Раді Вас бачити!

Селестія

Після уроків Деніел пішов до своєї кімнати, а я залишилась чекати. У найдальшому, найзатишному кутку нашої старої бібліотеки, де пахне пилом, пергаментом і сушеними травами, стояли великі стелажі, що ледь пропускали світло єдиного високого вікна. Я заглядала в кожен прохід, дивлячись на годинник. Вона мала з‘явитися з хвилини на хвилину.

Нарешті між рядами книг майнула знайома білява голова. Бель йшла впевнено й перевіряючи чи ніхто за нею не стежить. Коли я залишили її записку, я знала, вона прийде. І більше того, я була абсолютно впевнена, що вона одразу зрозуміла, хто її написав.

Бель різко доходить до мого схову, зі швидкість блискавки хапає мене за передпліччя і тягне ще далі вглиб бібліотеки, у маленький темний закуток за масивними колонами, де нас точно ніхто не побачить і не почує. Ми зупиняємося, вона нарешті відпускає мою руку, схрестивши свої руки на грудях.

— Що ти хотіла, Монклер? — її голос звучить шипляче й нервово.

— А ти хіба не розумієш?

— Ні

— Мені потрібна твоя допомога

— І з якого дива, я повинна допомагати тобі? — гордовито фиркає вона, підборіддям вказуючи на мене.

— Ну, ти ж прийшла сюди, — впритул дивлюся на неї, — бо чудово знаєш, що станеться, якщо Кассіан дізнається правду про твої маленькі секрети з Олафом. Ти ж не хочеш, щоб він довідався.

Бель різко міняється в лиці. Вона робить крок уперед і підходить до мене впритул. Вона була трішки нижча за мене зростом, але в її погляді ховалася така крижана впевненість і жорсткість, що я одразу розуміла: ця дівчинка зовсім не така проста, якою хоче здаватися.

— Мовчи, — цідить вона крізь зуби, і на секунду в її очах спалахує справжня дика паніка, яка миттєво змінюється на холодну маску самоконтролю.

Злість на її обличчі повільно гасне, поступаючись місцем вимушеному спокою. Вона розуміє, що я маю надто багато важелів.

— Що тобі потрібно? — тихо вимовляє вона, стискаючи губи в тоненьку лінію.

— Ти прийдеш до Олафа... і скажеш, що магічний дисбаланс — це твоїх рук справа, — спокійно відповідаю я.

Бель відсахтається назад, широко розплющивши очі, а в її голосі лунає відвертий панічний жах:

— Ти з глузду з'їхала?! Ти хочеш, щоб мене відправили у вигнання?! А як же Кассіан? Якщо винним зроблять його, Олаф не просто вижене його — він знищить його раз і назавжди! Ти ж знаєш...

— Саме тому ти й маєш узяти провину на себе, — перебиваю я її, дивлячись просто у вічі. — Невже ти й досі не розумієш?

Я роблю крок ближче до неї.

— Повір мені... Олаф любить тебе набагато більше, ніж мене чи будь-кого іншого в цій Академії. Не роби вигляд, ніби ти цього досі не знала. Він розлютиться, він буде лютувати, але він ніколи не дозволить тобі піти у вигнання. Він знайде спосіб усе зам'яти заради тебе. А Кассіан залишиться в безпеці і нічого не дізнається.

Бель завмирає. Шестерні в її голові починають лихоманково крутитися, зважуючи кожне слово. Вона чудово знає, на що здатний Олаф заради неї, і розуміє: це єдиний спосіб врятувати Кассіана від гніву Монклера і водночас не постраждати самій так, як постраждав би він.

— Ти жахлива, Селестіє, — шепоче вона, здригаючись від усвідомлення того, що доведеться зробити.

— Хочеш жити — вмій крутитися, — спокійно відповідаю я. — То ми домовилися?

Бель хмуриться, її очі звужуються в щілинки. Вона вагається, зважуючи всі «за» і «против», а потім видає:

— Але мій секрет... Я не хочу, щоб Кассіан дізнався про це, ніколи. Мені потрібні гарантії, Селестіє.

— Я і так надто довго мовчала, Бель, не знаходиш? — відповідаю я холодно й прямо, даючи їй зрозуміти, що торгуватися тут ніхто не збирається.

Бель примружується ще сильніше, і на її губах з'являється єхидна, всезнаюча посмішка:

— Чекай... Якщо ти весь цей дисбаланс хочеш повісити на мене, то він випадково не через того хлопця? Через Деніела?

Я напружуюся, відчуваючи, як усередині все закипає:

— Це не твоя справа.

— Ого, невже він смертний? — не вгамовується вона, намагаючись зазирнути мені в вічі. — Ти зв'язалася з людиною? Яка ж іронія...

— Я сказала: не твоя справа! — гарчу я, зриваючись на крик і порушуючи тишу бібліотеки.

Бель трохи відсахтається від мого раптового спалаху гніву, піднімаючи руки в захисному жесті:

— Все-все, тихо, як скажеш, — вона закачує очі. — Я і так уже все зрозуміла.

— Чудово, — змушую себе видихнути й повернути контроль. — Скажеш Олафу, що вся проблема через твою дурнувату сукню на бал. Мовляв, ти намагалася за допомогою магії витягнути щось особливе з людського світу, випадково відкрила мікропортал, і через це стався збіг і дисбаланс.

Бель дивується так, ніби я запропонувала їй стрибнути з вежі:

— Боже, яка ж це нісенітниця... Я ж не така тупа, щоб він у це повірив!

— То придумай щось краще! — відрізаю я. — Але винна у цьому маєш бути ти, зрозуміла?

Вона важко зітхає, закушуючи губу, але розуміє, що виходу в неї немає.

— Зрозуміла...

Бель першою вирушає до виходу з бібліотеки, її підбори гулко цокають по камінній підлозі, поки вона не зникає між рядами величних стелажів.

Щойно її кроки замовкають, з найближчого темного закутка виходить Ліліан. Кілька секунд тому з неї спадає мерехтіння магії невидимості — руда складає свої пальці й лукаво посміхається.

— Ого, ти була просто неперевершена, Селі, — сміється вона, роблячи крок уперед.

Я з легким полегшенням штовхаю її в плече:

— Ти ж обіцяла триматися осторонь і не підслуховувати!

— Я не підслуховувала, я забезпечувала безпеку нашої операції, — парирує Ліліан, а потім її обличчя стає більш серйозним. Вона робить паузу й пильно дивиться на мене. — Але ти так і не розповіла до кінця... Що за секрет Бель ти насправді знаєш?

Я відводжу погляд у бік. Зазвичай я ніколи, нічого не приховувала від Ліліан — ми ділилися всім. Але ця історія... вона тяжіла надо мною надто довго. Я нервово озираюся по сторонах, хоча в напівпорожній бібліотеці нікого немає.

— Минулого Різдва... — я заминаюся, відчуваючи, як до горла підступає липкий ком. — Минулого Різдва я випадково зайшла у кімнату Олафа. І побачила його з Бель.

Ліліан важко зітхає, її очі округлюються від шоку:

— Не може бути... Вона ж бодай останні три роки офіційно зустрічається з Кассіаном!

— От у тому-то й проблема, — сумно киваю я. — Бель крутить роман із моїм братом за спиною в Кассіана, поки Олаф запевняє всіх, що зневажає її. Того вечора Бель помітила мене в дверях. І тоді я просто промовчала, не стала нічого казати. А потім почався новий семестр, і я намагалася більше ніколи не повертатися до цього.

— У тебе була така колосальна влада над нею... Чому ти раніше ніколи не тиснула на неї цим? — дивується подруга.

— Бо я — не вона, — дивлюся на Ліліан прямим поглядом. — Я не опускаюся до такого брудного шантажу... принаймні, до сьогоднішнього дня.

Ліліан м'яко й тепло посміхається, роблячи крок, штовхаючи мене ліктем:

— Тільки заради нього, так? Заради нашого улюбленого смертного мандрівника?

Я відчуваю, як обличчя миттєво заливає гаряча хвиля рум'янцю. Я починаю відводити очі, але Ліліан лише лукаво сміється.

Я різко кидаю погляд на свій кишеньковий годинник і жахаюся:

— Ой, чорт! Мені треба бігти до кабінету Олафа, поки він сам не почав мене шукати, — я зриваюся з місця. — Час влаштовувати наш маленький спектакль.

— Успіхів на сцені, акторко! — махає мені руда.

Я киваю на ходу і стрімко вибігаю з бібліотеки, прямуючи прямісінько в пащу до лева.

Я біжу холодними коридорами Академії, а в грудях шалено калатає серце. Кожна секунда на рахунку, і я маю зіграти свою роль ідеально, не видавши ні краплі хвилювання.

Нарешті добігаю до масивних дверей тимчасового кабінету директора, де зараз засідає Олаф. Роблю глибокий вдих і двічі різко стукаю в дерево.

— Зачекай хвилину, — лунає зсередини голос Олафа. Голос здається трохи задиханим і напруженим.

Я не сперечаюся. Мовчки сідаю на дерев'яний стілець у приймальні й починаю напружено стежити за стрілкою настінного годинника, яка відраховує кожну секунду.

Минає рівно хвилина. Двері кабінету прочиняються, і звідти виходить Бель.

Її ідеальне світле волосся трохи розпатлане, а погляд розгублений. Дивлячись на неї, я вкотре зловила себе на думці, наскільки ж це огидно: Олаф надто дорослий для неї. Їй, як і мені, всього вісімнадцять, а йому — вже двадцять п'ять. Різниця в сім років у такому віці відчувається цілою прірвою, особливо з огляду на те, яке він цинічне чудовисько.

Бель кидає на мене швидкий, тривожний погляд. Я впіймаю деталі без жодних зусиль: її темно-рожева помада помітно розмазана навколо губ. Я ж бо не дурна, прекрасно розумію, чим вони тут щойно займалися. Бель швидко проходить повз мене і зникає за дверима приймальні.

У той самий момент з кабінету виглядає Олаф, кивком запрошуючи мене всередину:

— Заходь.

Я повільно переступаю поріг і зачиняю за собою важкі двері.

На відміну від Бель, старший братик виглядає зібраним, але певні деталі видають їхню хвилину «напруженої роботи». Його каштанове волосся лежало ідеально, волосинка до волосинки, як і завжди. Але верхні ґудзики сорочки були розстебнуті, а на скулі біля губи темнів ледь помітний слід від її помади. Він навіть не спробував це витерти.

— Мені не вдалося дізнатися, через кого стався дисбаланс, — одразу починаю я, тримаючи марку розчарованої учениці.

Олаф зверхньо хмикає, сідаючи за масивний стіл:

— Я не здивований. Але можеш розслабитися — я сам усе дізнався.

Я на мить завмираю, відчуваючи, як усередині все холоне.

— І... і чиїх це рук справа? — намагаюся тримати голос рівним.

Він спокійно відкидається на спинку крісла, дивлячись на мене з крижаною насмішкою:

— Тебе це не стосується.

— Дійсно? — спалахую я, не стримавши емоцій. — Тобто вимагати від мене дізнатися, хто це зробив — мене стосується, а дізнатися, кого ти збираєшся покарати, я не можу?!

— Могла б довести справу до кінця сама, сестричко, — сухо відрізає він. — Але раз у тебе не вийшло, то від мене ти тепер не дізнаєшся нічого. Питання закрито.

Я стискаю кулаки так, що нігті болісно впиваються в долоні. Але намагаюся триматися.

— То ти хоч поїдеш звідси на час балу? — кидаю я з єхидством.

Олаф повільно піднімає на мене погляд, і на його губах з'являється неприємна посмішка:

— Ой, ну як я можу пропустити Осінній бал? Така грандіозна подія.

Я показово закочую очі, демонструючи всю глибину свого роздратування.

— Ти, до речі, з ким туди підеш? — питає він.

— Це вже не твоє діло.

Я різко розвертаюся, збираючись нарешті піти з цього задушливого кабінету, але в останню секунду відчуваю, як його міцна рука болісно й різко перехоплює мене за зап'ястя, зупиняючи на місці.

— Радій поки, бо це твій останній вільний рік, — цідить він мені в спину приємним, але від того ще більш страшним шепотом. — Батьки вже обрали тобі гідного кандидата на одруження. Контракт майже підписано.

Я вириваю руку з його хватки й розлючено дивлюся йому в очі:

— Я ж казала тобі раз і назавжди: я ні за що в житті не буду одружуватися без кохання!

Олаф навіть не кліпає. Його зелені очі стають абсолютно порожніми й мертвими.

— Кохання не існує, Селестіє, — каже він крижаним, сповненим абсолютного цинізму голосом. — Є лише розрахунок і родина. Запам'ятай це, поки не пізно.

Деніел

Поки Селестія побігла розбиратися зі своїм нестерпним братом і влаштовувати свій «виступ», у мене у списку завдань значилося стільки пунктів, що можна було сміливо відкривати кризовий штаб.

Номер один: десь роздобути парадний костюм на цей їхній злощасний Осінній бал, бо в джинсах і світшоті мене туди пустять хіба що як головний експонат.

Номер два: вибити весь цей зайвий трепет із голови Альверті й нарешті змусити його зробити те, на що він збирається вже кілька місяців.

Я піднімаюся на наш поверх і штовхаю двері кімнати. На мою величезну радість, Дремоті десь мандрує — ніякого нудного буркотіння та шпигунських поглядів. Альверті сидить за масивним письмовим столом, завареним стопками фоліантів, і натхненно шкрябає пером по пергаменту.

Я мовчки підтягую стілець, сідаю навпроти й спокійно складаю руки на грудях.

Хлопець піднімає втомлений погляд, намагаючись зберегти хоч якусь серйозність:

— Чого тобі, Деніеле?

— Та от думаю... — тягну я з лукавою посмішкою. — Ну і як довго ти плануєш бігати за рудою?

Альверті ледь не випускає перо з рук. Його щоки миттєво заливаються насиченим рум'янцем, а на обличчі з'являється паніка:

— За... за ким? За Ліліан?

— А є ще якісь руді, від яких ти втрачаєш голову? — вигинаю брову я.

— Я... я просто... ми ж просто друзі... ну, я... — Альверті починає заїкатися, намагаючись сховатися за черговим підручником з темних мистецтв.

— Так, стоп, розслабся, дихай носом, — усміхаюся я, постукуючи пальцями по столу. — В тебе ж узагалі-то були дівчата до цього? Чи ти тільки з книжками розмовляєш?

Альверті глибоко видихає, намагаючись зібрати залишки гідності:

— Так, були... Але Ліліан — це зовсім інше. Вона ж... вона просто неймовірна.

— Згоден, жінка — вогонь, — киваю я.

Хлопець кидає на мене різкий, майже злісний погляд, у якому читається ревнощі чи переляк. Я одразу піднімаю обидві руки догори в захисному жесті:

— Ей, спокійно! Вона приємна людина, але мене особисто цікавить зовсім інша магічна леді, не хвилюйся. А от тобі я готові допомогти з нею розібратися.

Альверті підозріло мружить очі:

— Для чого тобі це? Ти ж нічого не робиш просто так.

— Логічно, друже, — розводжу руками я. — Мені потрібен нормальний костюм на бал, а я не маю ні найменшого поняття, де в цьому середньовічному замку його роздобути. Допоможеш мені з гардеробом — а я влаштую так, що Ліліан сама запросить тебе на танець. Ну, або принаймні не втече, коли ти до неї заговориш.

Я протягую через стіл руку. Альверті замислено дивиться на неї з хвилину, зважуючи всі ризики, а потім рішуче потискає її у знак згоди.

Хлопец рішуче відпускає мою руку, випрямляючись у кріслі, і його погляд стає напрочуд серйозним:

— Ні, спершу умова від тебе. Спочатку ти допоможеш мені запросити Ліліан на бал. А я потім допоможу тобі.

Я з розумінням киваю:

— Домовилися. Давай для початку розберемося з базою. Що вона взагалі любить? Які в неї слабкості чи вподобання?

Альверті навіть не замислюється ні на секунду — слова з нього просто ллються, а в очах спалахує теплий, майже трепетний вогник:

— Вона любить сонце — бо на ньому її ластовиння стає ще більш яскравим і вираженим, — починає він перераховувати на пальцях. — Ще вона обожнює дощ, бо в таку погоду вдягає свою затишну зимову мантію, ховається від усіх у якомусь затишному куточку й читає. А з напоїв... вона фанатіє від особливого чаю з кореню литонісу та евкаліпту.

Я дивлюся на Альверті, який із таким захопленням і ніжністю розповідає про всі ці дрібниці, і тихо хмикаю.

— Цього більш ніж достатньо, — кажу я з лукавою посмішкою.

Хлопец різко зупиняється, згадуючи, що він взагалі-то намагався триматися холодно й незалежно. Його щоки знову рожевіють, і він незграбно відводить погляд:

— Вибач... Здається, я трохи захопився.

— Та все нормально, друже, це називається « почуттями», — підбадьорливо плескаю його по плечу я. — Слухай, я бачив, як хлопці вміють красиво запрошувати дівчат на танці. Якщо хочеш, я можу самостійно заварити той самий ідеальний чай із литонісом та евкаліптом. Ти запросиш її випити чашку під приводом примирення чи просто компанії, а коли вона розм'якне — передаси їй дещо особливе.

Альверті підозріло мружить очі:

— Що саме «особливе»? Що це?

— А от зараз і побачиш, — усміхаюся я.

Я швидко притягую ближче чистий аркуш пергаменту, беру в руки перо, на секунду замислююся над ритмом і, злегка посміхаючись, виводжу кілька рядків:

«Коли осінній дощ розмиє межі тиші,

І зимова мантія сховає світ від бід,

Я знаю серце те, що досі мріє вище,

Де сонце залишає вогняний свій слід.

Твоє ластовиння — як зоряна карта у небі,

Яка манить сміливо крізь темряву й зал.

Немає нікого на світі важливіш за тебе,

Тому я благаю: підем зі мною на Бал?»

Я підношу аркуш, подумки оцінюючи результат, і простягаю його Альверті:

— Ну як тобі такий план, Ромео? Зможеш зачитати чи хоча б віддати без втрати свідомості?

Альверті обережно бере мою записку двома пальцями, ніби вона містить вибухівку, кілька разів перечитує рядки, а потім із полегшенням киває:

— Гаразд. Слухай, давай так: я спершу проведу тебе на кухню, ти завариш той самий ідеальний чай для нас із Ліліан, а я поки швиденько збігаю до сховищ і пошукаю тобі пристойний костюм.

Не чекаючи моєї відповіді, він різко робить легкий помах паличкою. У ту ж секунду навколо мене з повітря з'являються дрібні, мерехтливі золотисті мірники — вони починають кружляти навколо, міряючи мій зріст, ширину плечей і довжину рук.

Альверті задоволено посміхається:

— Це щоб швейна магія одразу підібрала все чітко по розміру, без примірок.

— Зручно, — хмикаю я, струшуючи з плеча мірну стрічку. — Ну що, тоді ходімо на кухню?

— Так, пішли.

Ми виходимо з кімнати й крокуємо просторими, вже напівпорожніми коридорами вечірньої Академії. Навколо панує тиша, порушувана лише цокотом наших кроків по старому каменю. Альверті кидає на мене зацікавлений погляд:

— До речі... А як там у Брінвотері? Яке воно, життя за межами нашої академії?

Я трохи ніяково посміхаюсь, намагаючись підібрати слова:

— Та... приблизно так само, як і тут. Тільки мабуть рідніше — насправді я не думаю, про іншу академію, я думаю про свій дім.

— Чому ти взагалі приїхав сюди? — запитує він уже тихіше, явно борючись із цікавістю.

Я примружуюся, вирішуючи трохи розважити хлопця:

— А ти нікому не розповіси? Слово честі?

Альверті зупиняється на секунду, дивлячись на мене здивованими очима, а потім киває:

— Слово мага. Нікому.

— У мене таємна місія, — загадково знизую плечима я. — Скоро я поїду назад.

Його очі округлюються ще більше:

— Вау... Серйозно? А з чим вона пов'язана?

— Ти ж чув про магічний дисбаланс? — роблю я таємничий вигляд. — Я тут якраз через це.

— Ого... Це ж так круто й небезпечно! — шепоче він із відкритим ротом.

— Ага, дуже, — кажу я і сам ледь стримую сміх від своєї щойно видуманої шпигунської історії. Альверті ж сприймає це за чисту чинність, просякнувшись до мене ще більшою повагою.

Нарешті ми заходимо до просторої академічної кухні з протилежного боку — через темні службові коридори, куди рідко заглядають зайві учні. Тут панує приємна прохорхладжа, пахне сушеними травами, свіжою випічкою та спеціями. Навколо тихо й абсолютно порожньо.

Альверті зупиняється біля дверей, озираючись:

— Ну що, скільки тобі часу потрібно на все про все?

Я оглядаю полиці з банками, каструльками й ароматними корінцями:

— Думаю, з пошуком потрібних інгредієнтів і самим приготуванням хвилин десять.

— Чудово, — хлопець розвертається до виходу. — Я тоді через десять хвилин повернуся сюди з твоїм костюмом. Не спали тут усе!

Він махає рукою і зникає в коридорі, залишаючи мене самого на кухні.

Я оглядаю полиці й робочі поверхні, швидко відкидаючи зайве. Склянки й келихи мені зараз не підходять — потрібна масивна, добротна глиняна кружка, здатна довго тримати тепло. Зазирнувши за один із високих мідних чанів, я нарешті знаходжу те, що треба: важку, темно-синю чашку з глазурованими краями, яка ідеально лягає в долоню.

Тепер найголовніше — інгредієнти. На полицях із травами я без труднощів відшукаю сушений корінь литонісу, що пахне ранковою росою, та пучок евкаліптового листя, яке дає той самий пронизливий, свіжий прохолодний аромат.

Я насипаю подрібнений корінь на дно чашки, додаю листя й наповнюю її чистою водою з магічного крана, який видає крижану джерельну вологу. Звісно, в цьому світі є способи набагато цікавіші й швидші, але без Селестії, я не впораюсь.

Я вмикаю плиту. Та ставлю чашку прямо на вогонь. Вода всередині чашки миттєво здригається, покривається дрібними бульбашками і за одну секунду починає рівномірно закипати.

Разом із теплом розкривається справжній смак: вода забарвлюється у глибокий смарагдово-бурштиновий відтінок, а в повітрі розливається насичений, заспокійливий аромат литонісу й ментолової свіжості евкаліпту. Я беру рушник та забираю кухоль на стіл.

— Ну от, чай справжнього мага-чарівника готовий, — усміхаюся я сам до себе.

У цей же момент двері кухні відчиняються, і на порозі з'являється задиханий Альверті, тримаючи в руках розкішний темний костюм у чохлі.

Хлопець підходить ближче, втягуючи носом повітря, і задоволено примружується:

— Мм, дуже смачно пахне... Слухай, я б і сам не відмовився від ковтка такого шмурдяку, пахне просто затишно.

— Дякую, але це ексклюзивне паливо для перемоги на любовному фронті, — усміхаюся я і простягаю йому важкий глиняний кухель із гарячим смарагдово-бурштиновим настоєм.

Альверті обережно забирає чашку, а в цей же момент у мене в руках опиняється оксамитовий чохол із костюмом. Але варто мені глянути на його обличчя, як стає все зрозуміло: хлопець настільки блідий, ніби його щойно приговорили до страти через спалення на вогнищі. Його руки тремтять так, що гарячий чай ледь не плескається через край. Він явно зараз задерев'яніє і втече геть.

Я стажу чохол на стіл, підходжу до нього ближче, беру за плечі і з легким батьківським виразом обличчя дивлюся просто в очі. Скоріш за все я готував це для свого сина, але цьому хлопцю точно потрібна впевненість.

— Так, стоп. Дихай, малий. Подивися на мене.

Він налякано кліпає:

— Я... я не можу. Щось у мене в шлунку все перевернулося. А раптом вона пошле мене куди подалі? А раптом виллє цей чай мені на голову? Або перетворить на жабу? Руді — вони ж непередбачувані!

Я важко зітхаю, закочую очі й кладу руку йому на плече, награно серйозним голосом включаючи режим «батька на випускному»:

— Слухай сюди, синку. Я на цьому «фронті» вже бачив усе. Зараз ти візьмеш цю чашку, розправиш плечі, увімкнеш свій найкращий магічний шарм і підеш до неї так, ніби ти володар цього замку, а не людина, яка випадково розплавила підручник з алхімії на першому курсі.

Альверті на секунду завмирає, а потім уголос видає нервовий смішок:

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Посміхнись! Вона ж не на сповідь до ректора йде, вона йде пити авторський чай від найкращого кулінара цього виміру. Давай, розпрямляйся. Якщо почнеш заїкатися — просто мовчки простягни кухель і записку. А далі магія зробить усе сама. Ну ж бо, синку, зроби гордого батька щасливим!

Альверті від моїх слів нарешті розслабляється, на його обличчі з'являється слабка, але вже впевнена посмішка. Він робить глибокий вдих, міцніше перехоплює кухель і киває:

— Гаразд... Будь що буде. Тримай кулаки.