Деніел

— А ну підходь, срань ти магічна!

Кассіан повільно піднімає паличку догору, його очі темніють від скаженої люті.

От же срака... — проноситься в моїй голові.

П'ять хвилин до того.

Коли дзвенить дзвінок, ми з Ліліан виходимо з кабінету зіллєваріння майже першими. Вона йде поруч і щось щебече, але в моїх думках — лише Селестія. Чому вона так довго? Що там відбувається у кабінеті директора?

Ми проходимо повз групку студентів із «Пирокласту», і раптом я виразно чую, як Кассіан, зверхньо кинувши погляд на мене з Ліліан, голосно каже своїм посіпакам:

— Чув, приїхав брат цієї непутящої?

Я миттєво обертаюся через плече. Кассіан навіть не намагається говорити тихіше, продовжуючи з уїдливою посмішкою:

— Ну чому ця невдаха — саме Монклер?

Я не витримую. Кров припливає до обличчя, і я в кілька рішучих кроків підходжу прямо до нього:

— Не кажи так про Селестію, — відрізаю я, карбуючи кожне слово.

Він повільно розвертається до мене всім тілом:

— А то що? — з викликом питає він.

Ми з ним одного зросту. Я не відводжу погляду ні на міліметр, заглядаючи прямо в його пихаті очі. Він робить те саме. У повітрі між нами можна висікати іскри.

— Пішов ти, — тихо, але виразно вимовляю я.

Кассіан зі зневагою проходить повз, навмисно та боляче штовхаючи мене плечем. Проходить кілька кроків, але знову обертається, кидаючи з отрутою в голосі:

— Ох, як я бажаю побачити, як ця потвора впаде разом зі своєю сім'єю!

Це було останнє. Мої гальма остаточно зриває.

— А ну підходь, срань ти магічна! — випалюю я на увесь коридор, відчуваючи, як у скронях важко й ритмічно пульсує гаряча кров.

Натовп студентів навколо моментально затихає, а потім вибухає шокованим шепотом. Завжди правильні й стримані маги явно не звикли до таких висловлювань.

У центрі цієї утвореної арени стоїть Кассіан Валорі. На його обличчі застигає вираз мерзенного подиву, який швидко змінюється дикою, самозасліпленою люттю.

— Ти як зі мною розмовляєш, нечисть? — його голос звучить тихо, але в ньому відчувається смертоносна загроза. — Ти хоч розумієш, перед ким стоїш?

Кассіан повільно дістає зі свого розкішного оксамитового футляра вишукану паличку з чорного дерева.

— Офіційна дуель, — оголошує він, зловісно посміхаючись. — Я розмажу тебе по цих стінах так, що навіть твоя подружка Монклер не збере твоїх кісток.

— Деніел, ні! Ти що робиш?! — з-за моєї спини підбігає бліда Ліліан, хапаючи мене за рукав. — У тебе ж навіть немає...

— Заспокойся, Лілі, — відрізаю я, не відводячи очей від Кассіана.

Я дістаю стару паличку Селестії. Я стискаю пальці на дерев'яному руків'ї. І в той же миг відбувається щось дивне: паличка в моїй руці не просто лежить мертвим шматком дерева — вона починає дрібно, відчутно вібрувати, ніби реагуючи на мій пульс і скажений викид адреналіну. По дереву пробігають ледь помітні іскри, а в долоні стає пекучо гаряче.

Що за бісівщина?.. — проноситься в голові, але часу розбиратися немає.

Кассіан різко робить випад паличкою вперед: — Atargia Patoli!

З кінчика його палички виривається яскраво-фіолетовий струмінь чистої магічної енергії, що з свистом летить мені прямо в груди!

Я в останню секунду реагую, відстрибую вбік і гуркочу на кам'яну підлогу, відчуваючи, як вибухова хвиля ошпарює повітря біля самого плеча.

— Що тут відбувається?! — розриваючи натовп, до центру арены підлітає Селестія. Її обличчя бліде, а в очах читається жах.

— Так і будеш валятися, слабак? — кепкує Кассіан, переводячи погляд із мене на неї.

Я різко підводжуся на ноги, відмахуючись від простягнутої руки Ліліан, і дивлюся прямо на нього:

— А що, без своєї пуколки взагалі нічого не можеш, мерзотнику?

Вираз обличчя Кассіана миттєво змінюється з тріумфального на повне нерозуміння. Натовп навколо завмирає в очікуванні ще більш грандіозного скандалу.

Не знаю, на якому саме адреналіні та чистій людській люті це сталося, але в наступну секунду мої ноги самі несуть мене вперед.

Поки магічний індивідуум намагається перетравжити слово «пукалка», я ривком скорочую дистанцію, як на тренуванні з боксу. Один різкий і влучний хук знизу по кистіь і вишукана паличка з чорного дерева з легким дзенькотом вилітає з пальців Кассіана, описуючи красиву дугу в повітрі!

— Моя паличка! — верещит Кассіан таким голосом, ніби в нього відібрали улюблену брязкальце.

— Ось тепер це моя боротьба, принцесо! — випалюю я з диким азартом і без жодних роздумів пробиваю йому прямий у щелепу.

Голова Кассіана відлітає назад. Натовп студентів ахає в повній прострації — здається, тут ще ніхто нікому просто так не давав у пику без попереднього латинського заклинання.

Кассіан, заточившись, з розширеними від жаху очима кидається не на мене, а рачки на підлогу, намагаючись схопити свою коштовну паличку, яка покотилася по підлозі.

— Ну куди ти, фанат чарівних паличок, бій ще не закінчився! — регочу я, схопивши його за комір мантії й смикаючи назад.

Він розвертається й намагається вдарити мене кулаком, але робить це так недолуго й повільно, ніби в житті не тримав у руках нічого важчого за кришталевий келих. Я легко ухиляюся вбік і частую його міцним двійником по корпусу.

— Ау! Ти що, божевільний?! Це не за правилами дуелі! — верещить Валорі, намагаючись закрити обличчя руками й водночас витягуючи ногу, щоб підгребти до себе паличку.

— Ласкаво просимо в реальний світ, чувак! Тут не видають диплом за гарні реверанси! — я стаю ногою прямо між його витягнутими пальцями та паличкою, блокуючи йому доступ.

Навколо піднімається справжній гвалт. Ліліан пищить, Селестія в розпачі кричить моє ім'я, а Кассіан, червоний як рак, відчайдушно намагається вкусити мене за черевик чи зробити підніжку, остаточно втративши будь-яку аристократичну велич.

— ДОСИТЬ!

Голос, що розтинає коридор, звучить як удар грому серед ясного неба. Повітря навколо миттєво стає крижаним, а на стінах і стелі з'являється тонка паморозь. Натовп студентів миттєво розлітається в різні боки, немов перелякані горобці.

Я застигаю з занесеним кулаком, а Кассіан — рачки на підлозі із задраною мантією та розбитою губою.

Порожнім коридором до нас повільно й велично крокує високий чоловік із каштановим волоссям, ідеально вкладеною сніжно-білою прядкою та злими зеленавими очима.

— Що за дикунство ви тут влаштували? — його холодний погляд сканує спочатку Кассіана, а потім важким вантажем лягає просто на мене.

Коли до нього підходить Селестія, я мимоволі ловлю себе на думці, наскільки ж вони схожі — ті самі риси, те саме каштанове волосся, хоч у його очах замість її тепла горить лише крижана зверхність.

— Олаф, не потрібно... — тихо, але твердо каже Селестія, роблячи крок уперед.

Чоловік оглядає її з відвертою презирливістю, ніби перед ним не рідна сестра, а якась прикра перешкода:

— Що за цирк ви тут влаштували?

Кассіан, який усе ще сидить на підлозі й витирає розбиту губу, відчайдушно намагається повернути собі залишки гідності:

— Я... я викликав його на битву! А він просто махає руками, як якийсь придурок! Це не за правилами!

Олаф навіть не дивлячись на нього, кидає коротко й сухо:

— Заткнися й йди до медсестри, Валорі.

Кассіан, бубонячи щось собі під ніс, хапає свою паличку й ганебно виповзає з коридору. Після цього Олаф переводить свій важкий, металевий погляд на мене:

— А ти — в кабінет за мною.

Я роблю крок йому назустріч, готовий відстояти себе, але прямо перед нами рішуче встає Селестія. Вона закриває мене собою, випроставши спину:

— Він нікуди з тобою не піде.

Я виразно бачу, як у Олафа від люті стискаються кулаки. Його аж зачіпає й бісить той факт, що вона насмілилася відкрити рот і піти проти його волі. Але всередині мене від цього видовища розливається справжній тріумф.

Моя хоробра дівчинка.

— Нам потрібно на уроки, — додає вона, не чекаючи його дозволу.

Дівчина міцно хапає мене за руку й рішуче тягне геть по коридору. Олаф лише мовчки дивиться нам успину своїм пронизливим зеленим поглядом, а потім розвертається й зникає в тіні галереї.

Селестія майже забігає зі мною в найближчу порожню вбиральню, зачиняє двері й одразу розвертається до мене з розпачем у очах:

— Я ж благала тебе! Я просила не привертати уваги!

Я дивлюся на її схвильоване обличчя, розправляю плечі й хитро посміхаюся:

— Ну вибач... Як мені, такому гарному й харизматичному, не привертати уваги?

Дівчина дивиться на мене з тривогою:

— В тебе кров...

Вона не чекає відповіді, бере паперовий рушник, рясно змочує його водою під краном і рішуче підходить ближче. Ставши навшпиньки, Селестія обережно, намагаючись не зробити мені боляче, починає витирати невелику краплю крові з мого обличчя. Її пальці злегка тремтять, але дотик напрочуд теплий.

Я дивлюся на її зосереджене обличчя й м'яко посміхаюся:

— Дякую, що захистила мене від свого брата.

Вона зупиняється, піднімає на мене потемнілі очі:

— Як ти взагалі зрозумів, що він мій брат?

— Ви схожі... — потискаю плечима я, не зводячи з неї очей. — Але тільки ззовні. Всередині ви абсолютно різні.

Селестія опускає погляд, знову повертаючись до рушника, і тихо запитує:

— Чому ти взагалі дрався з ним?

— Він погано говорив про тебе, — відповідаю я просто і твердо, без тіні сумніву.

— Не варто було... — її голос звучить тихо, але в ньому відчувається стільки вдячності, що всі слова стають зайвими.

Я повільно простягаю руку й обережно перехоплюю її долоню, зупиняючи її рух.

— Селестіє, для мене це ніщо, — кажу я набагато тихіше, дивлячись їй прямо в очі. — Вважай, що це просто маленька подяка за порятунок від БігБітса, поки я застряг тут.

Вона знову підіймає на мене свій погляд — глибокий, повний якихось невисловлених почуттів і тривоги. У цей момент між нами знову зависає та сама наелектризована тиша, у якій світ навколо ніби перестає існувати. Я просто фізично не можу відвести від неї погляду.

Але тут за стінами вбиральні різко й голосно дзвенить дзвінок, розбиваючи магію моменту.

Селестія здригається, швидко відсмикує руку, але на її губах з'являється ледь помітна, несмілива посмішка:

— Підемо. Зараз якраз «Світознавство». Ми будемо вмикати старовинні дзеркала... можливо, там якраз і дізнаємося, як повернути тебе додому.

Я дивлюся на її обличчя і легко киваю:

— Як скажеш.

Вона швидким рухом викидає використаний папір у смітник, поправляє мантію, і ми разом виходимо з вбиральні, крокуючи коридором назустріч новим таємницям Академії.

Ми заходимо в ту саму простору аудиторію зі старого каменю, де панує напівтемрява й таємниче мерехтять відблиски десятків старовинних дзеркал. Це саме те місце, де ми з Селестією колись викрали дзеркало й ховалися разом під масивною стільницею, ледь дихаючи від кожного кроку за дверима.

За кафедрою з'являється містер Грейвс. Його суворий, проникливий погляд обводить аудиторію. Тим часом Ліліан, що сидить за сусідньою партою, нахиляється ближче до нас:

— Ну ти й влаштував шоу в коридорі... Дякую, що захистив Селестію, — шепоче вона, кидаючи на мене вдячний погляд.

— Та нема за що, — так само тихо відповідаю я, ледь помітно потискаючи плечима.

Містер Грейвс тим часом стукає щоденником по столу: — Так, а тепер час здавати лабораторні роботи з вашого проєкту по просторовому стеженню та аномаліях!

Селестія різко завмирає. Вона переводить панічний погляд з містера Грейвса на мене, а потім на Ліліан: — Чорт... я забула!

Ліліан самовдоволено посміхається, дістаючи з сумки акуратно заповнений зошит: — Так і знала. Що б ти взагалі робила без мене?

Вона впевнено протягує подрузі готову роботу.

— Ти що... зробила лабораторну за мене? — ошелешено питає Селестія, розплющуючи очі.

— Звісно, — підморгує Лілі. — Бо твої нотатки про «загадкового хлопця з Нью-Йорка», якого ти нібито досліджуєш, були... м'яко кажучи, занадто романтичними для лаборотної роботи.

Я не витримую й тихо, у кулак, розсміявся від такого опису мого «дослідження».

Селестія тут же обурено штовхає мене ліктем у плече: — Не смійся!

— Можна я тепер буду звати тебе «моїм персональним сталкером»? — шепочу я з нахабною усмішкою, нахиляючись до самого її вуха.

— Козел... — шипить вона, хоча в очах спалахує той самий знайомий грайливий вогник. — Яка ж ти неможлива людина.

Я лиш ширше посміхаюся, насолоджуючись цим моментом перемир'я серед усього того хаосу, що нас оточує.

Але Ліліан не дає нам довго розслаблятися. Вона різко перехиляється через прохід і лукаво шепоче: — Так, парочка, я, до речі, дещо знайшла в архівах. Дещо цікаве про те, як розрулити всю цю ситуацію з розколом.

Селестія на мить забуває про все на світі й переможно дивиться на подругу: — Ти що, знову рятуєш мене?

— Ну а хто ж? — самовдоволено хмикає Лілі. — Без мене ти б уже давно блукала лісами у вигнанні.

*******

Після всіх уроків і вечері ми непомітно прослизнули повз варту й піднялися у вежу Селестії. Атмосфера тут завжди була особливою — затишною, але овіяною таємницями.

Ми втрьох сіли прямо на прохолодну підлогу. Ліліан із загадковим виразом обличчя дістала зі своєї об'ємної сумки цілу стопку пожовклих, вкритих витіюватими написом паперів.

— Що це? — здивовано питає Селестія, розглядаючи старовинні тексти.

— Довідник Руперта, — гордо відповідає руда.

— Де ти його дістала?! Це ж заборонені архіви!

— Таємниця моєї родини, — з легким прижмуром усміхається Лілі. — Я просто вчасно згадала, що в нас удома зберігалися його щоденники і Агнесс змогла їх телепортувати до мене.

— А хто взагалі такий цей Руперт? — перебиваю я, переводячи погляд із паперів на дівчат.

— Я ж розповідала тобі, — втручається Селестія, підсуваючись ближче. — Це той мандрівник, який, за переказами, першим навчився подорожувати між паралельними світами.

Ліліан тим часом спритно дістає зі стопки потрібні аркуші, де прямо поверх тексту червоним чорнилом було зроблено купу виділень, схем і позначок.

— Тут Руперт детально писав про своє переміщення... але є одне велике «але», — похмурішає Ліліан.

— Яке ще «але»? — тривожно питає Селестія.

— Руперт зазначав, що кожне таке переміщення забирає частину джерельного ядра світобудови, і цей прохід відкривається тільки в один-єдиний день на тиждень.

— Тобто... я не зможу переміститися просто зараз? — уточнюю я, відчуваючи, як плани на швидке повернення додому рушаться.

— Ні, — Ліліан піднімає свій кишеньковий годинник, звіряючи якісь магічні фази. — Фактично, тільки через 5 днів. Саме тоді Ефір стає найменш щільним і вразливим, і з'являється вікно.

— Чорт... — важко зітхає Селестія, хапаючись за голову. — І що мені казати завтра Олафу?!

— Казати про що? — не розумію я, переводячи на неї погляд.

— Він поставив мені ультиматум, — тихо каже вона. — Наказав стежити й дізнатися до завтрашнього вечора, через кого саме відбувається цей бісів дисбаланс...

Ліліан на кілька секунд замислюється, барабанячи пальцями по паперах, а потім її очі спалахують хитрим вогником:

— А що, якщо ми зробимо так, як у четвертому класі?

Селестія миттєво блідне й рішуче махає руками:

— Ні! Навіть не думай!

— Та ну, Селі! Це ж ідеально!

— Ні, це надто небезпечно!

— Та про що ви взагалі говорите?! — вибухаю я, переводячи погляд з однієї дівчини на іншу.

Руда з диким азартом переглядається зі своєю подругою:

— У четвертому класі, коли Олафу якраз виповнилося п'ятнадцять і він зібрався запросити якусь поважну дівчину на свій перший Великий Бал, Селестія йому на зло...

— Боже, це такий сором, зупинися! — стогнучи, вигукує Селестія й закриває обличчя долонями.

Але Ліліан невблаганно продовжує:

— ...вона влаштувала штучний розкол джерела! Через це бал, звісно ж, скасували, з'їхалася вся Рада, а дисбаланс відновлювали цілий місяць!

— Так, і після цього моє магічне ядро зменшилося вдвічі! — зауважує Селестія, піднімаючи червоне обличчя. — Це було таке покарання... Якби я тоді була дорослішою, мені б взагалі не солодко було!

— Пропоную підставити Кассіана, — з абсолютно спокійним обличчям продовжує руда. — Натякнемо Олафу, що це він провокує дисбаланс своїми забороненими ритуалами.

— Мені вже подобається ця ідея, — на моєму обличчі розпливається широка посмішка. — Враховуючи, як добре я прописав йому в щелепу, він якраз підходить на роль головного лиходія.

— Ні, — хитає головою Селестія, хоч у її очах уже проступає думка. — Якщо робимо це, то продумаємо все до найменших деталей, аби Олаф нічого не запідозрив.

Дивлячись на Селестію, я ніби на власні очі бачу, як у її чарівній голівці з шаленою швидкістю крутяться шестерні. Вона на мить замислюється, а потім її очі спалахують хитрим вогником:

— Бель.

— Що «Бель»? — не зрозумівши, запитує Ліліан.

— Вона мені допоможе.

— З якого це перепугу? — цілком логічно цікавиться руда, згортаючи свої папери.

— Бо вона мені заборгувала одну дуже вагому послугу, — з легкою посмішкою пояснює Селестія. — А Олаф... ну, ви ж знаєте, Олаф пробачить Бель абсолютно все й захистить її від будь-яких підозр, навіть перед Радою.

— Ого, ти підступна жінка, Селестіє, — хитає головою Лілі, хоч у її голосі чується щирий захват.

— Хочеш жити — вмій крутитися, — знизує плечима дівчина.

Я нахиляюся трохи ближче до неї й, користуючись моментом, з напівусмішкою запитую:

— Виходить... на Осінній Бал ти підеш зі мною?

Селестія піднімає на мене очі й щиро, тепло посміхається. І в цю секунду я виразно розумію, що готовий просто потонути в цій посмішці та в цьому погляді.

— Піду, — тихо відповідає вона. — Раз уже такий розклад.

— Ех, а я, схоже, піду одна... — награно зітхає Ліліан, звалюючись спиною на килим і драматично закриваючи очі долонею.

Я повертаюся до рудої:

— Альверті, між іншим, був би зовсім не проти піти з тобою.

— Ага, авжеж, — флегматично відмахується Лілі. — Тільки він скоріше перетвориться на жабу від хвилювання, ніж наважиться мене запросити.

— Ну, це ми ще подивимося, — посміхаюся я, вже вигадуючи, як підштовхнути цього хлопця до рішучих дій.