Раді Вас бачити!

Селестія

Практичне заняття з левітації та елементарного керування стихіями було єдиним, чого я боявся найбільше за весь сьогоднішній день.

— Зберися, — шепнула я Деніелу, коли ми встали біля нашої практичної стійки. — Зараз професорка вимагатиме від кожного продемонструвати базове заклинання вогняної іскри. Ти стоїш попереду, тримаєш паличку і робиш вигляд, що чаклуєш. Я стану прямо за тобою і шепотітиму закляття, спрямовуючи магію через ядро в твоїй паличці. Зараз потренуємося.

— Звучить як геніальний план, — пробурмотів Деніел, перебираючи в руках мою стару паличку. — Головне, щоб мене не викрили на першій же секунді.

Я підійшла до Деніела майже впритул зі спини. Мій живіт майже торкався його попереку. Я підняла свою праву руку і легенько поклала її поверх його долоні, що стискала паличку.

Боже, він такий гарячий.

Від його шиї знову потягнуло знайомим теплим ароматом кедра. Моє серце калатало десь у горлі, а пальці тремтіли. Намагаючись не думати про те, як близько ми знаходимося і як його широкі плечі перекривають мене від решти класу, я спробувала зосередитися на формулі вогню.

— Права рука вище, — тихо шепнула я йому прямо в вухо, відчуваючи, як він здригнувся від мого подиху. — Напрям — до центра. Просто змахни цією дерев'яшкою і впевнено вигукни щось латиною! — пошепки панікувала я.

— Селест, я бариста! — так само тихенько сказав Дені, стискаючи мою стару паличку так, ніби це була отруйна змія. — Єдина латина, яку я знаю — це класифікація кавових зерен! Якщо я зараз цим змахну, то максимум ми начаклуємо собі подвійний еспресо, а не левітацію!

— Ignis Scintilla! — вимовила я, випускаючи імпульс магії крізь його долоню.

Але замість того, щоб уявити чистий, сухий вогонь, мій мозок на частку секунди згадав його розповіді про нью-йоркський ранок, каву, сніг за вікном і той м'який, чудернацький бейгл...

Пшик!

З кінчика палички Деніела замість язика полум'я раптом із гучним тріском вирвалася хмара білого, лапатого снігу! Вона розлетілася по всій стійці, вкривши наші руки тонким пухнастим шаром, а в повітрі виразно запахло густим, свіжозвареним еспресо.

— Ох, чорт... — промовила я.

Міс Тайріз різко повернула голову до нашої пари:

— Що тут відбувається?

— Вибачте, то я начаклувала... — швидко відповіла я, намагаючись прикрити Деніела.

— І як з такими генами вийшла така, як ти? — зверхньо кинула професорка.

Я закочую очі, стримуючи роздратування.

— А ви, містер Холт, покажіть, на що здатні, — перевела вона суворий погляд на Деніела.

Перед тим, як відійти, я шепочу йому в потилицю:

— Просто впевнено махай паличкою, а чаклувати буду я.

— Може, вже краще я? — стишено всміхнувся він.

— Не зазнавайся, — процідила я.

Я відходжу подалі, щоб вдало контролювати потік магії з відстані, поки весь клас впирається поглядами в Деніела.

Міс Тайріз говорить тихо, але мені вдається спіймати кожне її слово:

 — Так, Деніеле, покажи мені, будь ласка, як ти піднімаєш у повітря ось цей олівець.

 Вона кладе звичайний графітовий олівець на самий край свого масивного столу й відступає на крок, зсунувши брови.

 Деніел повертається і гарячково знаходить мій погляд серед юрби студентів. Я злегка киваю йому, даючи зрозуміти, що готова і тримаю все під контролем. Хлопець робить якийсь дивний, надто картинний рух паличкою — наче диригує невидимим оркестром, — а я, сховавши руку в широкому рукаві мантії, зосереджуюся й намагаюся підняти олівець.

 — Levistan Aligya... — тихо, ледь ворушачи губами, вимовляю я.

 Олівець на краю столу злегка здригається, а потім повільно піднімається в повітря, зависаючи на рівні очей професорки. Деніел щиро, з полегшенням посміхається, роблячи вигляд, що це повністю його заслуга.

 Міс Тайріз задоволено киває:

 — Супер. Непогано, містере Холт.

 Я повільно опускаю руку, і олівець так само м'яко лягає назад на поліровану поверхню. Професорка розвертається й розслаблено проходить далі до інших студентів.

 Я важко видихаю й повертаюся до Деніела, роблячи кілька кроків у його бік. Але варто мені підійти ближче, як перед очима все раптово пливе, а в голові різко паморочиться — дистантне чаклування забрало занадто багато сил.

 Земля вислизає з-під ніг, але Деніел реагує миттєво й міцно підхоплює мене за талію, не даючи впасти.

 — Тобі погано? — стривожено шепоче він, нахиляючись до мого обличчя. Його карі очі зараз повні щирого хвилювання.

 — Усе добре... зараз пройде, — тихо відповідаю я, спираючись долонею об його груди, щоб повернути рівновагу.

 — Ти молодець, — посміхається він м'яко й тепло, розгладжуючи моє плече.

 — Дякую, — прошепотіла я у відповідь, відчуваючи, як від його доторку та слів залишками слабкості розливається дивне, приємне тепло.

Поки вчителька займається іншими студентами, збираючи навколо себе пів групи для розбору складних формул, Деніел тихо схиляється до мене й пошепки питає:

— Ти вже придумала, як допомогти моєму котику?

 Я на секунду замислююся, пригадуючи фоліанти, які гортала напередодні у вежі, і ствердно киваю:

 — Так, але для цього нам потрібно Дзеркало Далечині.

 — Де його можна дістати? — примружується Деніел, зацікавлено вигинаючи брову.

 — Це вже ми зробимо після уроків, а потім підемо до Бібліотеки, — так само тихо відповідаю я, контролюючи, щоб ніхто поруч нас не почув.

 — Домовились, — посміхається він, і в його очах спалахує той самий азартний вогник.

 Я мимовільно посміхаюся у відповідь. Уперше за весь цей божевільний день упевненість повертається до мене. Я зможу все виправити: і повернути його додому, і захистити від Грейвса та Кассіана, і врятувати його кота.

Деніел

Нарешті всі кляті уроки добігли кінця.

Слава богу, інші уроки більше не потребували моєї — точніше, магії Селестії. Там була лише нудна теоретична основа: якісь дати, дивні магічні формули та суха історія, де я просто сидів із розумним виглядом прикидався, що сумлінно все занотовую.

Після закінчення занять ми з Селестією пішли ховатися в якусь крихітну комірчину з приборами на нижньому поверсі, чекаючи, поки основний натовп студентів розійдеться по своїх факультетських вежах і кімнатах.

Приміщення було зовсім крихітне, темне й захаращене старими мітлами. Через таку тісноту я виразно й чітко відчував аромат Селестії — цей солодкий, затишний запах, щось прямо на межі пряної кориці й соковитої стиглої вишні. Від такої близькості в темряві перехоплювало подих.

— Так... ніби вже пусто, ходімо, — тихо прошепотіла дівчина, трохи прочиняючи двері.

Вона повільно вийшла з комірчини, і я беззвучно пішов за нею. Селестія тихо йшла навшпиньки, обережно ставлячи ніжку на холодну підлогу, а я ступав слід у слід за нею. Через високі стелі та порожні коридори здавалося, ніби кожен наш крок лунає на всю академію, як вибух.

— Нам сюди, — шепнула вона, зупиняючись біля масивних дубових дверей.

Дівчина обережно штовхнула їх, і ми прослизнули всередину.

— І що це за кабінет? — напівпошепки запитав я, роздивляючись дивні глобуси із сузір'ями, що повільно оберталися прямо в повітрі.

— Світознавство. Тут ми вмикаємо дзеркала, тому вони точно тут є.

Вона рішуче підійшла до великого викладацького столу й почала гарячково перебирати шухляди та тумби.

— Стій на шухері! — кинула вона мені через плече.

— Зрозумів, — відповів я.

Я підійшов до високих дверей і трішки, буквально на пару сантиметрів, прочинив їх, щоб контролювати прохід.

— Знайшла! — тихо, але радісно вигукнула Селестія.

Я обернувся до дівчини й побачив, як вона задоволено посміхається, тримаючи в руках срібний овальний предмет. Але коли я знову глянув у щілину коридору, моє серце різко пішло в п'яти.

Двома коридорами далі, вальяжно крокуючи в наш бік, ішла парочка: той самий хмирь Кассіан і якась симпатична мила білявка з факультету «Пирокласт», яка щось щебетала йому на вухо.

— Шухер! — шепнув я.

Селестія миттєво впала в повну паніку, застигши з дзеркалом у руках і розплющивши очі від жаху.

Я зреагував на інстинктах: за частку секунди підбіг до неї, міцно схопив за руку й силою потягнув під масивний викладацький стіл. Ми забилися в найтемніший куток, і я міцно притис її до себе, прикриваючи своїм тілом і затуливши долонею її губи, щоб випадковий подих нас не видав.

Двері аудиторії повільно зі скрипом відчинилися...

Ми чуємо лише голоси. Кассіан явно щось зовсім не в гуморі:

— Ненавиджу її! — карбує він кожне слово з гидливою люттю.

Я обережно, ледь дихаючи, трішки виглядаю з-під масивного стола. Білявка з «Пирокласту» практично висить на шиї у хлопця, гладячи його по плечу.

— Хто це? — ледь чутно шепочу я на вухо дівчині.

— Бель... дівчина Кассіана, — так само невагомо шепоче Селестія мені у відповідь, завмираючи в моїх обіймах.

Голос у цієї білявки виявляється такий же ніжний і солодкуватий, як і вона сама:

— Мій маленький, ти точно будеш найкращим, коли буде «Кристал Чистоти»...

— Я вже не впевнений, — похмуро відрізає Кассіан, крокуючи кабінетом. — Її батьки, мабуть, зроблять усе можливе й неможливе, щоб вона стала першою.

— Кассі, вона взагалі не варта того, щоб ми витрачали час і говорили про неї.

— Але цей хлопець поруч із нею... — Кассіан зупиняється зовсім близько від нашого стола, і в мене аж подих перехоплює. — Я знаю, що він не маг. Я це відчуваю.

— Ну, взагалі-то він сексуальний, — невимушено кидає Бель.

— Що?! — виривається в Кассіана.

— О, ти нарешті згадав, що я тут! — з іронічною посмішкою відказує білявка.

Почувши це, я не стримую посмішки, злегка повертаючи голову до Селестії:

— Вона вважає мене сексуальним, — напівпошепки хизуюся я, граючись бровами. — Ти теж так вважаєш?

Селестія витріщається на мене величезними, шокованими очима й миттєво заливається яскравим, палаючим рум'янцем від кінчиків вух до самої шиї. Я ледь стримуюся, щоб не загоготати на повний голос від її реакції. Вона намагається спепелити мене своїм найсуворішим поглядом, але це виглядає скоріше мило, ніж лячно.

— Перестань, — губами кажу я, — бо я буду сміятися надто голосно!

— Бель, ти мене не розумієш, — знову лунає роздратований голос Кассіана за межами нашого сховища. — Вона не може бути кращою за мене! Я обіцяв своїм батькам, що докажу нашу вищість.

— Тоді йди і вчись, а не псуй мені вечір, — сухо відрізає дівчина.

Крізь щілину я бачу, як білявка різко розвертається й крокує до дверей. Я миттєво ховаюсь назад під парту й знову міцно притискаюся до Селестії, закриваючи її своїм тілом.

Гучні, роздратовані кроки Кассіана лунають услід за дівчиною. Двері аудиторії з клацанням зачиняються, і в кабінеті нарешті панує повна, рятівна тиша.

Я перший вилажу з нашого схову, вирівнюючись і переконуючись, що в кабінеті більше нікого немає. Ми знову самі.

Я протягую руку й допомагаю Селестії піднятися, обережно тримаючи її тендітну ручку. Ніжний рум'янець із її щік усе ще не зійшов після моїх жартів під столом.

— Пішли швидше, поки хтось ще не забажав сюди зайти, — кажу я, роздивляючись приміщення.

— Так, тепер до бібліотеки, — відповідає Селестія, тримаючи маленьке дзеркало у своїй долоні.

— Можливо, його потрібно сховати? — киваю я на срібний артефакт.

Дівчина швидко киває й ховає дзеркало у свою сумку. Ми обережно виглядаємо з дверей — коридори нарешті пусті й занурені в вечірні тіні. Безшумно пройшовши вздовж стін, ми швидко лишаємо позаду академічне крило й прямуємо до бібліотеки.

І коли ми заходимо всередину... я просто не можу повірити в ці масштаби. Це величезне, просто монументальне місце. Двоповерхові стелажі, високі шафи з тисячами книжок у шкіряних палітурках, де немає жодного вільного місця, і стеля, яка губиться десь у темряві, усіяній мерехтливими чарівними вогниками.

Дівчина впевнено пройшла далі вглиб. Ми йшли, здається, цілу вічність, оминаючи нескінченні ряди полиць, і нарешті зупинилися біля масивного стелажу з темного дерева з золотим написом «Магія та чари».

— Так, залишилось знайти тут щось про дзеркало, — пробурмотіла вона, закидаючи голову й скануючи корінці.

— Як ви взагалі змогли написати стільки книжок? — вихопилося в мене, коли я дивився довкола.

— Що? — вона на мить перевела на мене здивований погляд.

— Кількість книжок тут просто вражає. Це лише дослідницька література та наука, чи є щось художнє, літературне?

— У нас є навіть пару ваших книжок, — між іншим кинула дівчина, не відволікаючись від пошуку й витягаючи один товстий фоліант за іншим.

— Звідки?! — примружився я.

— Колись один хлопець пішов проти своєї родини й вирішив відправитися у ваш світ, — спокійно пояснювала вона, формуючи стопку. — Всі вважали, що він збожеволів або загинув, але деякий час після цього знайшли пару книжок не з нашого світу. І хтось каже, що він якось досі подорожує світами.

Вона дає мені першу стопку книжок. Потім додає ще й ще. Мої руки вже починають німіти й боліти від їхньої важкої ваги.

— Але деякі вважають, що це лише легенда, — завершує вона розповідь.

Нарешті вона бере ще дві найтовстіші книжки та веде мене кудись далі крізь лабіринти полиць. Ми проходимо у невеликий, затишний зал, де під м'яким світлом плаваючих свічок сидить кілька студентів, готуючись до майбутніх занять.

Ми проходимо в найдальший, найтемніший куток, розвантажуємо всі ці важкі фоліанти на невеликий круглий стіл і з полегшенням плюхаємося на м'який шкіряний диван.

— Так, шукай щось про Дзеркало Далечині, — каже Селестія, розгортаючи першу важку книжку й починаючи хаотично гортати сторінки, засіяні дивними магічними схемами.

Я теж відкриваю свій фоліант і задумливо вожу пальцями по тексту.

— Слухай, а у вас немає якогось заклинання, щоб автоматично знайти потрібну інформацію? — дивуюся я, намагаючись вчитатися в кривий старовинний шрифт.

— Є, але я не буду його використовувати, — відповідає вона, не підводячи очей.

— Чому?

— Бо це марно витрачає магічне ядро.

Я різко закриваю книжку й дивлюся на неї впритул:

— Що в тебе з ним?

Вона на секунду завмирає, але тут же відмахується:

— Ти про що?

— Тоді, після того як ти використала левітацію замість мене, ти ледь не втратила свідомість. Чому так?

— Бо я не відновила магічне ядро, і воно живиться моєю енергією, — спокійно пояснює вона, хоча павутинка напруги навколо її губ видає її з головою.

— Ти можеш через це померти? — запитую я прямо, відчуваючи, як всередині все неприємно стискається.

Дівчина різко відривається від книжки й дивиться на мене впритул:

— Я? Ні.

Але щось у її тоні звучить не так. Ніби вона бреше мені прямо в очі. Хоча ми знаємо одне одного зовсім недовго, внутрішнє чуття підказує, що вона приховує щось серйозне.

— Добре, тоді не будемо відволікатися, — кажу я, відчуваючи тягар її недомовленості.

— Супер ідея, — тихо видихає вона, знову ховаючись за сторінками старого фоліанта.