру за руки. — Я щойно чула розмову батька з радником. Наша мати... Королева Селена не загинула у штормі, як вважав батько! Вона жива! Вона переховується в українському портовому місті.
Аурелія від несподіванки розкрила рот, її світлі очі засяяли сумішшю жаху, шоку та неописуваного захвату.
— Мама жива?.. — прошепотіла вона, і нові сльози, цього разу щастя, забриніли на її віях. — Але як ми зможемо втекти? Батько поставив варту, а без людських ніг ми просто не виживемо на суші!
— Ми підемо до морської чаклунки, — рішуче мовила Вівіана, озираючись на двері. — Тільки вона володіє прадавньою магією трансформації і зможе дати нам людські ноги замість хвостів. Це небезпечно, але іншого шляху немає.
Вівіана стишила голос до шепоту й додала:
— Проте пам'ятай: магія чаклунки має свою ціну та суворі умови. На суші панують свої закони. Якщо ми схибимо, схитруємо чи збрешемо, або коли наші почуття стануть надто сильними — закляття дасть збій, і на нашій шкірі одразу проступить сяюча лазурова луска.
Аурелія подивилася на свій золотий браслет, згадуючи рятівника, а далі — у рішучі очі старшої сестри. Вона розуміла, що це шлях без вороття і ризик неймовірний, але серце більше не належало цим холодним підводним стінам.
— Я готова, Вівіано, — тихо, але дивовижно твердо мовила Аурелія. — Ходімо до чаклунки. Знайдемо маму, розкриємо таємниці й розпочнемо наше нове життя.
Принцеси міцно взялися за руки й непомітно вислизнули у вікно, прямуючи до темних підводних печер — назустріч чаклунці, небезпеці та омріяному людс
ькому берегу.
