Раді Вас бачити!

У 2020 році, коли Лізі виповнилося сімнадцять, її повернули в Україну і поселили в котеджі у передмісті. То був двоповерховий будинок з білими стінами й широкими вікнами, що виходили на акуратний газон. Але затишок здавався штучним, наче декорація, а Ліза була такою ж нікому не потрібною, наче пляма, яку кожен, хто бачить, хоче стерти, а вона не виводиться.

Їй дали більше свободи, ніж у Словаччині: вона могла гуляти, користуватися інтернетом, навіть ходити в кафе, але завжди відчувала на собі погляд Ігоря Голованя. Він стояв біля воріт, сидів у машині або супроводжував її до магазину. Контроль був ненав’язливим, але постійним. Тікати їй не було куди, та й бажання вона не виявляла. Та точніше — гарно його приховувала.

Ліза сиділа на дивані у вітальні, тримаючи планшет. Інтернет став її новою свободою. Вона гортала сторінки, шукаючи хоч щось про сім’ї — Тараненків, Вовків, Олійників. Але в мережі не було нічого про них, крім старих статей про «АТЛАНТ» і його успіхи. Вона натрапила на коротку замітку про смерть Артема Вовка — сухий текст, де йшлося про «випадковий напад грабіжників». І Ігор, і Тараненко наполягали: Роман Гречаний — убивця її батька.

Сергій приїздив раз на два тижні. Він заходив у вітальню, сідав у крісло і крутив в руках пляшку з водою, яку приносив з собою.

— Гречаний — ворог, який знищить і тебе, — казав він. — Щойно дізнається, де ти є. Він не тільки вбив твого батька, а й забрав у нього все. Компанія була його, а цей вискочка знав кожен план, кожен хід. Зіграв на протиріччях, підставив усіх у раді директорів. Лев, що прикидався ягням.

Ліза слухала, дивлячись на його руки:

— Чому мене не вдочерив хтось із родини?

Сергій насупився, його брови зійшлися на переніссі.

— Не твоя справа, — відрізав він. — Тут безпечно.

Так, Роман Гречаний несподівано вийшов уперед: забрав окремі напрямки, зумів обіграти інші родини, а згодом і стати на чолі усієї компанії. Тимчасово, як компроміс, його ніхто не розглядав серйозно, аж поки не стало пізно. А він прибрав усе до рук і показав зуби.

Сергій і Ігор твердили, що він зам’яв слідство, бо не було доказів убивства. Але мотиви, казали вони, тепер очевидні: Гречаний використав знання Артема, щоб захопити владу.

Вона повірила. Довго — роками — вірила. Але паралельно відчувала: щось не складається. Чому вона тут, а не серед тих, хто їй рідний по крові? Чому має ховатися, якщо невинна? Чому про неї ніхто не питав, не шукав, не цікавився?

Вона ніколи не бачила ні дочку Сергія, Марину, ні його дружину. Про них не говорили, наче їх не існувало. Але вона знала, що її брати — Марк і Гліб Олійники — досі в «АТЛАНТі», як і їх мати, як і її рідний дядько Андрій Вовк.

Одного дня вона вирішила.

Надягла навушники, хоча музику не ввімкнула, і пішла з Голованем до кав’ярні в центрі міста. Там пахло свіжою випічкою, за прилавком гуділа кавомашина. Ігор сів за столик, замовивши собі еспресо, і дістав телефон.

Ліза встала, сказала, що йде в туалет, і попрямувала до дверей у кінці залу. Вона не озиралася. Вийшла через чорний хід, де стояв смітник, і сіла в таксі, яке викликала заздалегідь.

У машині вона видихнула, дивлячись, як місто пропливає за вікном. «Це було легко,» — подумала вона.

Таксі зупинилося біля будинку Олійників. Ліза постукала у двері, готова нарешті зустрітися з родичами.

***

Двоповерховий особняк із червоною цеглою й високими вікнами виглядав доглянутим: акуратно підстрижені кущі, дубові двері з бронзовою ручкою. Вона постукала, її долоні спітніли від хвилювання. Двері відчинила Ольга Олійник — висока жінка з ідеальною поставою, у темній сукні, що облягала худорляву фігуру. Її очі, гострі й холодні, обмацали Лізу з ніг до голови.

— Ти хто? — спитала Ольга, тримаючи двері напіввідчиненими.

— Ліза. Дочка Артема Вовка, — відповіла вона.

Ольга завмерла, навіть трохи зблідла, хоча обличчя лишилося незворушним. Тоді відступила, пропускаючи її всередину.

— Ти не попередила, — сказала Ольга, зачиняючи двері. — Ніхто не чекав, що ти виростеш із характером.

Ліза не знала, чого чекати від цієї жінки, матері її зведених братів. Ольга провела її до вітальні, де на дивані сидів хтось із близнюків. Він підвівся, поправляючи манжет сорочки з вишитим комірцем, і кивнув, але його обличчя залишилося напруженим. Марк був худорлявим, із короткою борідкою, яка робила його старшим за свої двадцять три. Він не сказав ні слова, лише відійшов до вікна, ніби перевіряючи щось на вулиці.

Зрештою, зрозумівши ситуацію, Ольга вирішила:

— Ти залишайся, — додала Ольга, сідаючи в крісло. — Але тримайся подалі від Сергія Тараненка. Він тебе шукатиме.

Ліза прожила в цьому будинку маже два роки. З нею не знали, що робити. Викинути не могли, але і її присутність не влаштовувала нікого, принаймні старших членів родини — Ліза дуже швидко навчилася сприймати Гліба молодшим за його близнюка.

Тим часом Ліза могла нишпорити, виходити куди заманеться, не почуваючись під наглядом. Можливо, і Тараненко її не шукав, лише зітхнув з полегшенням. Як зітхне й ця родина, варто Лізі зникнути.

Ольга говорила про Тараненка з острахом, хоч і намагалася приховати це за холодною впевненістю. Вона легко розповідала, як саме Гречаний переграв раду директорів, як дивно було виявити, що Артем не лишив заповіт, але Ліза чула лише одне: вони чогось бояться. Ольга, здається, програвала в цій грі, і тепер шукала, як може використати Лізу.

Одного вечора Ліза підслухала розмову по телефону.

— Є ще одне вовченя, — сказала Ольга, і в її голосі промайнула задоволена нотка. — Воно може попсувати життя нам усім.

Марк тримався осторонь. Щоразу, коли Ліза заходила до кімнати, він напружувався, ніби чекав від неї удару. Одного разу, коли вона наливала собі воду на кухні, він стояв біля холодильника, тримаючи склянку з соком, і кинув коротке:

— Не лізь у справи компанії. Там не твоє місце.

Він не був грубим, але був готовим позбутися загрози, яку чомусь вбачав у ній.

Гліб був гіршим. Її «молодший» зведений брат, із розпатланим волоссям і червоними очима, постійно вештався будинком, наче загублений пес. Якось він підійшов занадто близько, його рука ковзнула по її талії.

— Ти ж наша, — сказав він, усміхаючись так, що її заморозило. — Чого ти боїшся?

Ліза відштовхнула його, проливши чай на підлогу, і вибігла до своєї кімнати. Її серце калатало, вона зачинила двері на замок, відчуваючи, як страх стискає горло. Залишатися з Глібом наодинці було небезпечно — він міг бути то злим, то липким, але завжди непередбачуваним і під кайфом.

Ольга знала про поведінку Гліба, але лише знизувала плечима.

— Він не при своєму розумі, — кинула вона одного разу, коли Ліза поскаржилася. — Але ти впораєшся.

Ліза швидко зрозуміла, що Олійники не стануть її сім’єю. Ніхто не став називати її сестрою. Вона була просто «вона» — чужа, незручна, як річ, яку ще не вирішили, куди прилаштувати. Ольга бачила в ній інструмент проти Тараненка, Марк — загрозу своїм планам, а Гліб — щось гірше. Вона була чужою в цьому домі, як і в кожному перед тим. Але він залишався єдиною ниткою до правди про батька, і вона трималася за цю нитку, поки не знайшла кращу.