Раді Вас бачити!

Тут усе підкорялося правилам Романа Гречаного. Поки що.

Це була штаб-квартира компанії, чиї щупальця тягнулися через поля й міста, вплутуючись у долі тисяч людей.

Він сидів за важким столом із горіха, спиною до панорамних вікон, у бездоганному костюмі без жодної складки. Волосся коротко підстрижене, жодного сивого пасма. На вигляд йому давали тридцять п’ять, не більше. Але за кожною лінією його обличчя стояли роки війни. Не на фронті, а в кабінетах, на нарадах та в радах, нерідко — в спальнях.

Роман був головою правління конгломерату, що володів частками в логістиці, інфраструктурі, енергетиці, нерухомості. Це була гідра з сотнею голів, і кожна голова мала своє ім’я: партнер, акціонер, родина. Жодна не хотіла визнавати його царем. Він тримав титул голови правління, але його влада залишалася хиткою, підточена роками суперечок із конкурентами, тіньовими партнерами та сім’ями, які все ще чіплялися за свої частки й амбіції. Сонячне проміння відбивалося від стін, кидаючи відблиски на полиці з документами, де лежали звіти, готові вибухнути новими інтригами.

Він тримав усе під контролем. Кожну зустріч, кожну цифру, кожне слово у звітах. Його голос ніколи не переходив за визначену межу. Він контролював кожен свій рух, м’язи обличчя залишалися нерухомими, слова виринали з вуст із холодною точністю. Зовні постать Романа випромінювала непохитну силу, але всередині таївся насторожений хижак, завжди готовий до стрибка.

За довгі роки він навчився стримувати будь-який прояв слабкості. Навіть коли хотілося зламати комусь щелепу. Навіть коли розумів, що усмішка навпроти — то всього лише загроза знищити.

Сьогодні було голосування. Одне з ключових, про актив на заході країни, стара логістична гілка, яку він витягнув із банкрутства. Здавалося б, усе готово. Але він знав: не проголосують. Не одностайно. Представники двох чи й усіх трьох старих сімей, які ще тримали частки в наглядовій раді, сьогодні планували його зупинити.

Він перегорнув останню сторінку звіту, кутом ока відзначив позначки — саме ті, які могли використати проти нього. Шукав лазівки ще до того, як вони їх озвучать. Думав наперед.

Він знав: у цьому бізнесі не існувало друзів, лише тимчасові союзники, що вичікували з кинджалами за спиною, і вороги, які ніколи не спали. Кожен його крок розбирали на шматки, кожен успіх породжував заздрість, що швидко перетворювалася на змову.

Його вчили битися за себе ще тоді, коли він був нікому не потрібним молодиком із дипломом і однією валізою. Але справжній бій почався шістнадцять років тому — після того, як упав Артем.

Саме тоді він вирішив: стане настільки сильним, щоб жоден чорт із корпоративного пекла не зміг більше торкнутись тих, кого він хоче захистити.

Двері відкрилися рівно о дев’ятій. Помічниця Наталя ступила на поріг, зупинилася рівно настільки, щоб її каблуки відбили ритм «раз-два».

— Стажери з програми «Молоді таланти» вже чекають біля конференц-залу.

Ооохх.

Роман перевів погляд із планшета на двері. Знав же, що це має бути. Сам ініціював програму, сам підписав усі папери. Але зараз, перед ключовим голосуванням, під тиском спроби зірвати угоду, — ця зустріч була геть зайва.

Він відкинувся в кріслі, зітхаючи всередині. Це чергова формальність, що відривала його від аналізу документів і планування наступного ходу.

— Дайте їм п’ять хвилин, — відповів він, підводячись.

***

Група з шести осіб почала заходити до конференц-залу. Молоді, зацікавлені, стримані: хотіли справити враження. Не знали, чи можна сісти, чи краще стояти, тому безглуздо товклися в купі. Роман пробіг по них поглядом, навіть не фокусуючись. Він бачив таких чимало.

Та раптом… Одна була іншою. Він не одразу зрозумів, чим саме. Зиркнула з-під лоба й одразу випросталась, та той погляд встиг вколоти, наче маленький цвяшок.

Дівчина встигла зробити лише кілька кроків, коли його увага зачепилася. Не стільки за її зовнішність, скільки за щось у рухах — граційну легкість, що нагадувала політ ластівки, і невловний відгомін минулого в її поставі. Його щось зупинило раніше, ніж він встиг усвідомити. Як раптовий нюх на небезпеку, інстинкт.

Темне волосся звисало тонкою лінією, ковзнуло через плече, захопивши світло. Тонка лінія шиї, гостра ключиця, зосереджений вираз обличчя. Вона не посміхалась, не намагалася бути чарівною, не загравала. Навпаки, здавалася трохи відстороненою, спостережливою, надміру серйозною.

Він відзначив, як вона обходила інших — не штовхаючись, але й не затискаючись. Її рухи були обережними, виваженими, якимись хижо-спокійними, як у небажаної дитини, яка змалку навчена бути непомітною, але бачити все.

Щось у ній насторожувало і водночас — тягло, як занадто гарячий напій, який не хочеш пити, але тримаєш у руках.

Відкинувся трохи назад. Внутрішньо вже злився на себе. Ні, він не збирався витріщатися на якусь стажерку. Не в його стилі. Але реакція вже сталася, його тіло помітило її раніше, ніж мозок встиг пояснити, що відбувається. І це збивало з пантелику.

Одна з дівчат у групі ступила трохи вбік, цього виявилося достатньо, щоб та, інша, втратила рівновагу. Її каблук ковзнув по гладенькій підлозі, й тіло похилилося вперед, у неконтрольованому, надто швидкому русі.

Роман встиг підхопити її ще до того, як вона встигла спертися на щось інше. Вхопив за лікоть інстинктивно, запобіг падінню і мимоволі глянув вниз.

З-під білої блузки, в хаосі цього короткого моменту, визирнув тонкий срібний ланцюжок. Кулон, старий і потьмянілий, зловив світло й блиснув роззявленою пащею. Вовк.

Він знав цей кулон надто добре. Він сам, власними руками, передав його.

Передав як обіцянку, а потім не виконав.

Його подих перервався, ніби хтось стиснув груди залізними обручами. Світ довкола завмер — стажери, шум, навіть тіні на стінах застигли. «Ні. Це не може бути вона», — запевняв його розум, але пульс бив у скронях, ніби барабан перед битвою.

На ту коротку мить їхні тіла опинилися надто близько. Він відчув тепло її шкіри, що просочувалося крізь тканину, її здивований вдих, що торкнувся його шиї, і в повітрі зависла електрична нитка напруги. Це відчуття здивувало його, неприємно стиснувши нутро, бо на мить, нікому не помітну мить він втратив контроль.

Він відпустив її лікоть і відступив на півкроку.

Це не могло бути збігом. Не могло. Кулон був унікальний.

Цей кулон він поклав у маленьку долоньку на прощанні. Дитячі пальці тоді затиснули його, ніби це було останнє, за що варто триматися.

Дівчина вирівнялася. На щоках не з'явилось ні натяку на сором, лише короткий вдячний кивок.

— Дякую, — промовила рівним, зібраним тоном.

Їхні погляди зіткнулися. І на мить — тільки на одну — він побачив у її зіницях щось, що не мало жити в очах двадцятидворічної. Уламок пам’яті. Те саме «вовченя», що дивилося з-під лоба на могилі, стоячи між дорослих, надто спокійне, надто самотнє. І ще ці очі були його — Артема.

Він зобразив на обличчі запитання.

Вона зрозуміла і назвалась:

— Ліза Кравець.

Прізвище нове. Але кулон залишився. І цей погляд, і те, як вона тримала поставу — ніби готувалася до бою, думаючи, що ворог дивиться прямо на неї.

Роман знову вдихнув. На цей раз повільно, керовано. Розум намагався зібрати докупи всі деталі. Серце ще пам’ятало, як колись, у пориві люті й жалю, він присягнувся ніколи не дати цій дівчинці зникнути назавжди. Але вона все ж зникла. А тепер стояла отут, прямо перед ним, ніби нічого й не сталося.