Раді Вас бачити!

Він з'явився раптово. Ліза впізнала голос ще до того, як наважилась визирнути за ріг коридору, хоч і не чула дуже давно. Вони говорили в кабінеті Ольги. Слова звучали глухо, але чітко:

— Я ні на кого не працюю, — сказав Ігор. — Хочу повернути позиції. Ви знаєте, що я можу.

Вона застигла біля сходів і слухала.

— Якщо вам потрібен хтось, хто знає, як обходити системи — я тут.

Ольга не відповіла одразу. Потім пролунало коротке:

— Ми подумаємо.

Це «ми» змусило Лізу напружитись. Вона тоді ще не знала, що саме її втеча поставила хрест на кар’єрі Голованя. Сергій був певен, що Ігор допоміг їй. Тараненко не вірив, що вона могла зникнути сама, не маючи ні грошей, ні близьких, ні знайомих. Голованя вигнали з ганьбою, яка закрила йому і інші шляхи.

За кілька днів він знову з’явився в домі Олійників — очевидно, ті «ми» подумали і вирішили не випускати такого журавля з рук. Ліза спустилася на кухню з наміром сховатися, коли почула його голос у вітальні, але не встигла втекти — Гліб, п'яний і безтямний, знову вчепився в неї. Спробував залізти під спідницю, пригорнути, схопити за обличчя.

— Та не тикайся ти, — прошипіла вона, намагаючись відштовхнути його ліктем.

Він тільки посміявся і нахилився ближче. Все було майже без слів, та шуму наробили достатньо. На підлогу з гуркотом впали тарілки і ще якийсьь посуд.

У дверях з’явився Ігор. За мить його кулак врізався Глібу в щелепу, і той полетів на підлогу разом зі стільцем. Другий удар прийшовся в живіт, і Гліб зігнувся, хриплячи. Ігор не сказав ні слова, лише стояв над ним, стискаючи кулаки. Ліза завмерла, тримаючись за край столу, вона не знала, чому Ігор це зробив, але в його очах було щось нове — не лише злість, а й захист.

Цього ж дня Голованя вигнали й звідси, він знову втратив усе через неї.

Тоді Ліза знайшла його сама, Ольга не надто ховала телефон і не поспішала видалити цікавий контакт.

Вони зустрілися через тиждень у занедбаному кафе на околиці. Заклад був тьмяним: столи липкі, на підлозі валялися крихти, за прилавком стояла офіціантка з втомленим обличчям. Він сидів у шкіряній куртці із зумисно потертим коміром і відпивав із склянки. Раніше вона жодного разу не бачила, щоб він пив міцне.

— Я хочу в «АТЛАНТ», — сказала. — Хочу знати, що сталося з моїм батьком.

Він не відповів одразу. Спершу роздивився її з ніг до голови: не бачилися два роки.

— Виросла, — кивнув він, явно задоволений побаченим.

— Ти чуєш? Влаштуй мене туди.

— Це складно.

— Але ти можеш.

Він уважно подивився їй в очі вперше за цей час.

— Згадай, що Гречаний зробив з твоїм батьком. Якщо заважатимеш, і тебе можуть не залишити живою.

— Мене вже не залишили, просто ще не прибрали.

Не одразу, але він погодився. Він зробив їй документи, поселив у тій пліснявій квартирі, в якій сам колись жив, дав готівку на перший час. Вона швидко і наполегливо навчалася. Через старі контакти, які в нього ще лишилися в «АТЛАНТі» він зрештою влаштував її на стажування по програмі Гречаного.

Він хотів дістатися Тараненка, що зруйнував йому життя, і вона була не проти такого симбіозу. Ліза знала, що він жорстокий, але не брехун. Він використовував її, але й вона його — це була їхня угода.

Та Ліза не одразу зрозуміла повну ціну. Одного вечора він впевнено підійшов ближче, ніж треба. Його рука лягла їй на талію, і Ліза ледь відступила, пробуючи сказати «ні». Але слова застрягли в горлі. Вона не знала, як відмовити, не вміла, бо усе її життя було суцільною згодою на чужі правила. Не уявляла, як відштовхнути, коли в тебе нікого більше немає. Ігор не відступав, і вона поступилася, хоч і відчувала, як усе всередині стискається від сорому.

Вона зрозуміла: це частина їхнього союзу, хоч і не озвучена.

***

Ліза відклала теку на стіл, і тонка хмаринка пилу осіла на її долонях. «АТЛАНТ» став ще одним чужим домом — як та перша кімната з іграшками, як маєток Тараненків, як словацьке село, як будинок Олійників. Тепер її кімнатою був архів, а ім’ям — номер у списку стажерів. Ігор зник, єдиний, хто, попри все, був із нею майже все життя.

Ніхто вже не чекав від неї користі і не хотів її присутності.

Вона опустила погляд на стіл, де лежали чергові контракти, і просто сиділа, ніби цього разу сподівалась, що відповідь сама випливе зі старого паперу. Дивно, але тепер навіть сподіватися втомилася.

— Лізо, — пролунав завзятий голос із коридору. — Ти що тут, загубилась?

Рита з’явилась у дверях, трохи розпатлана, з якоюсь яскравою торбою через плече.

— Ми ж закінчуємо стажування. Завтра велика гулянка, готуйся. Я за тобою прийду.

— Добре, — кивнула Ліза, а подумки подякувала, що хоч ці два місяці мала подругу. Але хороші люди не залишаються надовго.