Раді Вас бачити!

Тиждень без Ігоря змінив повітря в її квартирі. Ліза відчула, як простір, що раніше був чужим і нестерпним, починає належати їй. Коли вона вперше зірвала гардини, пил став клубами розходитися від кожного поруху, лоскочучи носа запахом старого велюру, затхлості та застояного часу. Тканина впала на підлогу глухо і лишилася лежати злиплою грудою.

Вона запхала її в пакет, винесла й викинула просто у сміттєвий контейнер біля під’їзду, а коли повернулася, квартира вже здавалася інакшою. Наче стала світлішою, хоча стара лампа усе ще світила тьмяно. Повітря стало помітно легшим.

Вона мила підлогу до блиску, поки вода в мисці не ставала темно-сірою, стирала з поличок нашарування пилу і чужого, давнього духу. В якийсь момент зупинилася, подивилася на відображення в скляних дверцятах шафи: змучене, але без того затиснутого виразу, що завжди проявлявся в неї на самоті. Вперше за довгий час обличчя було без напруги.

Наступного ранку вона принесла з базару керамічну вазу кольору запеченої глини, яку зовсім дешево купила, а річ була справді чудова. Поставила її на підвіконня між двома книжками, пізніше додала ще й репродукцію пейзажу, яку знайшла на знижці. Картина була надто яскравою, як для всього іншого в кімнаті, але саме тому вона й обрала її. З цього кутка почався її справжній дім.

Ранок наступного дня приніс прохолоду. Ліза стояла біля дверей, застібаючи легку куртку, коли почула кроки на сходах. Це був новий сусід. Його коробки ще стояли біля дверей: з проклеєними ручками, підписані фломастером. Чоловік був високий, темноволосий, рухався наче зумисно сповільнено.

— Доброго, — кинув він, зупинившись на сходинці вище. Його голос був низьким, із легкою хрипотою, ніби він щойно прокинувся.

— Доброго, — відповіла вона, поправляючи ремінець рюкзака. — Недавно в’їхали?

— Щойно, — сказав він, кивнувши на двері навпроти її квартири. — Ще не розпакувався. Хаос там.

Вона засміялася, коротко, але щиро.

— У мене так само було, — сказала вона. — Але вже легше.

Ліза була несподівано рада людському контакту на стороні. Вона навіть йшла повільніше, ніж звикла.

— Радий знайомству, — кивнув він. — Шукаю кав'ярню.

— На розі є непогана, — підказала Ліза.

— Я Максим, — повідомив новий знайомий.

— Ліза, — з кивком відповіла вона.

Тараненко приходив через кожні кілька днів, завжди без попередження. Його кроки були дивно тихими для такої масивної фігури. Сідав до столу, клацав кришкою склянки з водою, яку приносив із собою, і роздивлявся папери та файли.

— Розкажи, як просувається, — казав він щоразу, як тільки вона сідала навпроти.

— Як і завжди. Я надіслала сьогодні частину звітів. Додала одну поправку щодо фільтра по роках, щоб пришвидшити пошук.

— Чому не узгодила це зі мною?

— Це не впливає на результати. Просто прискорює пошук.

Тараненко подивився на неї мовчки, а потім гмикнув.

— Ти розумієш, що довіра — це єдине, що нас тримає зараз у рівновазі? І як важко тобі її відновити?

— Я стараюся, — сказала вона, дивлячись на вазу, щоб не зустрітися з ним очима.

— Я знаю, — відповів він, підводячись.

Його приїзди не були приємними, але від них вона не напружувалась до оніміння. Та досі при звуках за дверима здригалась, боючись побачити за ними Ігоря.

Якось Ліза затрималась в архіві, бо шукала одну стару угоду з непевним номером, і знайти її вдалось лише за пів години до закриття. Вийшла останньою, охоронець навіть буркнув щось про «нічних приблуд». З задоволенням їхала у маршрутці, розглядаючи вогні міста, і їй здалося, що ніч не така вже й ворожа, як було кілька тижнів тому.

Квартира зустріла жаданим спокоєм і тишею. Вона надійно закріпила ланцюжок, знявши куртку, зробила крок — і відчула удар у плече. Вона скам’яніла від несподіванки, коли її без попередження штовхнули в стіну, потилиця глухо вдарилась, і з рота вирвався короткий звук.

— Забула, навіщо ти тут, сучко? — проскреготів голос із темряви.

Ігор.

Він тримав її за горло, втиснувши у стіну, запах перегару різав ніс. Пальці тиснули занадто сильно — недостатньо, щоб задушити, але вистачило, щоб відчути повну беззахисність.

Він засміявся, хрипко, з ненавистю.

Вона спробувала штовхнути його коліном, але він зловив рух стегном, вдарив її по ребрах, кинув на підлогу. Килимок під нею зсунувся, коліно боляче вдарилось об паркет.

— Ти граєш не свою гру, дівчинко. Я тебе зробив. Я тебе й знищу. — Він присів поруч, схопив за волосся. — Ти в архіві що знайшла? Що Тараненко хоче? Ти думаєш, що тебе оберуть? Ніхто тебе не обере. Тільки зі мною ти можеш вистояти.

Вона мовчала, очі сльозились від болю.

— Скажи мені, що він шукає. Що ви копаєте? — Він знову трусонув її, вдарив тильною долонею. — Чи, може, ти вже в ліжку в Гречаного? Виросла, вовча сучка.

Вона не відводила очей, дивлячись вгору з-під лоба. Цього він не витримав. Рвонув її з підлоги, штовхнув на стіл — посуд гримнув, розсипався. Його рука знову тягнулася до її обличчя, коли в коридорі щось рипнуло, а далі чиясь нога гупнула по дверях, так, що ланцюжок залетів аж на кухню.

Ігор озирнувся лише на мить, але цього вистачило. Максим уже був поруч, вивернув йому руку, зламав хватку. Ліза опинилась між ними і вислизнула під рукою Максима. Ігор вив, як поранений пес, коли його притисли до підлоги.

Вона стояла в кутку, притиснувши руку до обличчя, кров потрапила в рот і лякала металевим присмаком. Їй здалося, що вона вся стікає кров’ю, та у дзеркалі побачила лише розсічену губу. Ігор захлинувся черговим криком.

Максим тримав його, доки той не став дихати важко і припинив пручатись. Сусід дістав із кишені телефон, однією рукою тримав Ігоря, а іншою набирав номер.

Ліза вхопилася за край столу, і, ковтнувши грудку паніки, змусила себе заговорити.

— Не треба поліції, — видихнула вона. — Будь ласка.

Максим глянув на неї, ледь піднявши брови, але кивнув.

— Це не поліція, — коротко відповів він, притискаючи телефон до вуха.

Вона не ставила запитань, бо не бачила нічого дивного, що ще один чоловік у її житті виявився зовсім не випадковим. Не дякувала, бо ніхто не допомагав їй без власного зиску.