Спочатку:
На сторінку книги
Вітражні вікна вежі навчального корпусу завжди пропускали надто мало світла, ніби сам замок Стілвотер опирався сонячному промінню. Повітря в аудиторії Світознавства пахло старим пергаментом, сушеною шавлією та ледь відчутним озоном — вічним супутником витання чистої магії.
Я сиділа за масивною дубовою партою, спираючись підборіддям на долоню. Взагалі, моя зовнішність завжди здавалася викладачам «надто викличною» для покірної магічної аристократки: довге, густе каштанове волосся, яке хвилями спадало нижче плечей і вічно вибивалося зі строгих зачісок, та виразні, глибокі темні очі, у яких, за словами декана, палало забагато невгамовного вогню. Мої риси обличчя були витонченими й м'якими, але чітко окреслені вилиці та прямовисний погляд зраджували впертий характер роду Монклер.
Я вдавала, ніби уважно слухаю монотонний голос професора Грейвса, поки поруч зі мною Ліліан легенько штовхнула мене ліктем під столом.
Я повернула голову до подруги. На відміну від моєї строгої темної мантії, Ліліан «Лілі» Вейнрайт була втіленням затишного хаосу. Її обличчя було усипане дрібним ластовинням, яке кумедно розсипалося по переніссю та щоках, а великі, теплі горіхові очі за круглими лінзами окулярів у тонкій бронзовій оправі постійно бігали від хвилювання. Головною її окрасою було волосся — пишна, неслухняна копна яскраво-мідних, майже рудих кучерів, які вона вічно намагалася зібрати у неохайний вузол на потилиці за допомогою магічного шпильця.
— Запам'ятайте, студенти, — лунав його скрипучий голос, що відбивався від високих кам'яних склепінь. — Світ Людей — це хаотична, позбавлена вищого порядку система. Вони заповнюють свою магічну порожнечу металевими машинами, пластиковими прямокутниками та екранами. Вони не мають ядра. Вони глухі до Ефіру. У нашій магічній системі Ефір — це фундаментальна субстанція, яка пронизує весь Всесвіт і слугує сполучною тканиною між різними вимірами (включно зі Світом Магів та Світом Людей).
Контакт із ними — це не просто порушення Статуту. Це загроза для нашого існування.
— Він повторює це щоуроку, — пошепки мовила Лілі, поправляючи окуляри своїми вічно замазаними чорнилом пальцями. — Можна подумати, що за Межею живуть монстри, а не люди, які просто не вміють запалювати свічки клацанням пальців.
— Мовчи, а то відправить на тиждень чистити совині клітки, — так само тихо відказала я, але кутики моїх губ мимовільно сіпнулися в посмішці.
Сьогоднішня практика передбачала роботу з Дзеркалами Далечіні — масивними овальними артефактами в темних різьблених рамах із чорного дерева, вони маленькі, щоб можна було їх тримати зручно за допомогою ручки. Вони слугували лише для одного: спостереження за суміжним виміром без права взаємодії.
— Всі привели артефакти в дію? — суворо запитав Грейвс, проходячи між рядами. — Налаштуйте координати на будь-який людський сектор. Ваше завдання — описати поведінку істот без магічного ядра.
Я приклала долоню до гладенької, холодної поверхні дзеркала. Моє магічне ядро відгукнулося звичним теплом у грудях, і струмінь енергії поплив крізь пальці прямо в сріблясте скло.
— Speculum Videri, — тихо прошепотіла я древню формулу.
Скло затягнулося густим перламутровим туманом, який за мить розсіявся, поступаючись місцем зовсім іншому світу.
Там падав вечірній дощ. Скло дзеркала відобразило вологі, заповнені яскравими вогнями вулиці Нью-Йорка, де кудись поспішали люди під різнокольоровими парасолями. Автомобілі залишали довгі червоні та білі смуги світла на мокрому асфальті. Це було так динамічно, так жваво й безпосередньо — повна протилежність застиглій, суворій величі Стілвотера.
Я фокусувала закляття далі, плавно зміщуючи точку огляду, поки дзеркальний «кадр» не зупинився на панорамному вікні затишної кав'ярні на розі вулиці. Усередині панувало тепле, золотаве освітлення. За стійкою працював хлопець.
Я затамувала подих.
У нього було трохи скуйвджене, темно-каштанове хвилясте волосся, яке спадало на чоло, й виразні, гострі риси обличчя. Одягнений у простий сірий худі, він вправно вправлявся з великою блискучою кавовою машиною. На його обличчі грала легка, трохи іронічна посмішка, коли він щось говорив покупцеві, віддаючи паперовий стаканчик із парою.
— Селест, ти що, знову задивляєшся на того хлопця з кав'ярні? — пошепки припала до мого плеча Лілі. — Якщо Грейвс помітить, що ти п'ятнадцять хвилин розглядаєш одного й того самого баристу замість аналізу середовища, він викличе тебе до дошки.
— Я просто… аналізую його міміку, — випрадалася я, відчуваючи, як до щік підступає гарячий рунець. — Подивися на нього, Лілі. У ньому немає жодної краплі магії, але він виглядає більш живим, ніж половина студентів нашого факультету.
Хлопець за дзеркалом раптом зупинився, витер руки рушником і на мить підвів очі прямо на вікно кав'ярні — туди, де в моєму вимірі стояло Дзеркало. Звісно, він не міг мене бачити. Для нього це було звичайне відображення нічного міста та дощових крапель. Але на якусь частку секунди мені здалося, ніби наші погляди перетнулися через товщу двох світів і тисячі кілометрів простору.
У моєму серці щось стиснулося — дивне, невідоме досі відчуття туги за світом, до якого я ніколи не належатиму.
— Деніел… — тихий видих злетів з моїх губ. Я помітила це ім'я на маленькій дерев'яній табличці, прикріпленій до його худі.
— Що ти бовкнула? — не зрозуміла Лілі.
— Нічого, — швидко мовила я, злегка послаблюючи тиск магії на скло, щоб картинка стала блідішою. — Просто розмірковую про тему лекції.
Ліліан тихо засміялася, прикриваючи рот долонею:
— Досить вже задивлятися на цього хлопця!
Я лише демонстративно закотила очі й знову повернула погляд до дзеркала, де Деніел саме протирав барну стійку.
Ніхто в цій аудиторії навіть не здогадувався, що я дедалі частіше вмикала Дзеркалами Далечіні. На щастя, у маєтку мого давнього роду зберігався цілий склад із найрізноманітнішими магічними раритетами та артефактами. Саме тому, я взяла до академії одне з дзеркал Далечіні. Воно увесь мій зріст, для його переносу, я навіть вивчила нове закляття телепорту між приміщеннями "Aetheris Trajectio"
— Відкладайте дзеркала! Закривайте зображення! — пролунав суворий, владний голос професора Грейвса, перериваючи мої думки. — Вимовляйте закляття гасіння: «Claudere Speculum»! Пам'ятайте про формулу закриття! Тривале використання артефакту неприпустиме — перегрів дзеркала має катастрофічні наслідки для межі!
Усі студенти довкола вже почали белькотіти закляття й згортати свої дзеркальні вікна, але я все ще не могла відвести очей від Деніела.
Раптом срібляста гладінь передо мною спалахнула й згасла, затягнувшись темним туманом.
— Ей! — обурено вигукнула я, обернувшись до подруги. — Я б і сама його закрила!
— Дуже сумніваюся, — тихо пирхнула Ліліан, злегка поправляючи окуляри на переніссі й посміхаючись.
Я з зітханням відклала маленьке навчальне дзеркальце на край дубової парти. Тим часом професор Грейвс склав руки за спиною й продовжив свою нудну, нескінченну лекцію про те, чому людям із їхнім примітивним побутом ще дуже далеко до нашої магічної цивілізації.
Коли пролунав гучний вежовий дзвін, що сповіщав про завершення уроку, я негайно зібрала свої речі й разом із Ліліан поспішила до виходу. На сьогодні наші заняття нарешті закінчилися.
Проте прямо біля дверей на нас чекала неприємність. У коридорі згуртувалися студенти з «Пирокласту» — факультету Стихій та Алхімії. А в центрі цього гордовитого кола, як і слід було чекати, стояв Кассіан Валорі. Чистокровний маг, так званий «лідер думок» і просто скалка в дупі для кожного, хто не належав до високої аристократії.
Він помітив мене миттєво.
— О, Сесі! — із награною солодкістю в голосі вигукнув він.
Я продовжувала йти вперед, демонстративно ігноруючи його виклики. Але Кассіан підло підставив мені підніжку, і я вже майже полетіла на жорсткі кам'яні плити коридору. На щастя, Ліліан зреагувала миттєво: тихе закляття левітації — і вона підхопила мене в повітрі за дюйм від підлоги й обережно поставила на ноги.
— Довбень! — обурено випалила я, вирівнюючи мантію.
— Як невиховано для спадкоємиці давнього магічного роду Монклер, — награно зітхнув Кассіан і перезирнувся зі своєю свитою, яка вибухнула глузливим сміхом.
Його темно-каштанове волосся було ідеально зачесане назад, а бордова мантія «Пирокласту» — без жодної складочки. Його очі, дивовижного зеленого відтінку на межі з глибоким шоколадним, дивилися на мене із зухвалим викликом.
У той момент у мене виникло єдине нестримне бажання — показати йому середній палець. Саме так робили люди в дзеркалі, коли їх хтось нестерпно дратував. У нашому ж світі за таке було прийнято одразу викликати на магічну дуель. Проте я знала свої слабкі сторони: бойова магія та вправна робота з паличкою ніколи не були моєю козирною картою.
Тому я лише презирливо розвернулася, і ми з Ліліан швидким кроком попрямували далі коридором — геть від них, до високої та спокійної вежі нашого факультету «Астраліс».
Ми залишили гомінливе засідання «Пирокласту» позаду. Шлях до рідної вежі пролягав крізь цілу анфіладу високих, напівтемних коридорів Головного Замку.
Кам’яні стіни, складені з масивного темного граніту, віддавали сируватим холодом. Усередині високих арочних склепінь танцювали тіні від магічних смолоскипів — безперервних блакитних вогнів, схованих у залізні ковані ліхтарі. На стінах висіли величні, живі портрети видатних засновників академії «Стілвотер», які пропроводжали нас прискіпливими, зверхніми поглядами, подекуди невдоволено шепочучи про «сучасну невиховану молодь».
Уздовж коридорів тяглися важкі вітражні вікна, за якими лютував вечірній осінній туман. Кожен наш крок відбивався гучним лунанням від витертої віками кам'яної підлоги.
Та варто було нам завернути за кут і переступити поріг східного крила, як атмосфера кардинально змінилася. Ми увійшли на територію факультету «Астраліс».
Тут панувала тиша, просочена ароматом сушеної шавлії, лаванді та легким озонним шлейфом від витання просторової магії. На відміну від суворих загальних коридорів, наше крило буквально дихало величчю Збройного Космосу.
Грандіозні двері з темного мореного дуба прикрашав масивний срібний барельєф — логотип факультету: мудра срібна сова, що широко розправила крила на тлі затьмареного, викарбуваного з перламутру місяця.
Кольорова гама нашого факультету огортала затишком і таємничістю. Стіни тут були викладені глибоким темно-синім мармуром із природними білими та сріблястими прожилками, що нагадували сузір'я на нічному небі. Під ногами простягався м'який, безшумний килим графітового кольору із вишитими срібною ниткою орбітальними лініями.
Зі стелі, яка була заповнена ілюзією повільного руху зірок, звисали витончені кришталеві люстри. Вони випромінювали м'яке, розсіяне сріблясто-блакитне світло, яке підкреслювало вишуканість нашого «Астралісу». Усе довкола нагадувало про нескінченність Всесвіту, дзеркальні чари та таємниці Ефіру — місце, де почуваєшся не просто студенткою, а частиною чогось значно більшого.
— Ну от ми й удома, — тихо мовила Ліліан, полегшено зітхнувши та знімаючи окуляри, щоб протерти їх краєм своєї мантії. — Тут Кассіан зі своїми палаючими фаєрболами точно нас не дістане.
Я посміхнулася, вдихаючи знайомий затишний простір нашої вежі, хоча в моїй голові все одно продовжували крутитися думки про туманні вулиці Нью-Йорка та хлопця з кав'ярні.
Ми з Ліліан підійшли до дверей її кімнати. Вона розташовувалася поверхом нижче від моєї. Моя ж спочивальня — це спадок від батьків, який дістався мені разом із родовим привілеєм: вона займала сам вершечок вежі. Завдяки високому походженню мене без вагань прийняли на факультет «Астраліс» — факультет Обсервації та Ефіру. Нашою спеціалізацією були просторова магія, дзеркальні чари, астрономія, пророцтва й дослідження Часу.
Часом я розмірковувала: можливо, мені б сподобалося і на факультеті «Пирокласт», якби не присутність Кассіана. Там вивчали бойову магію, трансмутацію речовин, зілляваріння та керування стихіями — вогнем, водою, землею й повітрям. Проте найзахопливішим, як на мене, завжди залишався факультет Артефактів та Ритуалів — «Вектис». На ньому опановували створення магічних предметів, розшифровку древніх рун, підтримку Захисного Бар'єру та роботу зі старовинними реліквіями.
Попрощавшись із Ліліан, я покрокувала крученими ґвинтовими сходами вище до себе. Погравши важкими ключами, відчинила масивні дубові двері й скинула важку сумку з книжками прямо на застелене оксамитом ліжко.
Одразу ж підійшла до високого стрельчастого вікна, аби насолодитися вечірньою красою нашої академії. Стілвотер — найстаріший і найвеличніший навчальний заклад Аркануму, ізольований від усього світу на кам'янистому острові посеред вічно туманного озера. Звідси, з самої вершини вежі, відкривався захопливий краєвид: темне, дзеркально-гладеньке плесо води, у якому відбивалися гострі шпилі замку, та сутінкове небо, вкрите першими передвечірніми зорями.
Я прихилилася чолом до холодного віконного скла. Замок занурювався в сутінки, і на його вежах один за одним спалахували сині ефірні вогні, відкидаючи довгі, геометрично ідеальні тіні. Усе тут було передбачуваним, холодним і підпорядкованим суворим законам.
Усе, крім моїх думок, які знову й знову поверталися до вологого від дощу Нью-Йорка.
Я заплющила очі, і в моїй уяві миттєво вималювався його образ. Деніел. Хлопець із зовсім іншого Всесвіту, який навіть не здогадувався про існування Арканума чи магії. В подумках я знову й знову роздивлялася його риси: неслухняне, трохи скуйвджене каштанове волосся, що спадало на чоло, виразні вилиці й ця трохи іронічна, але напрочуд тепла посмішка, яка з'являлася на його губах, коли він віддавав черговому покупцеві каву.
У ньому не було аристократичної пишності чи зухвалості, як у Кассіана. Але в його простих, упевнених рухах, у м'якому світлі очей відчувалося щось справжнє. Живе. Те, чого мені так бракувало серед цих холодних кам'яних стін і нескінченних талмудів із древніми закляттями.
— Деніел … — тихий шепіт майже беззвучно злетів з моїх губ і розтанув у напівтемряві кімнати.
Я знала, що граюся з вогнем. Знала, що порушую Статут, кожного разу, коли налаштовую Дзеркало на його кав'ярню. Але дивитися на нього стало моїм таємним ритуалом, ковтком свіжого повітря у світі застиглого Ефіру.
