Раді Вас бачити!

Роман штовхнув важкі металеві двері і ступив у напівтемне приміщення — стару котельню на околиці міста, яку «АТЛАНТ» колись використовував для зберігання списаного обладнання. Тепер це була одна із чисельних забутих будівель із слідами регулярного відвідання бомжів та наркоманів. Вентилятори давно не працювали, лише тьмяна лампа безнадійно намагалася розігнати задуху. Та все ж повітря лишалося важким, наче насичене самим забуттям. Бетонна підлога була вкрита тріщинами, в кутку валялися іржаві труби, а лампа гойдалася між стелею та підлогою на гнучкому проводі і кидала тіні що танцювали по стінах, мов живі.

Ігор Головань сидів на металевому стільці, руки були заведені за спину і стягнуті стяжками. Його сорочка, ще кілька годин тому білосніжна, була вкрита плямами поту, на комірі засохла кров. Обличчя перетворилося на відбивну — суцільний розпухлий синець з розбитою губою. Складський стілець був замалим для масивної фігури, і Ігор похитувався на ньому, стараючись втримати спину рівною. Максим сперся на стіну навпроти і мовчки спостерігав за своєю здобиччю.

Роман скинув пальто на купу іржавих ящиків, закочуючи рукави темного светра. На відміну від Максима, який після блискавичної реакції у квартирі знову став оманливо схожим на сонну муху, Роман рухався швидко. Він сів на ящик навпроти полоненого і нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.

Він згадав, як після похорону Артема оббивав пороги, шукаючи Лізу. Йому було двадцять чотири, в порівнянні з ними усіма він був хлопчиськом, якого ніхто не сприймав серйозно. Ніхто, крім Артема, що саме його зробив правою рукою. Не брата, нікого з Тараненків, пов’язаних із Вовками десятиліттями через спільні справи, далекі шлюби, давні злочини, шантажі. Роман знав, що дівчинка існує, бив кулаками в двері, платив хабарі, рився в архівах, але скрізь натикався на стіну. Тараненки закрили всі двері, Олійники зневажали, а Вовки мовчали.

Тільки тепер він згадав, що вже зустрічався з Голованем, який напевне добре пам’ятав ту історію. Той тоді був молодший, але з такою ж нахабною посмішкою. Саме він, на чолі охорони Сергія, виштовхав Романа за двері, явно із задоволенням давши останнього, вже не потрібного штурхана: «Не лізь до солідних людей, шпана». Роман примружився.

— Давно не бачились. Де ви тримали дитину? — спитав він.

Ігор засміявся, коротко й уривчасто, ніби кашель вирвався з горла.

— Ти взагалі нічого не знаєш, Гречаний, — він намагався говорити голосно і впевнено. — Ніякої дитини там не було.

— То чому мене так відшивали?

— Тебе викинули, бо ти був ніхто, нав’язливий шмаркач, не дотичний ні до кого з сімей. Щоб стати важливим, недостатньо кілька років побути на побігеньках у Артема.

— То де була дитина?

— Звідки мені знати? Ти не того взяв, Гречаний. Мені не доповідають, де що береться, а до неї приставили лише згодом. Охороняти. Дбати.

— Охороняти? — Роман нахилився нижче і вхопив Голованя за комір. Його голос збився від люті, а Максим ледь ворухнувся біля стіни. — Ґвалтуванням і побиттям?

Ігор скривився, в очах блиснула зловтіха.

— Яке ґвалтування? — голосно запротестував він. — Вона давно доросла, Гречаний. І ще та штучка. Сама лізе, куди не треба.

Роман не стримався. Його кулак врізався в щелепу Ігоря, голова того відкинулася назад, кров бризнула на бетон. Лють запалала в грудях, наче в них досі тліло вугілля, і тепер його хтось роздув. Він подумав про Лізу, не як про дитину, яку не зміг захистити, а як про жінку, що стоїть у його кабінеті, марно ховаючи синці під надто короткий рукав, з викликом у погляді — викликом, спрямованим не на кривдника, а на нього самого, Романа.

— О, ти сам не проти про неї гарненько подбати? — Ігор сплюнув кров і зареготав. — Вона любить ззаду.

Роман вдарив ще раз, цього разу в живіт. Ігор зігнувся, задихаючись, але його сміх не припинявся. Максим ступив уперед, поклав руку на плече Романа.

— Ти нічого не дізнаєшся у дохлого, — сказав він тихо.

Роман відступив, важко дихаючи. Його нігті боляче вп’ялись у долоні в стиснутих кулаках. Він змусив себе видихнути, повернути контроль. Ігор не вартий того, щоб втрачати голову, але правда про Лізу варта, щоб стриматись.

— Хто її послав?

Ігор підняв очі, його погляд бігав, уникаючи зустрітися з Романовим, на обличчі застигла злість.

— Вона сама себе послала — прохрипів він. — Влаштуватись в «АТЛАНТ» — її власна ідея. Та сука всіх вас натягне, і ззаду і спереду.

— Розповідай, — сказав Роман, знову сідаючи навпроти на ящик.

Ігор виправдався, кашлянув, сплюнув ще раз.

— Я все сказав, — прохрипів він. — Ти не того взяв, Гречаний. Я знаю тільки те, що бачив.

— Яке в неї завдання? Ти її влаштував на стажування.

Ліза була загрозою майбутньому, але й ключем до минулого. Якщо вона шукає заповіт, то знає більше, ніж він. А якщо цей гад не бреше, і вона грає сама, то Роман ризикує всім, тримаючи її поруч. Як і віддаливши від себе: саме існування Лізи могло бути загрозою.

— Яке завдання? — Ігор скривився, ніби Роман запитав дурницю. — Кажу ж, то її ідея — пролізти в «АТЛАНТ». Я тільки зробив документи, квартиру, гроші. Все.

— Хочеш сказати, не зацікавлений у її роботі? — Роман гмикнув і почав підійматись.

— Я хочу дістатися не тебе. Ну і мала ж вона мені заплатити… за турботу.

Голова гулко гупнула об бетонну стіну, коли Роман різко вдарив у підборіддя знизу. Максим повільно почухав скроню, не відводячи очей.

— А Тараненки яким боком? — Роман заговорив далі без перерви.

Ігор засміявся, цього разу злісно, ніби згадка про Сергія розпалила в ньому ненависть.

— Тараненко, мабуть, добряче охрінів, коли побачив свою втікачку в компанії, — він реготнув навіть із задоволенням, що виглядало моторошно на закривавленому роті. — Вона ж утекла від нього. Прямо з-під носа.

— Давай далі! — гримнув Роман, та Головань промовчав. Не знав, що відомо самому Роману і не збирався відкривати зайве.

— Чому поселив її в тій квартирі? — Роман підвівся, його голос став тихішим, але небезпечнішим. — Її всі знають. Я там жив.

Ігор знизав плечима, але його очі блиснули, ніби він зловив Романа на слабкості.

— А де ще? — сказав він. — Ключ був у мене. Не тільки ти там жив, там жив навіть я. Безкоштовне житло, хрін його знає, кому воно зараз належить, може, самій тій сучці.

Роман ступив уперед, підняв кулак.

— Досить! — прохрипів Головань. — Я зрозумів! Болюча тема, Гречаний? Це явно не просто цікавість.

Роман зупинився, його рука повисла в повітрі.

— Тебе вигнали від Тараненків три роки тому, — сказав він, сідаючи назад. — Був скандал. Чому ж ти знову з нею?

Ігор скривився, ніби проковтнув щось гірке.

— Бо я не з Тараненками, — відрізав він. — Мене вигнали, бо я вважали, що я допоміг їй утекти від них, хоча я був ні при чому. Тож вона мені винна! Я хочу розібратися з Сергієм. А вона — зі своїми справами.

— Що вона хоче від мене? — Роман нахилився, його голос став низьким, як рик.

Ігор глянув йому в очі, цього разу без посмішки.

— Давай подумаємо, — сказав він повільно. — Ти вискочка, який тоді не мав стосунку до «АТЛАНТу».

— Я його створював, — перебив Роман.

— Офіційно — ні, — Ігор випростався, наскільки міг, його голос став глузливим. — Тепер ти прибрав до рук компанію. А улюблена дочка справжнього голови жила в якійсь напівв’язниці, без засобів, залежна від усіх. То щасливий випадок, що вона досі пручається, а не пливе за течією. Характер.

Роман стиснув зуби. Його розум повернувся до Артема — до того вечора, коли він знайшов його на бетоні, залитого кров’ю. Сергій викликав його на зустріч, але коли Роман приїхав, Було вже пізно, Артем спливав кров’ю і майже одразу помер. Підстава.

— То не випадок, — сказав Роман, більше до себе. — Це кров.

— Ну, кров, — Ігор знизав плечима. — І от ти все прибрав до рук. А ще убив її батька.

Роман застиг.

— Я не вбивав її батька, — сказав він тихо, але твердо.

— Мені байдуже, — Ігор скривився. — Але вона чула це все дитинство. Спочатку від Тараненків, потім від Олійників. Від усіх.

Роман різко встав, а його тінь на стіні здригнулася на мить пізніше, наче завагалася.

— Олійники теж знають про неї?

— Ну так, — Ігор посміхнувся, але очі залишалися холодними. — Тому мене Тараненко й вигнав. Вона за моєю спиною дізналася, де їх знайти. Брати ж, як-не-як. З’явилася в них на порозі. А потім сама прийшла до мене й захотіла в «АТЛАНТ». Далі ти знаєш.

Роман грав пальцями на дереві ящика, наче відбивав хід власних думок. Олійники. Гліб, що спустився на дно, і Марк, який мріє викинути його з ради. Ольга, їхня мати, що тримає частку, рівну Артемовій. І Андрій Вовк, який точно щось знає про справжній заповіт. Усі знали про Лізу.

— Чому вона постійно в синцях? — Роман нахилився, його обличчя опинилося в кількох сантиметрах від Ігоря.

Той засміявся.

— Вона це любить, — прохрипів він. — Така вже сучка.

Максим знову ступив уперед, його рука лягла на плече Романа, не давши знову зірватись.

— Досить.

Роман відступив. Ігор знав більше, але не скаже, він був пішаком, якого використали й викинули. Тепер він лише мститься за зневагу і шукає собі місце. Але Ліза була чимось більшим.

Він повернувся до Максима.

— Прослідкуй, щоб він зник, — сказав Роман, — але щоб його завжди можна було витягти.

Максим кивнув. Роман взяв пальто, кинув останній погляд на Ігоря, що похилився на стільці, і вийшов. Двері грюкнули за ним, заглушивши слабкий кашель Голованя.