Раді Вас бачити!

Він ледве стримувався. Кинув теку на стіл, папери розсипалися, але він не став їх збирати. Стиснув спинку крісла, коли двері відчинилися, і до кабінету увійшла Наталя. Вона тримала в руках ноутбук, її тонкі губи кривилися в ледве стримуваній посмішці. Роман відчув, що ще не всі сюрпризи на сьогодні отримав.

— Я так і знала, що з вашою новою помічницею щось не так, — сказала вона, поклавши ноутбук перед Романом. — Вона забула його заблокувати, коли виходила. Подивіться, що там відкрито.

Роман нахилився до екрана. На дисплеї світився документ — проєкт передачі управлінських прав Марині, той самий, який Сергій оголосив на нараді. Його очі пробігли по рядках: підписи, печатки, дата — все готове для ради акціонерів. Він відчув, як у скронях запульсувало, лють спалахнула з новою силою, а до неї додалося болюче розчарування.

— І це ще не все, — додала Наталя, її голос став тихішим, ніби вона ділилася секретом. — Я щойно бачила Лізу в коридорі з Глібом Артемовичем. Вони сперечалися, як давні знайомі.

Роман застиг від подиву, а тоді згалав що вони — брат і сестра. Тільки йому й на думку не спадало, що Ліза має такі близькі стосунки хоч з ким із родини, чи що вона взагалі вміє спілкуватися та сперечатися. З Голованем була погодлива.

— Виклич її, — кинув він Наталі, відвернувшись до вікна.

— Вже стоїть під дверима.

За хвилину Ліза була перед ним, у широкій білій блузці та світлій прямій спідниці, що не обтягувала, а вільно лежала на стегнах. Здавалося, вона хоче першою заговорити, та Роман не дав їй зробити цього — і нарешті, під кінець божевільного дня, зірвався.

— Що це? — гаркнув він, штовхаючи ноутбук до неї так, що він ледь не зісковзнув зі столу. — Ти думаєш, я терпітиму щура під боком? Чому ти граєш проти мене? Чому ти стала на їхній бік? Чому нічого не розповідаєш, ховаєшся, як із Голованем!

Він ступив до неї і кричав усе голосніше.

— Котися звідси! — продовжував він, його кулак ударив по столу. — Знайди свого Голованя, живи так, як тобі, видно, подобається! Тобі ж із ним було зручно, правда?

Він уявляв її з Ігорем — як вона довіряла йому, як, може, сміялася з ним, як із Глібом у коридорі. Він стиснув кулаки, ніби намагаючись розчавити цю картину. Але коли він глянув на Лізу, то побачив, що вона не тримає свій звичний холодний вигляд. Її очі блищали, нижня губа ледь здригалася, ніби вона стримувала сльози. Вона не відповідала, лише дивилася на нього розширеними очима, але мовчала, як завжди.

Роман відчув, як гнів відступає, поступаючись чомусь іншому — сумніву, провині, чи, може, жалю. Він провів рукою по обличчю, видихнув, намагаючись взяти себе в руки.

— Потім поговоримо, — сказав він тихіше, його голос все ще був різким, але вже не кричав. — Ти маєш мені розповісти, Ліза. Усе. А поки йди додому. На сьогодні досить.

Ліза кивнула, швидко повернулася й вийшла. Її кроки були тихими, але кожен віддавався в Романа в грудях. Він сів у крісло, дивлячись на ноутбук, де все ще світився документ. Тоді подзвонив Максим.

— Двоє з ради, ті «кнопкодави», зараз на паркінгу, — сказав він тихо. — Щось обговорюють. Виглядає підозріло.

— Я спущуся, — сказав він і вийшов, не взявши піджак.

На паркінгу було тихо, лише ліхтарі кидали тьмяне світло на ряди машин і гуділа вентиляція. Роман хотів одразу підійти до них і прямо запитати, чого Тараненку вартувало їхнє голосування. Але зупинився на місці, почувши за рогом шматок розмови:

— Якщо Гречаний не влізе, усе піде гладко, — сказав один.
— А якщо таки влізе?
— Значить, теж зникне, — відповів перший.

Роман завмер, відчуваючи холод бетону крізь тонкі підошви взуття. "Теж зникне" — як хто? Як Головань? Як Андрій? Він ще зважував, чи варто вийти і викрити свою присутність, коли раптом хтось із розбігу врізався в нього. Роман ледь втримався на ногах, а тоді побачив Лізу — з сумішшю паніки та рішучості на обличчі. Він схопив її за плечі й різко штовхнув за колону, ховаючи від сторонніх очей.