Раді Вас бачити!

У невеликій кавʼярні на першому поверсі бізнес-центру було порожньо, ранок для відвідувачів ще не почався. За скляною стіною повз пропливали машини, а бариста щось вистукувала на планшеті.

Андрій сидів за столиком біля вікна, з чашкою чорної кави і телефоном у руці. Він уважно роздивлявся графік, пересуваючи палець по екрану, час від часу наближаючи деталі.

Роман кивнув баристі, і йому одразу приготували подвійне еспресо. Він забрав чашку, підійшов до столу Андрія й сів навпроти, не питаючи дозволу.

— Маєш хвилину? — сказав просто.

Андрій не одразу підвів очі, але прибрав телефон.

— Якщо треба щось підписати — пошли через електронку. Якщо поговорити — говори.

Роман відпив ковток, не зводячи з нього погляду.

— Ти сказав про старі борги, які рано чи пізно доведеться повернути. Я хочу знати, що ти мав на увазі.

— Сказане — сказане, — відповів Андрій. — Це було про ситуацію з Хмельницьким хабом. Ти ж знаєш.

— Не було, — перебив Роман. — Там не було жодних боргів. А ти дивився на мене, ніби бачив привида.

Андрій відкинувся на спинку стільця.

— Ти вирішив, що я щось знаю?

— Я вирішив дізнатись, — відповів Роман. — Скажи прямо: ти мав на увазі Артема?

— Артема вже шістнадцять років як немає, — буркнув Андрій. — Його не воскресиш.

— Але його заповіт був. Принаймні мав бути. Ти був поруч з ним у ті дні.

— Був, — підтвердив Андрій. — І що з того?

— І з того, — Роман відсунув чашку, — що жодного документа не знайдено. Ні нотаріального, ні приватного. Хоча всі знають, що Артем не був ідіотом, і точно не хотів залишити все по дефолту.

— Тобі це раптом стало цікаво? — Андрій примружився. — Через шістнадцять років?

— Мені це цікаво, бо в компанії з’явилася дівчина з кулоном, який я віддав дитині на цвинтарі. І я хочу знати, чому інші діти Вовка сидять у правлінні, а вона виринає серед стажерів.

Андрій посірів.

— Обережно, Гречаний. Я не радив би розкопувати могили.

— Я й не питаю про могили. Я питаю — чому Ліза Вовк опинилася тут під чужим прізвищем, у нижній ланці. Донька, яку забули на шістнадцять років.

— Ніхто про неї не забував, — кинув Андрій різко й сухо. — Ти не в темі, і не повинен бути.

— Чому?

Андрій нахилився ближче.

— Бо ти не з сім’ї. Ти не з наших. Ти тут гість, Гречаний. Набридливий, непроханий, з гарним костюмом, хорошими зубами і прямою спиною. Але все одно ти лише гість. Мов пес, що забіг на подвір’я й думає, що то вже його.

— Я не пес, — відповів Роман. — І точно не гість. Я тут шістнадцять років.

— А заповіт хочеш? — голос Андрія трохи змінився. — То тепер можеш щодня дивитись йому в очі.

— Ти його маєш?

— Я нічого не маю. Але якщо ти копаєш під спадок Артема — раджу зупинитись. Тому що той, хто хоче щось повернути, може не схотіти тебе.

На мить запала тиша.

— Вона повернулась, — сказав Роман. — І якщо це твоя гра, то я її зламаю.

— Якщо вона сама повернулась — значить, хоче щось сказати. Але не тобі, Гречаний.

Роман більше нічого не сказав. Підвівся, залишив чашку на столику і пішов. Андрій не обернувся вслід, а каву наступного разу пив на іншому поверсі.

***

Ліза Кравець з’явилася на виклик дуже швидко. Формально постукала у двері і одразу зайшла, зупинилась рівно в тому місці, куди ставали всі стажери, подалі від столу.

Роман тримав надісланий нею напередодні звіт.

— Чому в цьому немає згадки про Вовка? — спитав він, не підводячи очей. — Я просив шукати по всіх угодах, які можуть мати відношення до періоду до 2010 року.

Вона відповіла спокійно, називаючи компанії, дати й суми. Він дивився на рядки перед собою, але слухав не цифри, а інтонацію. Не розгубилася і при згадці угоди Артема «ТрансЛогістик». У звіті вона була, але її пояснення виглядало недбалим.

— Покажіть мені, — сказав він і поклав звіт на край столу.

Вона зробила крок уперед, нахилилась, щоб вказати на сторінку. Рукав піднявся. На зап’ясті стало видно смуги, наче від сильного стискання. Старі, жовто-сині, як від ланцюга або грубого хвату.

Роман не ворухнувся, лише підняв очі і перевів погляд на її шию. У розрізі блузки були помітні сліди, схожі на пальці. Один був глибший, довший, і це не виглядало як щось випадкове. На шиї сліди були зовсім свіжі, можливо, вранішні. Хтось тримав її на короткому повідку, регулярно смикаючи за нього.

Вона вказувала на дані в таблиці, не помічаючи, що він її вже не слухає. Погляд ковзнув нижче, шукаючи інші ознаки. Нічого більше, лише роззявлена вовча паща кулона. Вона помітила, чим він зайнятий, та зробила хибні висновки. В очах промайнуло обурення, гордість, злість з-під лоба.

«Ну ти що, дорогенька. Думаєш, я стажерок на стіл завалюю?» — промайнуло в голові.

Її б’ють, а вона стоїть тут, тримаючи спину, готова дати відсіч. Чому ж не може захиститися від справжнього кривдника?

— Продовжуйте.

Ліза кивнула, взяла папери, виконавши той самий рух, і знову рукав зсунувся, відкривши синці. Він більше не дивився.

Вона вийшла так само стримано, як і зайшла. Коли двері зачинилися, він ще хвилину сидів, не рухаючись.

«Хтось тримає тебе за горло надто буквально, вовченя», — подумав він.

Взяв телефон і набрав Марину Тараненко.