Раді Вас бачити!

Селестія

Я прокинулася рано-вранці від дивного, абсолютно чужого для моєї кімнати звуку. Це не був ані брязкіт вежового дзвона, ані звичний шелест осіннього туману за вікном. Це була ритмічна, мерехтлива мелодія, що циклічно повторювалася й відлунювала від кам’яних стін.

Важко звівшись на ліктях, я повернула голову. На підлозі біля зламаного родинного дзеркала лежав прямокутний, гладенький предмет із темного скла та металу.

Я бачила подібні штучки через дзеркальний екран, коли спостерігала за Деніелом, але ніколи в житті не тримала людську техніку у власних руках. Побоюючись, що це якась темна артефактна пастка, я обережно підповзла ближче й кінчиками пальців торкнулася прохолодного корпусу. Його яскравий екран палав світлом, висвітлюючи дивні написи: «7:00 — Будильник».

Я розглядала його, мов справжній дорогоцінний трофей чи невідомий магічний куб. Як ця річ працює без магічного ядра? Де тут руна активації?

Загуділа вібрація, і предмет здригнувся в моїх долонях. У паніці, намагаючись змусити його замовкнути, поки звук не привернув увагу сусідів по вежі, я почала гарячково тицяти пальцями в усе підряд: провели долонею по екрану, хаотично натиснула бічні кнопки — і звук нарешті згас. Я полегшено видихнула, притискаючи важкий скляний прямокутник до грудей.

Але за мить мене прошиб холод.

Я рвучко підвела голову й озирнулася довкола. У кімнаті панувала тиша. На кушетці — нікого. На килимі — лише засохла пляма від кави.

Деніела не було.

І що найжахливіше — важкі дубові двері моєї кімнати були легенько прочинені, випускаючи в коридор прохолодне ранкове повітря.

— Тільки не це... — прошепотіла я, відчуваючи, як серце провалюється в безодню.

Деніел — людина без магічного ядра, у домашніх штанах та зграєю невідомих висловів у голові — просто зараз блукав коридорами найсуворішої академії магії в світі.

Я гарячково накинула на себе свою мантію, схопила з крісла свою стару, завелику зимову мантію «Астралісу» й буквально вискочила в коридор.

Серце калатало десь у скронях. Людина! У домашньому одязі! Блукає суворою академією, де за будь-який сторонній рух можна опинитися в карцері або стати піддослідною мішенню для факультету «Пирокласт»!

Я бігла крученими кам'яними сходами вниз, панічно оглядаючи кожен затінений куток, кожну нішу зі скульптурами.

— Деніел... — беззвучно шепотіли мої губи. — Де ти, божевільний?

На другому поверсі, біля масивного вітражного вікна, я майже на повній швидкості врізалася в Ліліан. Подруга тримала в руках оберемок важких фоліантів з магічного правникознавства і від несподіванки едва їх не впустила.

— Селестіє! Ти чого мечешся, як переляканий фенікс? — обурилася Лілі, поправляючи окуляри на носі.

— Я... я просто шукаю... загубила дещо! — гарячково випалила я, намагаючись відновити подих і роззираючись на всі боки.

Але тут я помітила, що з Ліліан відбувається щось вкрай дивне. Вона не дивилася на мене. Її погляд був прикутий до протилежного кінця коридору, а щоки повільно заливалися яскравим рум'янцем. Вона аж рот трохи відкрила, а її звична сувора й прагматична міміка розчинилася в абсолютному, нетиповому для неї спантеличенні.

— Лілі? Ти що, привида побачила? — примружилася я.

— Не привида... — прошепотіла подруга, навіть не мигаючи. — Подивися туди. Це... це якийсь новий адепт? Звідки в нього таке... дивне вбрання? І чому він так дивно рухається? Мені здається, я його вже бачила

Я повільно повернула голову в напрямку її погляду — і в мене всередині все обірвалося.

У кінці галереї, вальяжно попиваючи з магічного фонтанчика джерельну воду, стояв Деніел.

Вигляд у нього був просто «королівський»: розтягнута сіра футболка з написом «I Need Coffee», м'яті домашні штани в клітинку й... рожеві гумові капці-крокси. Він абсолютно безтурботно роздивлявся рухомі портрети прадавніх магів на стінах. Коли один із портретів — суворий декан у сивій перуці — грізно зсунув брови й зашипів на нього, Деніел не знайшов нічого кращого, як... дружньо махнути йому рукою й показати жест «високий клас».

Портрет від обурення аж повітря ротом заковтав і випав за рамку власної картини.

— Боже мій... — видавила я з себе, відчуваючи, як обличчя починає палати від пекучого сорому.

— Вiн такий... незвичний, — замріяно додала Ліліан, розглядаючи його розкошлане каштанове волосся та розслаблену ходу. — Але чому на ньому немає мантії? І що це за дивні рожеві мешти з дірочками? Це якась нова мода в столичному «Астралісі»?

— Так! — гарячково вихопилося у мене. — Саме так! Це... це остання тенденція! Дуже ексклюзивно!

У цей момент Деніел помітив мене. Його обличчя осяяла широка посмішка, і він, голосно цокаючи своїми рожевими кроксами по лунаючій плитці замку, радісно покрокував прямо до нас:

— О, Селест! Привіт! Слухай, у вас тут прикольно, але де у вас можна перекусити? І чому той дід на картині так на мене витріщався?

— Ти з глузду з'їхав?! Тобі взагалі не можна тут вештатися, тим паче в цьому вигляді! — засичала я напівпошепки, гарячково розгортаючи стару, завелику мантію «Астралісу».

Я рвучко накинула її на його широкі плечі, силоміць натягуючи глибокий чорний каптур йому на самісінькі очі.

— Ей! Обережніше! Ти мені зачіску зіпсуєш! — обурено вигукнув Деніел, намагаючись виборсатися з тканини, яка накрила його з головою. — І взагалі, що це за мішок для картоплі?! Я в цьому схожий на якогось кажана!

— Затули рот, якщо не хочеш, щоб тебе перетворили на пацюка! — я злісно смикнула за відвороти мантії, застібаючи верхній ґудзик прямо під його підборіддям, аж Дені вдавився повітрям.

Ліліан поруч стояла з абсолютно витріщеними очима, перебираючи поглядом то з мого червоного від гніву обличчя, то на «диво-адепта» в рожевих капцях, що стирчали з-під чорного подолу мантії.

— Селест... це Деніел?! — нарешті видушила з себе подруга, поправляючи окуляри.

— Я тобі потім все поясню! — гарячково випалила я, схопивши Деніела за рукав так міцно, що пальці заніміли. —Ми вже йдемо назад у вежу!

Спираючись усім тілом, я просто затовкла його в бік сходів. Лють у мені закипала, мов зілля в розпеченому котлі. Його абсолютна, катастрофічна безвідповідальність просто вибивала ґрунт з-під ніг! Я сиджу ломаю голову, як урятувати нас обох від довічної тюрми, а він прогулюється коридорами магічної академії у рожевих кроксах і махає ручкою портретам прадавніх магів!

— Іди. Просто. Мочки. І. Крокуй! — процідила я крізь стиснуті зуби, силоміць штовхаючи його гвинтовими сходами нагору, подалі від здивованих очей студентів.

— Та іду я, іду! Ну й гостинність у вашому Гоґвортсі, чесне слово, — бубонів Деніел, плутаючись у довгому подолі мантії та боляче чіпляючись носками кроксів за кам'яні сходинки. — Замість сніданку — розчухрана мантія й погрози.

Ми влетіли до моєї кімнати, я граційно, але з гучним тріском зачинила дубові двері й негайно закрутила засувку, важко задихаючись від люті та бігу.

— Ти взагалі усвідомлюєш, що ти щойно зробив?! — вибухнула я, повернувшись до нього й розмахуючи руками. — Ти хоч трохи розумієш, де перебуваєш?! Це Стілвотер! Тут за незаконне перебування людини без ядра тебе розберуть на інгредієнти для експериментів на факультеті «Пирокласт», а мене відправлять у карцер Аркануму до кінця моїх днів!

— Ой, та годі тобі драматизувати! — Деніел скинув каптур і з полегшенням випростався, нервово скуйвдивши каштанове волосся. — Я просто виходив пошукати воду й щось пожерти! Хто ж знав, що у вас тут картини балакучі, а люди ходять з виразом обличчя, ніби їм заборгували мільйон доларів?

— Ти мусиш сидіти тут і не вистромляти носа! — я підступила до нього впритул, тицяючи пальцем йому в груди. — Якщо ми хочемо виходити на вулицю, я повинна провести тобі хоча б базовий інструктаж! Пояснити правила, дати нормальний легендарний статус, навчити, як поводитися, щоб тебе не викрили в першу ж хвилину!

Деніел опустив погляд на мій палець, що впирався в його футболку, потім перевів свої оксамитові карі очі на моє палаюче від гніву обличчя і... раптом кутиками губ ледь помітно посміхнувся.

— Окей, професорка Селестія, — спокійно й м'яко мовив він своїм дивовижним голосом. — Починай свій екскурс. Я уважно слухаю.

Я зітхнула, підійшла до своєї книжкової полиці й дістала важкий мануал у темній шкіряній палітурці. Це були головні правила Стілвотера. Спершись ліктем на дубовий стіл, я розгорнула пожовклі сторінки й почала читати їх уголос, намагаючись додати голосу суворості:

— Перше правило: «Контакт із людьми без дозволу Деканату вважається державною зрадою. Будь-яка людина, яка потрапила на територію Аркануму, підлягає негайній ізоляції, а маг, який її зумовив, — позбавленню ядра».

Я важко зітхаю:

— Це ми вже порушили...

Далі.

— Правило друге: «Автентичність Палички. Кожен студент зобов'язаний носити персональну паличку, прив'язану до його магічного ядра. Передача палички іншій особі або використання зламаного артефакту на заняттях карається позбавленням балів».

Я відкладаю книгу та підходжу до своєї дубової шафи. Та шукаю на далекій полиці й нарешті знаходжу її — мою найпершу паличку. Вона вже трішки скривилася та потріскалася від часу, але для Деніела зараз — саме те. Вона досі зберігає моє ядро.

Я розвертаюся й протягую її хлопцю:

— Тримай. Але будь обережний, це не іграшка.

Деніел з цікавістю бере деревинку, вертячи її в пальцях, мов звичайний олівець. Я повернулася до книги:

— Правило третє: «Нічна Вуаль. Після восьмого удару вежового годинника студентам заборонено залишати гуртожитки. Коридори патрулюються Горгулями-Вартовими, які реагують на будь-яке тепло та рух».

Деніел демонстративно й голосно позіхнув від нудьги, солодко потягнувшись у моїй завеликій мантії. Я закочую очі, але завзято продовжую:

— Правило четверте: «Рівність у Дуелі. Якщо маг викликає студента на Магічний Поєдинок у Межах Кола, той не має права відмовитися без втрати честі та автоматичного відрахування».

Деніел раптом зупиняє мене, піднімаючи палець:

— Тобто я не можу відмовитися від цієї вашої дуелі?

— Ні, не можеш. Нам потрібно, щоб тебе просто ніхто не викликав на дуель.

— Звучить просто, — легко знизує плечима він.

— Не відволікайся! Правило п'яте: «Перевірка Артефактом Істини. Раз на семестр кожен студент складає іспит присяги перед Кристалом Чистоти, який зчитує магічну ауру». Головне, щоб ти зник до того часу, бо ти взагалі не маєш магічної аури!

Деніел дивиться на мене з легкою іронічною напівусмішкою:

— Ти така нудна.

— Послухай мене! — обурено вигукую я, відчуваючи, як закипає кров. — Я не хочу втратити все через тебе!

— Справді? — він схиляє голову набік, і його оксамитовий голос стає допитливим. — Ти так кажеш, ніби це моя провина.

— Але й не моя!

— Дійсно? — Деніел посміхається ще ширше. — А я думав, ти просто стежила за мною, і щось пішло не так.

У кімнаті запановує оглушлива тиша. Мій подих перехоплює, серце робить божевільний кульбіт, а обличчя миттєво заливає пекучий, гарячий рум'янець.

— Звідки... звідки ти дізнався?! — здивовано й панічно витискаю з себе я, роблячи крок назад.

— Твій блокнот, — Деніел спокійно киває носком рожевого крокса на мій записник, що лежав на підлозі. — Там мої портрети. Я, можливо, і виглядаю дурним у цьому вашому балахоні, але я точно не дурень.

Я відвернулася.

Уся моя спадкова аристократична стриманість, увесь той холодний захисний панцир, який я так старанно будувала роками, розлетівся на друзки через один-єдиний шкіряний блокнот, що лежав на підлозі.

Деніел стояв, трохи нахиливши голову, і дивився на мене з тією своєю напівусмішкою — проникливою, злегка глузливою, але без анікраплі зла. Його оксамитовий голос усе ще відлунював у моїх вухах: «Я, можливо, і виглядаю дурним, але не дурень...»

— Ти... ти не мав права чіпати мої особисті речі! — гарячково випалила я, з силою згортаючи важкий мануал Стілвотера. Гримкіт зачиненої книги луною рознісся по кімнаті.

Я кинулася до столу, схопила той клятий блокнот із детально промальованими вугіллям ескізами його обличчя, його кав'ярні, навіть його рудого кота, і з силою притисла його до грудей, наче це був найнебезпечніший компромат у світі.

— Він просто лежав на підлозі біля дзеркала, Селест, — м'яко мовив Деніел, піднімаючи руки у беззахисному жесті. — І розгорнувся якраз на сторінці, де я сиджу з навушниками. До речі, профіль вийшов непогано. Хоча носа ти мені трохи подовжила.

— Це був дослідницький аналіз! — панічно виправдовувалася я, відчуваючи, що заплутуюся у власній брехні ще більше. — Я вивчала структуру людського виміру! Антропологічні особливості!

— Ага, авжеж, — Деніел знову посміхнувся, перекидаючи з долоні в долоню стару, тріснуту паличку, яку я йому щойно дала. — Антропологічні особливості хлопця з кав'ярні у Брукліні. У трьох різних ракурсах.

Я важко видихнула, заплющила очі й приклала прохолодну долоню до палаючого чола. Паніка, сором і виснаження злилися в один суцільний клубок. Грати роль строгої й недосяжної аристократки більше не було жодного сенсу. Він знав. Знав, що я тижнями спостерігала за ним, мов божевільна.

— Добре... — тихо мовила я, знову розплющуючи очі й зустрівшись із його уважним карим поглядом. — Так, це правда. Я спостерігала за тобою. Це була помилка. Небезпечна, дурна помилка, яка тепер коштує нам обом свободи.

Деніел перестав бавитися паличкою. Його посмішка трохи згасла, поступаючись місцем більш серйозному, замисленому виразу. Він зробив крок до мене, плутаючись у довгому подолі моєї зимової мантії.

— Окей, — промовив він своїм глибоким, заспокійливим тембром. — Я зрозумів. Ситуація — повний атут. Але раз ми вже в одній лодці... тобто в одній вежі, що робимо далі? Нам треба якось дожити до вечора, поки ти шукаєш спосіб відлагодити це твоє Дзеркало.

Я подивилася на нього: на його розкошлане волосся, на старий чорний балахон «Астралісу», з-під якого все ще стирчали домашні штани в клітинку й рожеві крокси.

— Перше, що ми робимо, — суворо мовила я, повертаючи собі залишки самовладання, — це ховаємо твої людські мешти. І зараз я дістану тобі нормальні чоботи. А потім... потім нам доведеться вийти на сніданок у Велику Галерею. І подумаємо, як додати новго студента за обміном.

Я змогла знайти старі чоботи батька та його чорні штани, які пилилися в нижньому висувному ящику моєї шафи, і кинула їх на ліжко.

— А кращої за цю мантію немає? — спитав Деніел, злегка скривившись і піднімаючи надто довгі рукава, в яких його долоні повністю потопали.

— Я знаю, у кого може бути, але вона мене вб'є, — з похмурим зітханням мовила я.

— Це та приємна руденька? — з цікавістю вихопилося у нього.

«Приємна»? Я відчула, як десь під ребрами мене гостро вколола ревність. Він вважає Ліліан приємною? Гарною? Втім, без різниці, це абсолютно не повинно мене хвилювати. У нас на кону власне життя та магічні ядра.

— Зачекай мене тут. Будь ласка, нікуди не виходь, — суворо промовила я, пригрозивши йому пальцем.

— Добре, — легко погодився Деніел, прокручуючи в руках мою зламану паличку.

Я вийшла за двері та щільно закрила їх, переконавшись, що замок клацнув. Швидким кроком я спустилася на поверх нижче й попрямувала темним коридором до кімнати Ліліан. Два рази коротко стукнула у важке дерево.

Щойно двері відчинилися, дівчина миттєво хапнула мене за руку, силою втягнула в кімнату й зі клацанням зачинила двері, підперши їх власною спиною.

— Тільки не кажи, що це справді був Деніел! — гарячково прошепотіла вона, роздивляючись мене крізь окуляри.

— Я маю тобі все пояснити... — почала я, піднімаючи долоні.

— Поясни!

— Так, це Деніел. Я випадково його перенесла через Дзеркало.

— Ні... Скажи, що ти жартуєш?! — обличчя Ліліан блідо витягнулося.

— Я не жартую. Вибач.

Дівчина схопилася обома руками за голову, розгублено мечучись по кімнаті:

— Який жах... Ти взагалі розумієш, як наражаєш себе на небезпеку?!

— Розумію. І мені дуже потрібна твоя допомога, — тихо, але благально мовила я.

— Допомога?!

— У тебе ж є мантія твого брата?

— Ти хочеш, щоб він вийшов із твоєї кімнати?! — очі Ліліан розширилися від шоку.

— Він сказав, що не буде сидіти у кімнаті. І постійно називає цей світ «Гоґвортсом».

— Що таке «Гоґвортс»?

— Я так і не розібралася... А ще мені потрібно дещо ще, — я нервово закусила губу.

— Що? — підозріло примружилася подруга.

— Можеш додати його в магічні реєстри як студента за обміном?

— Ти хочеш, щоб нас ув'язнили разом?! — від обурення її голос зрадницьки зірвався на високу ноту.

— Будь ласка! — я бездумно впала перед нею на коліна прямо на холодну підлогу, склавши руки у благальному жесті.

— Та встань ти! — Ліліан зітхнула й приречено похитала головою. — Я допоможу... Я ж твоя подруга. Але як ти його повернеш?

— Мені потрібно в бібліотеку, у секцію забороненої просторової магії. А це тільки після уроків, тому...

— Я через тебе заробила вже пару сивих волосин, — пробурчала вона, важко зітхаючи.

— Тобі дуже йде, — я з полегшенням спробувала пошуткувати.

— Пішла ти, — без злості відрізала вона.

Ліліан підійшла до свого масивного гардероба, попорпалася на верхній полиці й дістала акуратно складену чорну чоловічу мантію нашого факультету «Астраліс».

— Я даю її тільки тому, що сподіваюся: ти розумієш, що робиш, — суворо мовила вона, передаючи мені щільну тканину.

Я мовчки кивнула й міцно забрала одяг, відчуваючи величезний тягар вдячності до своєї єдиної подруги.

Я повернулася назад. І як тільки відкрила двері, ледь стрималася, щоб не засміятися — Деніел стояв у дуже войовничій позі. Тримаючи в одній руці паличку, а іншою за допомогою мантії закривав обличчя, намагаючись вдавати з себе якогось таємничого дуелянта.

— Виглядаю мужньо? — серйозно спитав він із-під тканини.

— Ні, — я стримала посмішку й протягнула йому нову чоловічу мантію «Астралісу». — На, це мантія брата Ліліан. Вона допоможе нам вписати тебе у списки студентів за обміном. Тому перевдягайся, натягуй батькові чоботи, і ходімо на сніданок.

— О, це вже діло! — Деніел охоче скинув мій завеликий балахон і почав натягувати чорні штани та мантію свого розміру, яка сиділа на ньому, на мій подив, дивовижно. — А що у вас взагалі тут на сніданок?

— Що забажаєш, — знизала плечима я, спостерігаючи, як він застібає срібну ґудзик-застібку факультету на грудях. — Кухарі-елементалі матеріалізують будь-яку страву за запитом.

Деніел завмер із піднятими бровами, а в його карих очах спалахнув щирий дитячий азарт:

— Серйозно?! Що завгодно? Навіть нью-йоркський бейгл із лососем та подвійний еспресо?!

— Без гарячого напою точно не залишишся, — хмикнула я, поправляючи його комір.

Він покрутив у пальцях мою зламану паличку, легенько змахнув нею в повітрі й допитливо подивився на мене:

— А ти мені ніяких заклинань не навчиш? Ну, про всяк випадок... раптом хтось захоче викликати мене на дуель, а я вмію тільки каву варити?

— Що ти хочеш знати? — спитала я, схрестивши руки на грудях.

— Ну, як, наприклад, захищатися? — Деніел з цікавістю змахнув паличкою, наче диригентською паличкою перед концертом.

— Scutum Aetheris! — чітко карбуючи латинські звуки, вигукнула я.

Навколо мене миттєво спалахнув яскравий, напівпрозорий сріблясто-блакитний щит, який м'яко запульсував у повітрі, відкидаючи відблиски на кам'яні стіни. Деніел навіть ступив крок назад від подиву, широко розплющивши очі. Я опустила паличку, і щит одразу зник у повітрі, залишивши лише легкий запах озону.

— Вау... Наче спецефекти в кіно, — пробурпотів він під ніс. — А як атакувати?

— Тобі це не потрібно, — суворо відрізала я, розвертаючись до виходу.

— Але чому?

— Бо ти не будеш ні з ким виходити на дуель! А тепер пішли.

Ми вийшли з вежі «Астраліс» і почали спускатися крученими сходами. У батькових чорних штанах, чоботах і мантії брата Ліліан Деніел виглядав здивування гідно — високий, статурний, з природною грацією, хоч і взуття йому трохи тиснуло.

На нижчому поверсі нас уже чекала Ліліан. Вона нервово тупала носком туфлі біля дверей своєї кімнати й гарячково перебирала край своєї мантії. Помітивши нас, подруга здригнулася й знову заллялася рум'янцем.

Ми підійшли до неї.

— Деніел, — хлопчина дружньо протягнув їй руку й злегка нахилив голову.

Ліліан на секунду заніміла, ніяковіючи від такої прямолінійності, але все ж повільно протягнула свою тендітну долоню:

— Ліліан...

Деніел подарував їй свою наймилішу, найтеплішу посмішку — таку саму, якою він у Нью-Йорку заворожував клієнток своєї кав'ярні, коли видавав їм вершковий лате. А в мене всередині в цей момент спалахнув справжній буревій. Лють, образа й якась пекуча, отруйна ревність стиснули горло. Чому він тримає її за руку так довго?! І чому він дивиться на неї з таким відкритим захопленням?!

— Ми запізнимося! Ходімо! — різко вихопилося в мене, і я буквально вклинилася між ними, змусивши їх розчепити долоні.

Ми рушили довгим, прохолодним коридором у напрямку Великої Їдальні. Деніел і Ліліан крокували поруч, а я на пів кроку попереду, відчуваючи, як від кожного їхнього слова моє серце стискається в кулак.

— Знаєш, Ліліан, — легким, голосом почав Деніел, злегка нахиляючись до неї, — ця мантія просто ідеально підходить під колір твоєї шкіри. Твій брат явно має смак, але на тобі вона виглядала б краще.

Ліліан збентежено поправила окуляри, приховуючи посмішку:

— Дякую, Деніеле... Але це стандартна форма «Астралісу». Хоча... тобі вона теж неймовірно пасує. Ти в ній схожий на аристократа з південних протекторатів.

— Справді? — він грайливо грайливо вигнув брову й ледь торкнувся її ліктя. — А я гадав, що схожий на кажана. Селестія саме так мене описала.

— Не слухай її, — тихо хмикнула Ліліан, крадькома позираючи на його розкошлане волосся. — Вона завжди надто сувора. А ти... ти зовсім не схожий на кажана. У тебе дуже виразні очі.

— Дякую, руденька, — Деніел підморгнув їй з такою невимушеною чарівністю, що Ліліан аж спіткнулася на рівному місці й знову зчервоніла до кінчиків вух.

Я стиснула кулаки під своєю мантією так, що нігті впилися в долоні. Попереду вже майоріли масивні дубові двері Їдальні, але кожен крок поруч із цією «парочкою» перетворювався для мене на суцільне катування.

Ми пройшли в простору їдальню. Високі склепіння Великої Галереї відлунювали гомоном сотень голосів, брязкотом кубків та шелестом мантій.

Мій погляд одразу спіймав здивований і важкий погляд Кассіана, який стояв неподалік зі своєю звичною світою чистокровних магів із «Пирокласту». Його темні очі повільно перевели погляд із мене на Деніела, ретельно скануючи нового адепта з голови до ніг. У мене всередині все стиснулося від напруги.

Я ледь помітно підступила ближче до Ліліан і спитала так тихо, щоб почула лише вона:

— Ти додала Деніела?

Ліліана ледь вловимо посміхнулася й легенько кивнула:

— Звичайно. Твоя... тобто його паличка заряджена?

Я крадькома подивилася на руку хлопця й на те, як він дещо невпевнено, наче тримає крихкий кришталь, стискає дерев'яну рукоятку моєї старої палички:

— В ній моє ядро, — прошепотіла я у відповідь.

— Це супер, — тихо промовила Ліліан.

Потім вона знову перетікнула в свій грайливий настрій, розвернулася до Деніела й радісно промовила:

— Ну підемо, я тебе нагодую!

Вона сміливо схопила його за руку та повела до нашого довгого дубового столика факультету «Астраліс». Деніел лише задоволено посміхнувся й пішов за нею, абсолютно не звертаючи уваги на те, як Кассіан стиснув кулаки, супроводжуючи його поглядом, і як у мене в цей момент від обурення й ревнощів перехопило подих.