Раді Вас бачити!

Лізу перевели до справжніх архівів. Наступні три тижні вона провела у підвалі «АТЛАНТу» — в приміщенні з низькою стелею, облупленими стінами й жовтуватим, наче брудним світлом ламп, які гули, коли вмикались. Стелажі стояли щільно, між ними ледь проходила одна людина. Повітря мало стійкий присмак старого клею і затхлого картону. За стіл була чорна пластикова поверхня, що колись була глянцевою, на ній постійно сусідили недопита кава в стакані з логотипом, ручка без ковпачка, блокнот у клітинку і безлад з пожовклих тек.

Офіційно вона працювала на Романа Гречаного: каталогізувала документи з періоду 2006-2008 років, що стосувалися Артема Вовка. Її таблиця в Excel заповнювалась щодня — назви компаній («ТрансЛогістик», «СхідТранс»), номери контрактів, дати, суми угод. Найчастіше то були незначні дво- та тримільйонні перекази, рідше — щось суттєвіше. Після кожного робочого дня вона надсилала короткий звіт через корпоративну пошту.

Ігор вимагав іншого. Вона вивчала період 2010-2012 років: зміни власності, логістичні маршрути, документи з партнерами, що виглядали нормальними, але у них виявлялись дивні дії. В одному контракті від 2010 року вона побачила виправлену суму — було вісім мільйонів, стало шість. Підпису не було. Чернетка, але оформлена як дійсний документ. Ігор вважав це серйозним компроматом.

Але найважливіше вона робила для себе. Вона шукала про батька більше, ніж сказав Гречаний. Його активи, його маршрути, імена людей, які щезли після 2009. Особливо цікавими виявились угоди з Харковом і Одесою, зв’язки з «ТрансЛогістиком», ланцюги передачі власності. Її блокнот був схожий на звичайні нотатки: технічні записи, дати, абревіатури. Але між цим сховалася її власна система: стрілки, схеми, позначки, які не читались сторонніми.

Пароль до журналу — «ATLANT2009» — вона дістала в адміністраторки, просто сказавши, що Роман Олегович просив підготувати зведення. Та навіть не перепитала. Ця компанія, що на вигляд здавалася монстром, була дірява в плані безпеки. Сам пароль чого вартий.

Коли щось виглядало особливо підозрілим — вона відкладала, переглядала ще раз, розмірковувала. Часом дратувалась. Частина звітів була безнадійно стерта. В інші дні відчувала задоволення: система відгукувалась, як лабіринт, у якому починають просвічувати виходи.

Одного дня вона знайшла теку «Логістика 2015». Там сховалась угода, де Роман Гречаний викупив 30% акцій логістичного відділу за десять мільйонів. Реальна вартість була щонайменше двадцять п’ять. У звіті завищені доходи. Хтось додав три мільйони «лівого» прибутку. Підписи Роман Гречаний і Сергій Тараненко. Вона сфотографувала перші сторінки, потім сторінки з цифрами, і останню — з підписами.

В теці «Різне 2008» , на перший погляд, було якесь сміття. Можливо, зібрані уривки та клапті різноманітних чернеток і паперів, які хтось скинув насипом і пізніше планував відсортувати. Звісно, так і полишивши назавжди.

І там вона натрапила на той запис. Написаний синім чорнилом, знайомим почерком з нерівним нахилом:

«Лізі — мій заповіт, він її захистить.»

Дата 15 березня 2008. Просто нотатка, щоб не забути.

Вона сиділа дуже довго, не зводячи очей з цих слів. Сфотографувала, заблокувала файл, зробила кілька додаткових копій і зберегла у хмару. Вперше за останні дні у неї спітніли долоні. Вперше за останні роки вона виявила свою присутність у батьковому житті.

Вона ледь не впустила телефон, коли двері скрипнули.

— Лізо, ти живеш у цих паперах, — сказала Рита, поправляючи сережку у вигляді пташки. — Знайшла легендарний скарб Тараненків?

— Просто робота.

— Навіщо тобі? — Рита нахилила голову, грайливо, але дуже зацікавлено.

— Для звіту, — відрізала Ліза. Вона знала, що Рита може пробовкатися.

Коли Рита вийшла, Ліза повернулася до тек. Вона знайшла ще одну угоду 2008 року з «СхідТранс» на 5 мільйонів гривень, де суму зменшили з 6 мільйонів. Підпис — «А. Вовк». Артем чи Андрій? Вона підозрювала конфлікт між братами, але не збиралась казати Ігорю. Це було її. Сфотографувавши документ, вона сховала його назад у теку.

***

Про виклик до боса Ігорю теж не розповідала.

Простір кабінету був великим, з панорамним вікном, що відкривало вид на місто, де ранкове сонце вже розганяло тіні між хмарочосами. На столі з темного дерева лежала папка з тисненням «АТЛАНТ», а поруч — чашка з еспресо. У повітрі відчувався тонкий аромат шкіряної оббивки, змішаний зі свіжістю нового дня.

Гречаний повільно перебирав пальцями по металевому краю планшета. Ліза відчула його погляд, що пронизував її наскрізь. Він говорив з нею суворим тоном, неначе вона постійно його розчаровувала. Чого він від неї чекав? Вона боялась, що одного разу не втримає свій покерфейс під цим натиском.

— Ліза Кравець. Що знайшли про Артема Вовка? — запитав він. — Щось цікаве?

Він отримував всі звіти, нічого нового Ліза не скаже.

Вона доповіла про угоду 2006 року з «ТрансЛогістик» на три мільйони гривень, про яку він вже знав. Якщо тільки читав її звіти, а не відправляв у корзину в очікуванні, коли ці стажери вже виметуться з його компанії і з голови.

Гречаний кивнув, важким поглядом обводячи її обличчя і нижче, на шию та в розріз блузки. Не приховуючи.

Якого біса?

Він взяв тонкий олівець і коротко записав щось у свій блокнот.

— Продовжуйте.

Ліза вийшла з кабінету, відчуваючи його погляд у спині. І лише в туалеті побачила в дзеркало помітні синці, що проступили на її шиї.