Спочатку:
На сторінку книги
Глава 2. Крізь пута до світла
Рука, що лягла на плече Аурелії в кінці попередньої глави, належала не підводному жителю. Це була безжальна, груба залізна хватка людської зброї. Русалка навіть не встигла озирнутися на свій новий золотий браслет, як навколо неї здибилася вода, і важка, груба рибальська сітка, скинута з браконьєрського катера, глухо накрила її з головою.
Аурелія злякано забилася, її синій хвіст відчайдушно запульсував лазуровим світлом, намагаючись розірвати капронові пута. Вона рвонулася вперед, але вузли лише сильніше врізалися в ніжну шкіру. Вона кричала, кликала на допомогу, і її колись мелодійний голос тепер був сповнений невимовного жаху, що відлунював підводними печерами.
Вівіана побачила це здалеку. Її рожевий хвіст спалахнув від адреналіну, коли вона помітила, як фігуру її маленької сестри стрімко затягує вгору, до залізного дна судна.
— Ауреліє! Ні! — німо кричала Вівіана під водою, звинувачуючи себе в тому, що запізнилася, що не з'явилася на мить раніше.
Старша принцеса кинулася на допомогу, закликаючи натовпи дрібних морських рибок, які хмарою рушили за нею, намагаючись перегризти чи заплутати сіті. Але людська машина була швидшою. Збоку катера загули мотори, сітка натягнулася, і Аурелію, яка від браку кисню та паніки вже втрачала свідомість, безжально витягли на палубу.
Браконьєри спочатку раділи великому улову, але коли витягли сітку, вони заніміли від жаху. Перед ними лежала не просто велика риба. На дошках, важко ковтаючи сухе повітря, лежала прекрасна, ніжна дівчина з довгим золотаво-рудим волоссям та яскраво-синім, мерехтливим хвостом.
— Що це за чортівня?! — вигукнув один із рибалок, задкуючи. — Це ж потвора з болота! Мавка! Русалка! Вона прокляне нас і втопить катер! Його треба знищити, негайно!
Замість того, щоб змилуватися над беззахисною істотою, чоловіки піддалися прадавньому страху перед легендами. Один із них, старший, з люттю в очах вихопив довгий мисливський ніж.
— Я відріжу цей клятий хвіст, і викинемо її по шматках, поки нас ніхто не бачив! — крикнув він і замахнувся.
Ніж провів по синій лусці. Від дикого, пекучого болю Аурелія на мить прийшла до тями. Вона кричала, задихаючись на суші без води, її очі були повні сліз, а з пораненного хвоста закапала дивовижна срібляста кров. Вона плакала, прощаючись із життям, поки раптом на палубу не вискочив ще один учасник команди.
Це був зовсім молодий хлопець у білому літньому одязі та окулярах, які трохи з'їхали набік від швидкого бігу. Його звали Микита.
— Руки геть! Не чіпайте її! — щосили закричав Микита, загороджуючи дівчину собою. — Я викликав поліцію! Вони вже їдуть до причалу! Якщо ви її вб'єте, сядете всі за браконьєрство і вбивство!
Чоловіки злякано перезирнулися. Вони знали, що з законом жарти погані, а хлопець не жартував. Зрозумівши, що справу програно і треба тікати, браконьєри кинули ніж, завели двигун у зворотний бік і вирішили зробити вигляд, ніби нічого не було. Вони закрилися в рубці, пообіцявши собі мовчати про побачене.
Микита залишився на палубі сам на сам із пораненою істотою. Він важко дихав, і саме в цей момент вперше по-справжньому подивився на ту, кого врятував. Це було зовсім не те, що бабуся розповідала йому в селі біля вогнища. Перед ним була не підступна відьма, що топить рибалок, а неймовірно ніжна, беззахисна і прекрасна русалка. Навіть поранена, вона виглядала як саме втілення морської магії. І в цю саму секунду серце Микити пропустило удар. Хлопець зрозумів, що без тями закохався в це неземне створіння. Він захоплювався її красою і твердо вирішив: він врятує її, чого б це ні коштувало.
Микита підбіг, швидко розплутав залізо путів сітки та обережно взяв дівчину на руки. Він підійшов до самого краю борту, де хвилі вже б'ються об катер, і почав спускатися до води.
— Тихше, маленька... Тримайся, чуєш? Я зараз, я допоможу, — слова звучали людською мовою, але їхній зміст русалка вбирала самою душею. — Тільки не вмирай, прошу тебе. Хто ж ти така?..
Цей ніжний, заспокійливий голос став її якорем. Він не дозволив їй остаточно потонути в небутті.
Потім прийшли відчуття. Аурелія відчула, як залізні пута сіток остаточно зникли, а її тіло раптом відірвалося від холодних дощок палуби. Хтось підняв її. Обережно, наче вона була найкрихкішою кришталевою мушлею, сильні чоловічі руки притиснули її до гарячих грудей. Русалка здригнулася: люди в легендах її батька завжди змальовувалися безжальними монстрами, але це тепло, що виходило від її рятівника, зовсім не було схоже на загрозу. Його серце билося швидко і відчайдушно прямо біля її щоки, і цей ритм здавався Аурелії найкрасивішою музикою на світі. Вона відчувала вологу від його мокрої сорочки, запах штормового вітру, тютюну та свіжої м'яти — ароматів чужого, незвіданого світу суші.
Хлопець швидко йшов, майже біг, заходячи разом з нею глибоко у воду біля берегових скель, куди причалив катер, долаючи опір хвиль, які намагалися збити його з ніг. Навіть коли вода сягнула йому по груди, він не випускав її.
Аурелія зробила надлюдське зусилля і повільно, крізь важку пелену болю, прочинила повіки. Сонце якраз пробивалося крізь важкі післяштормові хмари, заливаючи обрій золотом, але її погляд прикувало інше.
Вона побачила його обличчя. Юне, змокріле від морських бризок, із пасмами темного волосся, що прилипли до чола, і тонкими окулярами, за якими ховалися неймовірні очі. Це були її найголовніші ліки. Світлі, пронизливі й чисті, наче ранкове прибережне небо після бурі. У цих світлих очах не було жадібності, жорстокості чи страху перед істотою з хвостом — там була лише безмежна турбота, щире співчуття та ніжна, заворожена таємниця.
Він дивився на неї так, ніби тримав на руках увесь свій світ.
— Ну от і все, пливи... Живи, магічна дівчинко, — тихо прошепотів він, і його голос знову відгукнувся солодким болем у її серці.
Хлопець обережно опустив її у воду. Рідна прохолодна стихія миттєво повернула Аурелії сили, її синій хвіст знову набув гнучкості, а поріз почав затягуватися під дією солоної води. Лазурова луска засяяла під сонячним промінням. Вона мала б негайно піти на глибину, сховатися, втекти, як велів закон Чорноморського королівства. Але вона не могла поворухнутися. Занурившись у воду, вона лише дивилася на нього знизу вгору. Хлопець стояв посеред хвиль, важко дихаючи, і проводжав її поглядом своїх неймовірних світлих очей.
Коли Аурелія нарешті змахнула хвостом і пішла на глибину, у її грудях оселилося абсолютно нове, щемливе почуття. Воно пекло сильніше за будь-яку рану.
Вона не знала, як влаштований його світ, але в ту саму хвилину, коли її плавці розсікали темні води, повертаючи її назад, Аурелія чітко зрозуміла одну річ: цей світлоокий хлопець Микита — її доля. Його ніжний голос назавжди закарбувався в її пам'яті, став її особистим прокляттям і благословенням. Віднині підводне царство втратило для неї свій блиск. Коралові сади здавалися сірими, а золоті палаци батька — душними клітками. Аурелія знала: вона зробить усе, що завгодно. Вона витримає будь-який біль, зламає прадавні закони своєї раси, віддасть свій лазуровий хвіст і навчиться ходити по землі на людських ногах, щоб бути з ним.
У цей самий момент з глибини до Аурелії нарешті підпливла злякана Вівіана. Вона міцно обхопила молодшу сестру своїми руками, забираючи її далі від небезпечного катера, на саму глибину.
Вівіана тремтіла від пережитого жаху. Притискаючи до себе Аурелію, вона подумки поклялася, що відтепер буде оберегати її ще сильніше, ні на крок не відпускаючи від себе. Але водночас Вівіана своїми очима бачила весь процес порятунку. Вона бачила, як цей земний хлопець у білому одязі ризикував собою, як кричав на браконьєрів і як ніжно ніс її сестру до води.
Дивлячись на Микиту, який залишався стояти у хвилях, старша принцеса вперше відчула, як її власні переконання похитнулися. Вона зрозуміла важливу річ: те, що батько розповідав їм про світ людей — не вся правда. Не всі люди були бездушними монстрами. Серед них були ті, хто мав світлу душу і був здатний на справжнє благородство. І ця думка стала першою тріщиною в стіні, що розділяла їхні світи.
