Спочатку:
На сторінку книги
Глава 1. Намисто з чорноморської піни
Люди, які звикли приїжджати на золоті пляжі українського узбережжя, навіть не здогадувалися, які таємниці ховає під своїми крилами Чорне море. Для звичайного туриста це була просто солона вода, безкрайній синій горизонт, крики чайок та лагідні хвилі, що лоскотали п’яти. Тільки старі рибалки, чиї обличчя були порізані зморшками, наче прибережний камінь, іноді дивилися на воду з особливим, прихованим трепетом. Вони знали прадавні українські легенди, які передавалися з покоління в покоління, від діда до батька, від батька до сина.
У тих тихих розповідях, що велися під тріскіт багаття на березі, русалок називали водяницями чи мавками. Старі люди попереджали молодь: ніколи не ходіть до води поодинці в повний місяць і не слухайте чарівних голосів, що лунають із туману. Легенди казали, що чорноморська русалка може зачарувати, приворожити своїм неземним співом, втомити людину солодкими чарами, закрутити в танку й назавжди утягнути за собою на темне морське дно. Люди боялися цієї магії, вважаючи її згубною, і навіть не уявляли, що за милі від їхніх галасливих набережних вирує зовсім інше, приховане життя.
Глибоко під водою, куди не проникали людські сіті та радари, розкинулося величне Чорноморське королівство. Це був світ, витканий із лазурового світла, дивовижних підводних рослин та палаців із білого рифового каменю. Тут плавали тисячі різноколірних риб, які збивалися у блискучі зграї, наче живі коштовні намиста. Правив цим закритим світом могутній Король. Переживши чимало бід і втративши кохану дружину, він поклявся перед усім морем захистити своїх вісьмох дітей від будь-якої небезпеки, а особливо — від жорстокого світу людей.
Проте вберегти всіх було непросто, особливо коли одна з твоїх доньок — неугомонна, непосидюча і неймовірно прекрасна шістнадцятирічна Аурелія.
Дівчина була справжнім дивом цих глибин. Вона мала розкішний, довгий хвіст рідкісного глибоко-синього кольору. Його велика лазурова луска так яскраво блищала і світилася в нічній підводній темряві, що Аурелію можна було помітити здалеку без жодного смолоскипа. У неї було дивовижне золотаво-руде волосся, що хвилями розліталося у воді, та чисті, світлі очі, які випромінювали щиру цікавість до всього навколо. Але головним її даром був голос. Коли Аурелія починала співати, її мелодії були настільки чистими й чарівними, що навіть маленькі рибки зупинялися, заворожені цим звуком, і завмирали на місці, забуваючи про власні справи. Старші русалки лише сумно зітхали, дивлячись на неї: юна принцеса була як дві краплі води схожа на свою зниклу матір — Королеву Селену.
Того прекрасного ранку у підводному палаці, як завжди, панувала сувора суєта. Семеро сестер Аурелії збиралися у великій залі, приводили себе в порядок, розчісували довге волосся гребінцями з перламутру і обговорювали майбутній королівський прийом. Усі вони були чинними, слухняними принцесами, які чітко виконували накази батька.
Усі, окрім Аурелії.
Дівчина з'явилася в залі, наче маленький шторм, кружляючи навколо колон, здіймаючи хмари дрібних бульбашок і голосно сміючись. Вона навмисне підпливала до сестер, плутала їхні акуратні зачіски та намагалася залучити до своєї веселої гри.
— Ауреліє, перестань! Ти поводишся як маленька дитина! — невдоволено вигукнула одна зі старших сестер, намагаючись знову вкласти свої пасма. — Скоро прийде батько, а ти влаштовуєш цей безглуздий шум.
— Тобі взагалі не місце на королівських зборах, якщо ти не вмієш тримати себе в руках, — підхопила інша, гордовито стріпнувши хвостом. — Ти зовсім не така, як ми. Тільки й знаєш, що ганяти за дельфінами й шукати неприємностей.
Аурелія миттєво згасла, її синій хвіст перестав світитися так яскраво, а світлі очі зсунулися донизу. Їй часто нагадували, що вона «інша» — надто допитлива, надто вільна для цих холодних стін.
— Замовкніть усі! — раптом пролунав строгий, але дивовижно теплий голос.
З глибини зали вперед випливла дев'ятнадцятирічна Вівіана. Вона була найстаршою серед сестер і користувалася величезною повагою. Вівіана мала витончену красу: її довге темне волосся красиво контрастувало з ніжним рожевим хвостом, луска якого теж м’яко світилася в темряві, нагадуючи колір перших променів сонця над водою. Вівіана дуже сильно кохала свою молодшу сестру і завжди ставала на її захист, бачачи в її непокірному характері ту саму іскру життя, яку колись мала їхня мати.
— Ви не маєте права так говорити з нею, — суворо продовжила Вівіана, оглядаючи сестер своїм твердим поглядом. — Ми — одна родина. І наше перше завдання — оберегти Аурелію, підтримувати її, а не дорікати за те, що вона вміє радіти ранку. Якщо батько почує ваші чвари, покарані будуть усі.
Сестри миттєво притихли, не наважуючись сперечатися з авторитетом старшої. Вівіана ж повернулася туди, де щойно стояла Аурелія, але молодшої принцеси вже й слід простиг. Скориставшись моментом, вона непомітно вислизнула через високе вікно палацу. Вівіана зітхнула, але на її губах з'явилася легка посмішка. Надійно закріпивши на поясі свій захисний амулет, вона рішуче попливла слідом за сестрою, знаючи, що Аурелію не можна залишати саму на просторах Чорного моря.
Тим часом Аурелія вже була далеко від палацових стін. Відчувши омріяну свободу, вона мчала крізь прозору воду, наче стріла. Синій хвіст працював на повну силу, залишаючи за собою красивий шлейф із дрібних іскор. Щоб підняти собі настрій, дівчина почала тихо наспівувати свою улюблену мелодію. Її ніжний голос легко розливався підводними просторами, змушуючи зграйки сріблястих риб кружляти навколо неї у веселому танку.
Вона пливла повз прадавній кораловий риф, де зазвичай любила ховатися від усього світу. Тут, серед химерних яскравих розгалужень, підводне життя здавалося справжньою казкою. Аурелія уважно заглядала в кожну ущелину, сподіваючись знайти щось цікаве. І раптом її погляд зачепився за дивний спалах світла між двома золотавими коралами.
Русалка підпливла ближче, затамувавши подих. Обережно розсунувши водорості, вона побачила дивовижну річ. Це був важкий, витончений золотий браслет, явно зроблений руками людей. На ньому були вигравіювані дивні орнаменти, схожі на українські традиційні візерунки, а в центрі виблискував великий блакитний камінь, який дивовижно нагадував колір її власної луски.
— Ого... яка краса, — прошепотіла Аурелія, і її очі засяяли від захвату.
Вона протягнула тонку руку, акуратно взяла знахідку й одягла її на своє зап'ястя. Золото приємно холодило шкіру, а камінь спалахнув підводним вогнем. Аурелія почала крутитися на місці, розглядаючи, як гарно браслет виглядає на її руці, і радіючи цій новій, незвичайній речі, яка явно прийшла з того таємничого світу суші, про який вона так мріяла. Дівчина була на сьомому небесах від щастя, повністю занурена у свої мрії про світлоокого хлопця, який колись тримав її на руках, аж поки раптом...
Позаду неї почувся різкий, важкий рух води, і чиясь міцна рука владно лягла їй на плече. Серце Аурелії пішло в п'
яти від несподіванки.
