Раді Вас бачити!

Деніел

Коли нарешті я зміг нормально поїсти, у мене суттєво піднявся настрій. І дійсно, за підказками Ліліан, мені вдалося замовити все, що я тільки забажав. Кухарі-елементалі матеріалізували на моїй масивній дерев'яній тарілці класичний нью-йоркський сніданок: золотаві, пишні панкейки, щедро политі справжнім кленовим сиропом, кілька скибочок хрусткого, підсмаженого бекону, яєшню й свіжий бейгл із ніжним вершковим сиром та лососем. А поруч стояв великий прозорий кубок з ідеальним, гарячим подвійним еспресо, від якого йшов приголомшливий аромат.

Щоправда, я постійно ловив на собі здивовані й навіть дикі погляди магів довкола. Вони, схоже, уявлення не мали, що таке кленовий сиром чи бейгл із лососем, і дивилися на мою їжу так, ніби я їв якийсь отруйний магічний інгредієнт.

Після чудового сніданку Селестія повела мене до адміністративного корпусу, щоб дізнатися мій розклад. Цей заклад був просто неймовірним: височенні, сяючі магічним світлом стелі, безкінечні прохолодні коридори з арками... І ці дивні картини, які дійсно розмовляли й шепотілися за нашими спинами, точно як у Гоґвортсі!

Ліліан не пішла з нами — у неї були свої занять та справи. Я ще в їдальні помітив, як Селестія дратується й стискає кулаки щоразу, коли я дружньо й тепло спілкуюся з руденькою. Це насправді добряче мене смішило — її стримана аристократична фабула розсипалася від звичайної людської ревності.

Ми пройшли до великого, похмурого кабінету, заставленого високими шафами зі сувоями.

Селестія одразу натягнула на обличчя найввічливішу посмішку й зробила крок уперед:

— Доброго ранку, місіс Інвайт! Містер Грейвс уже передав вам розклад для нового студента за обміном?

Жінка за масивним дубовим столом повільно підняла погляд, і мені миттєво стало не по собі. Її очі... вони були вертикальними, жовтими й абсолютно звіриними, ніби в кішки чи якогось хижака.

— Міс Монклер... — сухо й розтягуючи слова промовила вона. — Не розумію, про що ви.

Вона повільно піднялася з-за столу, і в мене всередині все похололо. Боже мій, ця жінка була не просто високою — вона здавалася заввишки метри три! Для того щоб просто пройти в сусідній кабінет чи вийти крізь стандартні двері, їй довелося б добряче зігнутися в три погибелі.

Я від шоку вирячився на неї, роззявивши рота, але Селестія негайно й дуже боляче штовхнула мене ліктем прямо в ребра:

— Не витріщайся! — процідила вона крізь затиснуті зуби, навіть не змінюючи своєї дипломатичної посмішки.

Коли жінка повернулася з сусідньої кімнати, вона мовчки кивнула й запросила нас із Селестією до внутрішнього кабінету.

Тут панували височенні дубові стелі, а прямо над головами, плавно похитуючись у повітрі, ширяли десятки запалених свічок. Я з щирим подивом дивився навкруги, розглядаючи цей магічний інтер'єр, а потім мій погляд повернувся до людини в масивному шкіряному кріслі. Це був достатньо дорослий чоловік із сивиною в скронях, строгим поглядом і викарбованими рисою обличчя.

— Міс Монклер, що це за хлопак? — пролунав його глибокий, вимогливий голос.

Дівчина поруч зі мною миттєво випростала спину, набравши найповажнішого та найнеприступнішого вигляду:

— Це друг нашої родини. Він навчався в Брінвотері, але зараз його за закритим обміном перевели сюди. Його документи мали бути вже готові.

— Ми не приймаємо студентів за обміном, — суворо мовив чоловік, і його проникливий погляд повільно перевівся з Селестії на мене, вивчаючи кожен сантиметр мого обличчя. Проте за секунду його вираз обличчя трохи зм'якшився. — Але я радо вітаю студентів елітної академії. Я дійсно бачу його документи у системі... хоча це все надто неочікувано.

— Я сподіваюся, ви не будете пригнічувати мою родину, — холодно й упевнено додала Селестія. — Я вважаю, що в будь-якому разі хлопець недарма пройшов такий довгий шлях.

Чоловік ледь помітно посміхнувся кутиками губ:

— Міс Монклер, тільки через повагу до вашої родини та вашого славетного роду.

Він перевів погляд на дивний пристрій перед собою, який віддалено нагадував комп'ютер, але не мав жодної металевої чи пластикової основи — його прозорий блакитнуватий екран просто висів у повітрі, реагуючи на легкі помахи його пальців.

— Ваш розклад, — він провів долонею в повітрі, і з нізвідки матеріалізувався цупкий аркуш пергаменту, який декан простягнув мені. — Ваша кімната тимчасового проживання — 432.

— Я вважала, він може бути у вежі «Астралісу», — швидко втрутилася Селестія, трохи насупившись.

— Це порушення правил, тому це ніяк неможливо, — категорично відрізав чоловік. — Хлопець повинен бути з хлопцями.

Селестія стиснула губи, але мовчала.

— Я не представився: Мортімер Грейвс, декан Стілвотера, — промовив він, знову впираючись у мене поглядом. — А ви — містер Деніел Холт?

— Так, — відповів я, намагаючись триматися невимушено.

— Не чув ніколи про ваш рід. Ваші батьки, вони...

— Мені здається, скоро дзвінок, не будемо запізнюватися! — голосно перебила його Селестія.

Вона рвучко схопила мене за руку й з силою потягнула до виходу з кабінету, не давши Грейвсу закінчити запитання.

Ми вийшли до коридору, і дівчина одразу рвучко забрала аркуш із моїх рук, гарячково скануючи його поглядом:

— Супер! Ліліан змогла додати тебе саме до нашого факультету, до «Астралісу»! У нас однакові уроки, тому ти не відходиш від мене ні на крок. Зрозумів?

Мені досі було смішно, як ця маленька дівчина намагається бути суворою, зводячи брівки й надуваючи губи, мов справжній генеральний директор.

— Селест, я все зрозумів: бути поруч, нікуди самому не йти, мовчати й нічого не робити, — посміхнувся я, піднявши руки в захисному жесті.

— Супер! А тепер пішли, у нас зараз Основи людства.

— Навіщо ви вивчаєте про нас? — здивовано примружився я, крокуючи поруч із нею лунаючим коридором.

— Щоб розуміти, як із вами впоратися, якщо щось трапиться, — холодно й карбуючи кожне слово відповіла вона.

Ми підійшли до масивних подвійних дверей потрібної аудиторії. Проте біля входу вже юрбилася велика купа студентів у чорно-червоних мантіях із палаючими емблемами — факультет «Пирокласт». Вигляд у них був зухвалий, зверхній і небезпечний.

Селестія миттєво напружилася, її обличчя трохи зблідло. Вона підбігла до Ліліан, яка чекала біля дверей із папкою в руках, і напівпошепки запитала:

— Лілі! Що вони тут роблять?! Чому тут «Пирокласт»?!

Ліліан винувато закусила губу, нервово поправляючи окуляри на носі, і тихесенько прошепотіла у відповідь:

— Селест, вибач... Це через мене. Коли я зранку гарячково зламувала магічний реєстр і додавала Деніела в систему, я випадково видалила один системний код. Трапився збій у загальному розкладі... І тепер у нас спільний урок із «Пирокластом».

Дзеленчить голосний, металевий дзвінок, сповіщаючи про початок пари. Учні галасливою юрбою заповнюють простору аудиторію, сміються, обговорюють останні новини й розсідаються за парти.

Я заходжу разом із Селестією та Ліліан, і ми швидко займаємо найдальший ряд, намагаючись не привертати зайвої уваги. Але раптом я ловлю на собі важкий, колючий погляд із сусіднього ряду.

Я легенько штовхаю Селестію ліктем у плече й киваю в той бік: — Ей, а це хто такий?

Селестія простежує за моїм поглядом, і я бачу, як її обличчя миттєво змінюється: зникає звична зібраність, а в очах з'являється напруга.

— Це Кассіан Валорі... — тихо вимовляє вона, стискаючи край мантії. — Мій, можна сказати, головний ворог.

— Чому так? — дивуюся я.

— Бо наші батьки довгий час ворогували за вплив у Раді. У результаті моїм вдалося посісти високе становище, а його родині — ні. Тому він люто ненавидить і мене, і все, що пов'язане з моїм родом.

— Це так дивно, — знизую плечима я. — Ти ж абсолютно не винна в тому, що робили твої батьки.

Вона завмирає і здивовано дивиться на мене. У цей момент я задивляюся на неї впритул. Її очі... вони нагадують колір капучино, такого ніжного, теплого й молочного напою. Чомусь раніше я ніколи не помічав цього, не дивився на неї так довго. Її темне волосся падає на плечі легкими, хвилястими пасмами. Вона злегка посміхається — і чорт, я відчуваю, як повністю тану від цієї посмішки.

І чому я раніше не звертав уваги на те, яка вона неймовірно гарна?

Збагнувши, що занадто відверто її роздивляюся, я різко відводжу погляд убік, намагаючись зробити вид, що мене надзвичайно цікавить вінтажна люстра на стелі.

— Ти в порядку? — трохи здивовано шепоче вона.

— О, так... усе чудово, — швидко киваю я.

До аудиторії заходить літній професор із стосом старовинних пергаментів під пахвою. Селестія нахиляється до мене ближче:

— Це професор Андерсон. Веде Основи людства.

— Угу, — бурмочу я.

Вона дістає з сумки чистий зошит, а потім простягає мені ручку й невеликий блокнот у шкіряній палітурці:

— Тримай. Роби вид, що записуєш.

— Добре, — беру я все це у руки.

Сидіти за партою й знову вдавати з себе звичайного студента дещо дивно... особливо враховуючи те, що вдома я завжди люто ненавидів будь-яке навчання.

Професор Андерсон важко поклав стос пергаментів на кафедру, поправив масивні окуляри й, прокашлявшись, розпочав лекцію:

— Сьогодні ми розберемо Анатомію та Соціальну Поведінку Людини Розумної, — прокашлявся він, розгортаючи старий сувій. — Як вам відомо з фундаментальних магічних праць, люди — істоти надзвичайно примітивні, крихкі й позбавлені будь-яких високих почуттів. Наприклад, їхній раціон складається виключно з сирого м'яса та коріння, оскільки вони не здатні обробляти їжу вогнем без допомоги заклинань. А спілкуються вони за допомогою первісних звуків, бо їхній мозок не здатен засвоїти складні мовні конструкції.

Студенти з «Пирокласту» в перших рядах зневажливо загіготали. Я сидів із витріщеними очима, несвідомо стискаючи ручку в кулаці. Що він взагалі верзе?! Сире м'ясо? Нездатні обробляти їжу?!

— Понад те, — продовжував Андерсон, накреслюючи крейдою на дошці чудернацьку схему людського тіла, — у них повністю відсутній орган під назвою «серце». Замість нього кровообіг підтримується невеликим магічним залишком, який згасає вже до двадцяти років...

Я не витримав. Поклавши ручку на парту, я надто голосно й виразно мовив:

— Вибачте, але це ж повна нісенітниця.

В аудиторії миттєво запанувала оглушлива тиша. Професор Андерсон повільно опустив крейду й з-під окулярів подивився на найдальший ряд. Селестія поруч зі мною блідо здригнулася й з силою наступила мені чобітком на ногу під партою.

— Що ви сказали, юначе? — суворо запитав викладач. — Представтеся.

— Деніел Холт, пане професор, — я злегка підвівся, намагаючись триматися впевнено. — Новий студент за обміном із Брінвотеру. І з усієї поваги, але інформація про серце й раціон абсолютно хибна. Люди чудово готують їжу, мають серце з чотирма камерами й створюють складні технології без жодної магії!

Професор Андерсон здивовано примружився:

— Містер Холт, програма в Брінвотері та Стілвотері не сильно відрізняється. Звідки у вас такі... дивні дані?

— Я... — я на секунду занурився в паніку, усвідомивши, що проговорився, але швидко зібрався. — Тобто, я маю на увазі... Я просто детально вивчав першоджерела! В історичних архівах Брінвотеру є купа праць, де описано, що... що в Брукліні, наприклад, вони п'ють каву й їдять бейгли, а не сире коріння! Я просто читав... аналітичні звіти!

— Хм, — професор хмикнув, поправляючи окуляри. — Досить специфічні звіти, містер Холт. Але цікава точка зору. Оцінюю вашу обізнаність, хоч вона й суперечить офіційним підручникам. Сідайте.

Я з полегшенням опустився на лаву. Селестія тихо, але дуже виразно процедила крізь зуби: «Ти що робиш?! Затули рот!»

Проте справжня небезпека чекала з іншого боку. Трохи попереду повільно розвернувся Кассіан Валорі. Його темні очі примружилися, а погляд став надто важким, проникливим і загрозливим. Він ретельно вивчав кожне моє дихання, ніби вже зрозумів, що перед ним стоїть далеко не адепт із Брінвотеру.

Селестія дивиться на мене розлюченими, широко розплющеними очима.

 — Ти ж казав, що будеш мовчати!

 — Я не можу мовчати, коли він несе повну маячню про наше... тобто, про людське існування!

 — Так написано в підручниках! — шепоче вона у відповідь, намагаючись не привертати зайвої уваги.

 — Але ви ж бачите в своїх клятих дзеркалах, що це не так! Навіщо ви вчите те, що не має жодного сенсу?

 — У тебе надто багато запитань, і ось вони зараз точно не мають ніякого сенсу!

 — Ти теж вважаєш, що я не маю чортового серця?

 — Що?

 — У мене є серце, Селестія. Воно є!

 Не витримавши цього абсурду й паніки всередині, я різко хапаю її руку і притискаю до власних грудей.

 — Відчуваєш? Як воно б'ється?

Вона завмирає. Її долоня гаряча, а погляд наповнений дивною сумішшю хвилювання, розгубленості й панічного страху. Вона дивиться на мене так, ніби я щойно зробив щось абсолютно заборонене й неможливе.

 — Ей, парочка, на вас усі витріщаються, — лунає над ухом тихий голос Ліліан.

 Я різко повертаю голову і бачу, що половина аудиторії — включно з Кассіаном, який спостерігає за нами з холодним задоволенням — дивиться саме в наш бік.

 Селестія різко вириває свою руку з моєї, залишаючи по собі відчуття холоду. Її обличчя миттєво заливає яскраво-червоний, палаючий рум'янець сорому. Не кажучи ні слова, вона схоплюється на ноги, швидко вибачається перед викладачем і стрімко вибігає з аудиторії.

 Боже. Я повний кретин.

Селестія

Я вибігла до найближчого порожнього коридору, важко дихаючи, і прислонилася спиною до прохолодної кам'яної стіни.

 Щоки досі палали від пекучого сорому. Долоня, яку Деніел всього кілька секунд тому силою притис до своїх грудей, усе ще зберігала це божевільне, часте й абсолютно живе відчуття.

Тук. Тук. Тук.

 Його серце. Справжнє людське серце, яке б'ється в ритмі паніки й щирого обурення.

 У тих безглуздих, застарілих фоліантах Аркануму писали суху академічну дурницю. Але коли його долоня стиснула мої пальці, а під тканиною мантії я відчула цей шалений, гарячий пульс... увесь мій вигаданий світ ідеальної аристократки просто розлетівся на дрібні шматки.

 — Боже, Селестія, що ти робиш... — заплющивши очі, прошепотіла я в порожнечу, притискаючи тремтячу долоню до власних палаючих губ.

 Він — людина. Без магічного ядра, без імені у дворянських реєстрах, без майбутнього в цьому світі. Його поява тут — вбивчий вирок нам обом, якщо про це дізнаються. І замість того, щоб тримати його на відстані й шукати спосіб якомога швидше відправити його назад у свій Бруклін, я дозволяю йому дивитися на мене так. Торкатися мене так.

 Інші кроки рознеслися кам'яними плитами.

 Я рвучко розплющила очі й випросталася, миттєво повертаючи собі холодну маску неприступності. З-за повороту повільно вийшов Кассіан. Його чорна мантія «Пирокласту» плавно шелестіла при кожному кроці, а на губах грала отруйна, переможна посмішка.

 — Тікаєш, Монклер? — його голос пролунав надто тихо, але від нього по спині пробіг крижаний мороз. — Яка зворушлива сцена була в аудиторії. Не знав, що наш елітний факультет «Астраліс» тепер приймає до своїх лав таких... емоційних хлопчиків.

 — Це не твоя справа, Валорі, — холодно відрізала я, згорнувши руки на грудях і роблячи крок назад. — Іди куди йшов.

 Кассіан підійшов ближче, схиливши голову набік. Його темні очі примружилися, вивчаючи мій вираз обличчя з диявольською прискіпливістю.

 — О ні, тепер це саме моя справа. Твій новий «друг» залишком розуму витріщався на підручники й верз дурниці про людські серця. Але знаєш, що найцікавіше, Селестіє? — він ступив ще крок, і його голос опустився до небезпечного шепоту. — Я не відчув від нього жодної краплі магічної аури. Навіть найслабшої. Паличка в його руці... вона звучить твоїм магічним резонансом.

 Мій подих перехопило. Серце застрягло десь у горлі, але я змусила себе не відводити погляду й лише презирливо припідняла брову.

 — Якщо ти намагаєшся вигадати чергову плітку, щоб вислужитися перед батьком, Кассіане, вигадай щось переконливіше. Деніел — адепт Брінвотеру.

 — Ми це ще перевіримо, — посміхнувся він, і в його очах спалахнув небезпечний, азартний вогник. — До іспиту перед Кристалом Чистоти ще далеко... але я впевнений, що він оступиться набагато раніше. Побачимось, Монклер.

 Він розвернувся й повільно покрокував далі коридором, залишивши мене в повній, заціпенілій тиші.

 «Він знав. Я впевнена, він усе знає...» — ця думка отруйним молотом стукала в моїх скронях.

 З-за повороту з'явився Деніел. Його чорна мантія розліталася с його швидким кроком, а на обличчі застряг вираз щирої провини. Я рвучко розвернулася й пішла геть. Я вже втомилася. Втомилася від цього постійного страху, від ризику, від його безтурботності й від власних неконтрольованих емоцій.

 — Селестіє! — він побіг за мною.

 Він наздогнав мене, хапнув за руку й силою розвернув до себе. Я важко задихалася, готуючись виплеснути на нього весь свій гнів, але погляд мимоволі зупинився на його обличчі: його неслухняне, розкошлане каштанове волосся, його пухкі губи, які зараз нервово стискалися...

 — Вибач мене, — тихо мовив він, дивившись мені прямо в очі. — Це був перебір.

 Його долоня піднялася, і він повільно, надзвичайно дбайливо заправив пасмо мого волосся за вухо. Торкання його теплих пальців змусило мене здригнутися.

 — Я не хотів тебе образити.

 Уся моя лють, уся моя готова вибухнути захисна броня миттєво розсипалася на попіл.

 — Я розумію... — прошепотіла я, опустивши погляд. — Ти теж мене вибач.

 Деніел не став нічого відповідати. Без зайвих слів він просто зробив крок уперед і обняв мене.

 Його аромат — глибокий, теплий кедр із легкими нотками кави — миттєво огорнув мене. Я на секунду завмерла від несподіванки, а потім несвідомо зарилася обличчям у його торс, вдихаючи цей запах. Його сильна рука повільно й ніжно пройшлася по моєму волоссю, заспокоюючи шалений пульс.

 Ось чому люди так люблять фізичну близькість... Це так приємно. Так незвично. У нашому магічному світі, де кожен тримає дистанцію, аристократи обмежуються холодними поклонами, а будь-який прояв почуттів вважається слабкістю, Деніел здавався неймовірно теплим. Справжнім. Живим.

 — Міс Монклер?

 Глибокий, суворий голос прорізав тишу коридору, мов спалах блискавки.

 Я майже відскочила від хлопця, наче мене вдарило струмом. Щоки миттєво обпалив пекучий вогонь.

 За кілька кроків від нас стояв містер Грейвс. Його важкий, проникливий погляд з-під сивих брів повільно переводився з мого спотвореного панікою обличчя на розгубленого Деніела.

 — Ви не маєте бути на уроці? — суворо запитав декан.

 — Вибачте! — гарячково вихопилося в мене.

 Не чекаючи на відповідь чи подальші запитання, я схопила Деніела за рукав, і ми швидко вдвох повернулися до аудиторії, намагаючись якомога швидше зникнути з очей Грейвса.