Раді Вас бачити!

Роман мовчки стежив, як стажери розсідаються. Група була строката, в око впадали занадто яскраві костюми, блискучі усмішки, натреновані пози. На цьому тлі вона була надто тиха, надто точна, як чорно-біла пляма серед кольорових.

Ліза Кравець залишалась трохи осторонь, не ховаючись, але й не намагаючись привернути увагу. Вона трималась рівно, навіть по-військовому. Гостро підведена стрілка на повіках не стільки прикрашала, як давала відсіч. Відтінок помади був вибраний не для зваблення, а для акценту. Її зовнішність виглядала продуманою до міліметра — жодного випадкового елементу. Зручні підбори, хоч і підвели.

Вона виглядала так, ніби її відправили не на стажування, а на спецзавдання.

Його мозок працював швидко, вириваючи з пам’яті клапті фактів. Занадто молода, щоб потрапити сюди без чийогось протекторату. Нове прізвище. Стара історія. І кулон. Чортів кулон, який блиснув тоді і блиснув тепер. Вона носила його не ховаючи. Це був або виклик, або помилка.

«Навіщо?» — питав він себе, крадькома вдивляючись у вигин її ключиць, де метал торкався шкіри. «Чому вона його не зняла?»

Якщо ті, хто забрав її тоді, дізнались про кулон, могли використати його як наживку. Як гачок, на який тепер вішають його власні емоції, його ж обіцянку і вину.

Можливо, вона взагалі нічого не пам’ятає? Можливо, просто зберегла його як реліквію — батьків спогад? Але тоді вона не мала бути тут. Сюди не приходять просто будь-які стажери. Всі відібрані, всі підіслані.

Роман знову глянув на неї, тепер уже повільніше. Її волосся лежало рівно, ніби зважене. На щоках не було природного рум’янцю. Вона вела поглядом по залу впевнено, і коли погляд випадково зустрівся з його, в ньому не з’явилось ні незручності, ні натяку на впізнання.

Чи грає вона? Чи дійсно не пам’ятає?

Це міг бути тест. Вона — частина гри, в яку його затягують, використовуючи пам’ять про Артема, про їхні юні ідеї, про його найбільший провал. Знаряддя помсти. А може, пастка, чи приманка. Бо є ще інша версія: вона прийшла не за ним, а по те, що належало її батькові. І хоче побачити, чи він має бодай краплю совісті.

Його плечі лишались опущеними і розслабленими, на обличчі застигла звична байдужість.

Той короткий дотик — лікоть, шкіра, вдих. І хоч його думки рвалися в розвідку, тіло відгукувалось по-іншому. Хімія. Чортів, неприйнятний струм, що пробіг між ними, як тільки він доторкнувся. Ця реакція — найнебезпечніше з усього.

Йому не потрібна була приваблива жінка серед ворогів. Не потрібна була хіть, за яку триматимуть на гачку. Але все вже сталося. І вона стояла отам, у його конференц-залі, у його день, в його системі координат — загрозою, що може кинути в сніг і його.

***

Роман Гречаний не ворухнувся, коли його помічниця зачинила двері конференц-залу. Він стояв трохи осторонь, біля довгого столу, поклавши долоні на дерево, ніби прислухаючись до вібрацій підводних течій. Потім повільно обвів поглядом групу стажерів, зупиняючись на кожному на частку секунди, на Лізі — трохи довше. Не настільки, щоб це було помітно комусь іще, та достатньо, щоб вона це запам’ятала.

— Ліза Кравець, — вимовив він рівно, не підвищуючи голосу.

Вона зробила крок уперед, не чекаючи повторення. Він жестом показав на двері, і вона рушила першою, не озираючись.

Коли вони залишили залу, він повів її у просторий, напівтемний архівний сектор у внутрішньому крилі.

— У нас є серія архівних документів, пов’язаних із корпоративними перерозподілами початку 2000-х. Деякі з них ще з часів попереднього складу правління. Мені потрібно, щоб ви перевірили відповідність між цифровими копіями й оригіналами. Зверніть увагу на ручні правки, зміну підписів, усі неточності в датах і іменах.

Він зупинився біля шафи з міткою «2006–2008», легким рухом відкрив дверцята. Усередині лежали кілька тек у старому шкіряному переплеті, на кожній — герб «АТЛАНТУ», виведений каліграфічно, ще до того, як його спростили до поточної версії.

— І ще одне. Якщо натрапите на згадки про Вовка Артема — не відкладайте вбік. Я хочу знати, хто, коли й з якої причини вписував його ім’я.

— Так, Романе Олеговичу, — коротко відповіла вона, не уникаючи його погляду.

На мить він хотів щось додати — запитати, чому вона тут, чому саме зараз, і що вона знає. І де вона була. Але промовчав. Час і спостереження краще за прямі запитання.

Вона взяла теку, зафіксувала її в сумці, знову вирівняла спину і рушила вглиб коридору. Не надто швидко, не демонстративно — але точно. Її підбори не стукали, а клацали з такою рівною частотою, наче метроном відбивав початок музи.

Роман стояв, не рухаючись, і дивився їй услід. Її постать спокійно віддалялась, але навіть на відстані він помітив, як вона коротко зиркнула вбік, наче хотіла озинутись, але стрималась на пів дорозі. Її обличчя не змінилось, але той короткий, вивірений жест не був випадковим.

«Вовченя, — подумав він, — ти все ще обираєш, куди дивитись і що бачити. Ліза Вовк... Моє вовченя. Ти опинилася в павутині, яку я все життя намагався розплутати.»