Раді Вас бачити!

У «АТЛАНТі» стажери постійно перетинались у вбиральнях, біля кавомашини, в архіві чи на сходах між поверхами. Іноді просто кивком визнавали одне одного, жартували або запрошували приєднатися до обіду. Не було відчуття справжньої команди, але щось на кшталт короткочасної змови на виживання точно існувало. Та Ліза з задоволенням відчула себе належною до цієї групи, і майже ніколи не відмовлялась піти в бар.

Дмитро ніколи не замовкав, наче мав друге дихання після роботи.

— Ліза, — гукав крізь гамір, — якщо вони нас тестують, то я точно завалю... бо замість аналізу думаю лише про тебе.

— Невдала стратегія, — відповідала вона, ковтнувши коктейлю. — Розфокус — перша причина провалу.

Він кидав зухвалі фрази, його погляди ковзали по Лізі, натякаючи на флірт. Тарас, занурений у свій світ музики, що ховалася під блютуз-навушниками. Він часто був розсіяним, але його швидкі зауваження іноді пронизували наскрізь. Рита, яскрава, з новими яскравими сережками щодня, що блимали при кожному русі, була найвідкритішою. Вона здавалася справді самотньою, наче шукала товариства. І Ліза відчувала, що Рита радіє її появі, ніби знайшла давно загублену подругу.

Та як би вона не відтягувала той момент, щоразу після бару мусила йти додому. Ігор став просто нестерпний з самого початку її стажування.

***

Залишки денної спеки застрягли між багатоповерхівками, і в цей час повітря у квартирі було ще важчим. Ліза повернулася після бару, на губах ще тримався присмак кислого лайму.

Вона відчинила двері. Світло з коридору висмикнуло з темряви силует Ігоря, який сидів за кухонним столом, тримаючи склянку віскі. Його піджак звисав зі спинки стільця, а манжети сорочки, закатані до ліктів, відкривали жилясті передпліччя. Склянка блиснула, коли він підніс її до рота, ковтнувши так, що горло ворухнулося. Ліза на мить застигла на порозі, та змусила себе ступити всередину, зачиняючи двері.

— Де була? — Його голос був низьким, із хрипом, ніби слова вичавлювалися через силу. — Знову з тими щенятами в барі?

Ліза поставила сумку на підлогу, повільно, щоб не спровокувати.

— Звіт закінчувала. Потім із Ритою випили по коктейлю.

— Що приховуєш? — Він піднявся. — Про Гречаного мовчиш, про архіви брешеш.

— Ні, — вирвалося в Лізи. Вона підняла підборіддя, дивлячись йому в очі. — Нічого.

— Брешеш, — гаркнув він, боляче хапаючи її за плече.

Ліза вирвалася, її долоня рефлекторно вдарила його по щоці. Звук ляпаса повис у повітрі, і на мить час зупинився.

А тоді вдарив він, теж долонею. Ляпас прийшов різко, ліворуч. Ліза відлетіла до стіни, її голова гухнула об штукатурку, а щока запалала, ніби туди приклали розпечене залізо. Вона вхопилася за край вішалки, щоб не впасти, але Ігор схопив її за плечі, розвернув і штовхнув грудьми на стіл. Її лікті вдарилися об дерев’яну поверхню, а його руки, грубі й сильні, притиснули її поперек.

— Маленьке кусюче вовченя, — хрипко сказав він,— треба вирвати біленькі зубки, поки не прокусила горло.

Ліза стиснула зуби, її нігті вп’ялися в долоні, коли він задер їй спідницю. Вона не кричала, бо знала, що це марно. Свідомість звужувалася до ритму власного дихання, вона зосередилася на пульсі, що бив у скронях, відраховуючи удари, щоб відсторонитися від болю й приниження. Один, два, три. Його рухи були механічними, а слова — як бруд, що лип до шкіри. Ліза відчувала, як її тіло зраджує, стаючи інструментом його влади, і це роздирало її зсередини. Вона ненавиділа себе за те, що не може вирватися, за те, що кожен її крок у зовнішньому світі тільки глибше заганяє її в цю пастку.

В її голові чомусь спливли шматки фрази Романа: «Щось цікаве?». Ніби вже він знущався. На підлозі стояла її сумка, а в ній було усе, що вона знайшла, що шукала, все, що вивчала ночами.

І нічого з цього не могло її врятувати.

— Гарна дівчинка, — шепотів він їй на вухо, хриплячи від збудження, — слухняна маленька дівчинка, коли треба.

Їй хотілося блювати. В голові калатала тільки одна думка: ніхто не допоможе.

Але двері відчинилися.

Сергій Тараненко зайшов повільно, наче вже знав, що тут побачить. Темний костюм з пом’ятими плечима, розхристана краватка, якось дивно невпорядковано для нього. Зупинився в проході, подивився мовчки.

— Вийди, — сказав тихо.

Ігор озирнувся, не зразу випускаючи її.

— Та вона сама... — почав.

Сергій не відвів погляду.

— Я сказав: вийди.

Ігор відступив, його руки відпустили Лізу.

— Вона завжди бреше, Сергію. Приховує щось про Гречаного.

Тиша між ними трималась ще кілька секунд. Потім Головань, не дивлячись на Лізу, застібнув ремінь і пішов у коридор. Двері грюкнули за ними обома.

Ліза повільно сіла на підлогу, сперлася плечем на холодильник. Вона все ще не плакала, коли Сергій повернувся сам.

Він сів на стілець навпроти, не наближаючись. Поставив на підлогу між ними склянку з водою.

— Якби я знав, — сказав, — його б тут не було.

Вона нічого не відповіла.

— Не дозволяй нікому таке. Навіть якщо здається, що так треба.

Він дивився прямо, не уникав. Але і в голосі не було жалю, лише інструкція.

— Ти мала сказати мені.

Посидів ще кілька хвилин мовчки, впевнився, що істерики не дочекається — і пішов.

Вона залишилася сидіти. Склянку не взяла. З кухні відкривався краєчок темного вікна, там миготіло світло далекого проспекту. За стіною хтось лагодив телевізор, чулися уривки діалогів.

Вона сиділа, поки дихання не вирівнялось. Потім повільно підвелася і пішла до ванної.