Раді Вас бачити!

Роман вийшов останнім, не надто тішачись малою перемогою.

— Чому ж не проголосував проти? — спитав він Андрія, що зупинився і розглядав логотип компанії на стіні.

— А чому ти вирішив, що я твій ворог?

— Не пам’ятаю твоїх дружніх обіймів з братом.

— Справді? А що в нас з Артемом були свої сімейні справи, образи з дитинства? Не думав про таке? Що все простіше, ніж ти записав в свої схеми? — Андрій виглядав навіть щиро. — Що я на твоєму боці, а Артем насцяв мені в капці в п’ять років?

— Тоді б ти проголосував «за».

— Я й так багато зробив.

Він не збирався більше говорити і далі втупився в логотип. В його добрі наміри Роман не повірив. Саме Андрій натякнув на «старі борги» перед засіданням. Якщо не він підіслав малу шпигунку, то знає про неї.

Максим Лозинський чекав Романа біля сходів.

— Що маєш? — запитав Роман, зупиняючись і поклавши теку на перила.

Максим розгорнув аркуш.

— Архіви вичищені. Хтось постарався. Але я натрапив на ім’я: Ігор Головань. Засвітився в старих контрактах із логістикою.

Роман коротко переглянув папери. Тримав пальцями обережно, мов читав щось токсичне.

— Добре. — Зробив крок. — Але мало. Знайди щось суттєве і принеси мені вдень чи вночі.

Сергій стояв у кутку, спершись на барну стійку, яку використовували тільки під час корпоративів.

— Марина не твоя союзниця, Романе. Вона моя дочка.

Роман ледь відпустив краватку, ніби знімаючи напругу.

— А я думав, ми обидва орендуємо її розум.

***

Він зумисно вибрав шлях через архівний відділ. Йому не потрібно було бачити, як працюють стажери, він і так знав, як усе мало би виглядати.

Ліза сиділа за столом. Будь-яка стажерка в перший день підхопилася б, заговорила б про завдання чи хоча б глянула на боса. Але Ліза не ворухнулася. Вона не підняла голови, ніби Роман був порожнім місцем. Це було не просто зухвальство, це було погано зіграно, як у п’єсі, де акторка забула роль.

Роман зупинився.

Вона сиділа, нахилившись над відкритим блокнотом, тримаючи ручку, але не писала. Вдавала зайнятість, дивилася вниз і чекала, коли він піде.

«Це навіть смішно» — подумав Роман, відчуваючи, як у грудях закипає суміш роздратування й тривоги.

Вже з свого кабінету, крізь скло, Роман помітив знайому поставу. Сергій Тараненко пройшов прямо біля столу Лізи. Повільно. На відстані, достатній, щоб щось сказати ч и передати.

Ліза підняла погляд — на мить, коли Сергій уже зник. Потім знову опустила.

***

Роман сидів на краю ліжка, його сорочка лежала зім’ята на стільці, а краватка звисала з ручки шафи. Квартира була просторою, з високими стелями і великими вікнами, що відкривали вид на вогні міста. Світло від торшера ледь доходило до кута кімнати, де стояла полиця з кількома книгами й багато років порожньою рамкою для фото, яку він так і не заповнив. У ванній шумів душ, ритмічний звук води перебивав тишу.

Двері ванної відчинилися, Марина вийшла гола, без натяку на сором чи кокетство. Її тіло виглядало як анатомічна скульптура. Кожна лінія — стегна, талія, плечі — здавалася відточеною, та загалом це було результатом роботи найдорожчих хірургів. Та все ж її обличчя залишалося природним, витонченим, з ледь помітною асиметрією брів, що додавала живості. З роками воно ставало тільки гарнішим, ювелірна робота пластики була непомітною, але Роман знав, що вона є. Марина впевнено підійшла до ліжка, а Роман на мить поглянув на неї не як на коханку, а як на союзника — людину, з якою можна розмовляти без гри. Вона звично і легко всілася на нього верхи, ніби сідала на барний стілець, а не на чоловіка, з яким ділила ніч.

Її присутність в його житті була приємною, без натяку на любов. Вони давали одне одному свободу і угоду: жодних ілюзій про почуття.

Секс був швидким, приємним і розслабляючим, як хороше закінчення дня. Після, вже лежачи поруч, Марина сперлася ліктем об подушку й подивилась на нього з боку.

— Ти сьогодні не тут.

Роман глянув на стелю.

— А де я?

— Там, де знову з’явились привиди.

Він згадав про червоні підкреслення в його паперах.

— Навіщо ти лазила в мої документи? Їх ніхто не мав брати.

Марина запалила сигарету, видихнула дим, що повільно поплив до стелі.

— Я не лазила. Я просто побачила те, що ти залишив. І відреагувала. Зрештою, сьогодні тільки я тебе й витягла.

Її голос не був ані злим, ані поблажливим. Просто констатація, що тепер він їй винен.

Вона мала рацію, але її допомога була не подарунком, а розрахунком.

Коли пролунав дзвінок у двері, Роман не спитав хто, просто натиснув кнопку домофона. Поки Максим піднімався ліфтом, він встиг одягнути штани і футболку.

Максим стояв у темному під’їзді, як тінь: чорна куртка, ноутбук під пахвою, пластикова текa.

— Єлизавета Вовк, — сказав без прелюдій.

Роман нічого не відповів. Тільки підняв брови: далі.

— Куратор — Ігор Головань. Колишній охоронець Тараненків, звільнився із скандалом.

— І..?

Максим витягнув останній документ. Аркуш, роздрукований на тонкому, наче канцелярському папері.

— Запит на обмеження біографії в 2011-му — від Ольги Олійник.

— І хто її ховає?

— Її не надто ховають. Кватира вам відома.

Роман взяв документ, подивився на адресу:

— Та бля...

Далі його погляд впав на вкладене фото.

— Це ти щойно знайшов?

— Це було в тому, що вони не стерли до кінця.

***

Марина спала. Її поза була спокійною, та обличчя стало напруженим, як у людини, яка чекає сигналу. Здавалося, вона слухала щось навіть уві сні.

Роман лежав нерухомо. Документи лежали на тумбі, кутики м’яко згинались, бо він не обережно їх закрив. У голові не було конкретних думок. Тільки ім’я.

Ліза носила кулон у вигляді вовка. Не сховала.

«Вовченя, — подумав він. — Ти подаєш мені знаки?»

Тоді піднявся, витяг з теки Максима фото і поставив у порожню рамку. На фото був зимовий цвинтар, маленька дівчинка і молодий чоловік, що присів біля неї — щоб бути на одному рівні.