Раді Вас бачити!

Селестія

Ми повернулися в вежу тоді, коли навколо була лише тиша. Старовинний замок занурився в глибокий вечірній сон, і лише тихий шепіт протяги гуляли порожніми коридорами.

Я важко зітхнула й виснажено сіла прямо на м'який килим на підлозі своєї кімнати. Деніел без зайвих слів умостився поруч, спостерігаючи за мною турботливим поглядом. Я дістала із сумки маленьке срібне дзеркальце, обережно поклала його між нами на підлогу, витягнула паличку та, зібравши залишки внутрішніх сил, легенько змахнула нею:

— Speculum Videri...

Дзеркальна поверхня миттєво здригнулася, немов вода від кинутого камінця, спалахнула м'яким блакитним сяйвом і трансформувалася. Замість нашого відображення в ній проступила затишна, осяяна вечірнім вуличним світлом квартира в Брукліні. На старенькому дивані, згорнувшись клубочком, мило спав великий рудий кіт.

— Мій маленький... — із такою невимовною ніжністю й тугою прошепотів Деніел.

Він імпульсивно потягнувся пальцями, щоб доторкнутися до скла, але я миттєво перехопила його долоню у повітрі:

— Не чіпай! Це розірве зв'язок.

— Ну і як створити мою проекцію? — запитав він, змушений підкоритися, але не зводячи очей із кота.

Я розгорнула важкий фоліант на потрібній сторінці й швидко пробігла очима по складній геометричній схемі ритуалу.

— Нам потрібно взяти твоє фантомне відображення. Сиди рівно й не рухайся.

Я підняла паличку на рівень обличчя Деніела. Моє магічне ядро глухо відгукнулося болем у грудях, але я пересилила себе. Спрямувавши тонку нитку сріблястого світла з кінчика палички, я повільно провела нею вздовж контуру його тіла. Світло наче знімало прозорий зліпок з його постави, широких плечей, розкошланого волосся та обличчя.

Повітря в кімнаті забриніло, насичуючись електрикою. Я перенесла цей примарний, напівпрозорий силует Деніела прямо над поверхнею дзеркала.

— А тепер налаштування, — мовила я, важко дихаючи. — Проговори вголос свої щоденні дії для кота. Твій голос зафіксує програму.

— Насипати сухий корм у синю миску о восьмій ранку, — швидко й чітко заговорив Деніел, із захватом спостерігаючи, як його прозорий двійник реагує на кожне слово, — налити свіжу воду, почухати за вушком і обов'язково дати ласощі перед сном.

— Animo Formo Transitus... — прошепотіла я завершальну формулу, вкладаючи в неї останній імпульс своєї сили.

Срібляста проекція Деніела стиснулася, пройшла крізь дзеркальну гладінь і матеріалізувалася прямо в бруклінській квартирі! Примарна фігура хлопця повільно підійшла до дивана й легко погладила кота. Рудий БігБiтс солодко потягнувся, муркнув і заспокоєно уткнувся носом у фантомну долоню.

— Вона працює... — здивовано й щасливо видихнув Деніел.

Але в той самий момент моє ядро остаточно виснажилося. Риснувши останньою іскрою, магічне світло згасло, і дзеркало знову перетворилося на звичайне тьмяне скло, відбиваючи лише наші силуети в темряві кімнати. Голова різко закружилася, і я безсилля опустила руки.

Деніел легко торкнувся мого плеча, його пальці залишили приємне відчуття тепла на шкірі:

— Дякую.

— Я ж обіцяла допомогти йому, — тихо відповіла я, намагаючись вирівняти подих після виснажливого ритуалу.

І саме в цей момент мій живіт зрадницьки й доволі гучно заурчав у напівтемряві кімнати. Я миттєво зніяковіла, але Деніел лише м'яко посміхнувся:

— Ти хочеш їсти?

— Так... даремно ми з тобою пропустили вечерю через усі ці хованки, — зітхнула я, потерши лоб.

— Якщо тут десь є продукти і плита, то я б міг начаклувати щось із людського, — пожартував Дені, зсунувши брови із замисленим виглядом.

— У мене є ідея краща, — підморгнула я йому.

Я підвелося з підлоги, трішки похитуючись від утоми, підійшла до дерев'яного комода й дістала з нижньої шухляди невеличкий полотняний пакетик, перев'язаний золотою ниткою. Повернувшись до Дені, я знову плюхнулася поруч із ним на килим.

— Окей, але пакети я не люблю, — хмикнув хлопчина, роздивляючись мішечок. — Я краще б з'їв якусь карбонару.

Я посміхнулася, розв'язуючи вузол, і зробила короткий, точний змах паличкою, зосередившись на своєму найулюбленішому смаку з дитинства — ніжному овочевому рагу з додаванням соковитого кореня лотоса та м'якими шматочками запеченого м'яса.

Повітря над килимом здригнулося, і прямо перед нами з тонкої магічної димки з'явилися дві глибокі, паруючі керамічні тарілки з дерев'яними ложками.

Я задоволено посміхнулася, але в той же момент відчула, як сила остаточно полишає мене. Сьогодні це все — більше жодного закляття я видавити з себе просто не зможу. З легким дзенькотом я відкинула паличку на килим.

— Приємного апетиту, — прошепотіла я.

— Ого, це що? — здивовано роздивлявся Деніел страву, від якої йшов запашний, пряний аромат.

— Моя улюблена страва дитинства, сімейний рецепт, — відповіла я, спираючись спиною об край ліжка.

— Якби в мене був такий магічний пакет, я б точно не ходив до магазину, — засміявся хлопець.

Він сміливо взяв одну з тарілок, набрав ложку гарячого рагу й закинув до рота. Я трохи хвилююче дивилася на його обличчя, спостерігаючи за реакцією. Вираз сумніву на його чолі миттєво змінився щирим захопленням.

— Боже мій... це неймовірно! — вигукнув він із набитим ротом, а його очі аж засяяли від насолоди.

Я теж взяла свою тарілку. Перша ж ложка була просто неймовірною — знайомий із самого дитинства смак був ніжними та розливався теплом, танучи на язиці й миттєво повертаючи сили. Я на секунду заплющила очі, з насолодою вдихаючи аромат гарячої пари й дозволяючи собі нарешті розслабитися.

Весь цей божевільний, сповнений страху, втеч та магічного виснаження день нарешті лишився позаду за зачиненими дверима моєї вежі.

Я відкрила очі й крізь м'яке світло свічок подивилася на Деніела. Він з таким щирим, запеклим апетитом наминав ложку за ложкою, ніби не їв щонайменше тиждень! Спостерігати за ним було настільки кумедно й тепло, що з моїх грудей вирвався тихий, щирий смішок.

— Що? — посміхнувся Дені з набитими щоками, зупинившись із піднятою ложкою в повітрі. — Якщо це ваш магічний фастфуд, то я вимагаю рецепт у свій світ!

— Їж уже, «бариста», — тихо засміялася я, хитаючи головою, і знову взялася за свою страву.

У кімнаті запанувала дивовижна, затишна тиша. Чути було лише тихий тріскіт ґніту свічок та легке постукування дерев'яних ложок об кераміку. Напруга, яка тримала мої плечі кам'яними весь день, нарешті спала. Я важко й полегшено видихнула, відкинувши голову на м'яку оббивку ліжка й спостерігаючи за тим, як тіні від полум'я танцюють на стелі.

Вперше за увесь цей час поруч із цим дивним, звичайним хлопцем із Нью-Йорка я почувалася в повній безпеці.

Коли вечеря була завершена, Деніел абсолютно безсоромно навіть облизав свою тарілку, викликавши в мене чергову посмішку. Я відклала порожній посуд убік. Як же це приємно — нарешті наповнити виснажений організм гарячою їжею. Я виразно відчувала, як цілющі властивості лотоса потроху, крапля за краплею, повертають до життя моє ядро. Ще кілька годин здорового сну — і я точно зможу повністю відновитися.

Деніел теж відсунув тарілку, випростав ноги й зручно спирався спиною об дерев'яний комод.

— Це було просто неперевершено, — зітхнув він із непідробним захопленням.

— Передам мамі, що її страва отримала найвищу оцінку людського експерта, — відповіла я.

Я знову подивилася на хлопця у м'якому, напівтемному світлі, я раптом відчула, як починаю трохи соромитися цього пильного, теплого погляду. У кімнаті зависла пауза, але Деніел перший перервав тишу:

— Розкажи щось про себе.

— Що саме ти хочеш дізнатися? — здивовано примружилася я, згортаючи ноги під себе.

— Ну... щось про тебе. Я насправді тебе взагалі не знаю, — знизав плечима він, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Ну... мій рід Монклер — один із найдавніших та вважається надзвичайно почесним, — заповзято почала пояснювати, я знайомі з дитинства істини. — Через мого величного брата, який досяг неймовірних висот у магії, від мене завжди потребують набагато більше результатів, ніж від інших.

— А щось про Селестію? — раптом тихо запитав Деніел, перебиваючи мою готову промову.

— Ну... я ж розповідаю! — збентежилася я.

— Ні, ти розповідаєш про свій рід, про свого успішного брата, але точно не про себе, — м'яко всміхнувся хлопець. — Яка ти сама? Що ти любиш? Про що мрієш?

Це питання буквально вибило мене з рівноваги. Я застигла, не знаючи, що відповісти.

У нашому світі все працювало інакше. Коли люди чують моє прізвище, мені одразу відчиняються будь-які двері, усі поважно й навіть із острахом до мене ставляться та очікують грандіозних свершень. Ніхто ніколи не питав, що ховається за цією золотою вивіскою «Монклер».

Але Деніел... він не знає мого роду. Йому байдуже до величі мого брата та моїх батьків. Він просто щиро хоче дізнатися про мене. Це було так дивно, незвично і... несподівано.

— Я... — заминаюся я, відчуваючи, як уся моя звична академічна впевненість кудись зникає під цим теплим поглядом.

 Деніел безшумно підсаджується ближче — так близько, що повітря між нами здається розпеченим — і повільно, майже невагомо торкається моєї руки.

На мить мене пробирає до мурах по шкірі, але дивним чином це не лякає, а навпаки — заспокоює.

— Я Селестія... Я дуже люблю малювати — ну, ти це вже й сам бачив, — напівпошепки кажу я, дивлячись кудись убік, а потім знову переводжу на нього очі. — З дитинства мріяла про власного єдинорога, але батьки зрештою купили грифона, бо цього захотів мій старший брат.

— Серйозно? У вас є єдинороги? — щиро дивується Деніел, з цікавістю вигинаючи брову.

— Так, але вони надто дорогі у догляді й вважаються не надто рентабельними, — пояснюю я, злегка посміхаючись. — З їхньої шорстки роблять специфічне зілля, а от у грифона набагато більше перспектив для родинного дому.

— Це неймовірно... — тихо шепоче він.

Його великий палець тим часом повільно, м'яко й турботливо погладжує шкіру на моїй руці, викликаючи нову хвилю тремтіння.

— А ще... я просто ненавиджу зелений колір, горіхи... і Кассіана Валорі, — додаю я, дозволяючи собі слабку, але щиру усмішку.

Деніел із легким смішком нахиляє голову вбік, заглядаючи мені в очі:

— Іронічний список. Слухай... а як ти взагалі знайшла мене?

Я закушую нижню губу, відчуваючи, як щоки знову починають палати.

— Це сталося абсолютно випадково... Я намагалася вдосконалити свої теоретичні знання і просто бавилася з Дзеркалом Далечини, налаштовуючи його на випадкові просторові вібрації. До тебе... була якась весела бабуся з величезним собакою. А потім я раптом випадково натрапила на тебе.

Я замовкаю, підводячи на нього погляд. Між нами зависає тонка, майже осяжна напруга. Повітря здається наповненим невидимими іскрами. Я чітко відчуваю його тепло, його легку посмішку, цей глибокий і зосереджений погляд, яким він дивиться тільки на мене.

Це так дивно... Щось абсолютно нове й незрозуміле розливається всередині мене, витісняючи всі тривоги цього вечора.

— А що ти розповіси про свій світ? Про себе? — запитую я, перевівши погляд.

Він на мить замислюється, дивлячись на полум'я свічки:

— Можу розповісти про БігБiтса.

— Давай, — з радісною готовністю киваю я. — До речі, саме він зацікавив мене першим!

— Не мій прес? — раптом з іронічною посмішкою запитує Деніел, граючись бровами.

Я тихо сміюся, відчуваючи, як щоки знову починають палати. У пам'яті миттєво виринає той самий перший день, коли дзеркало тільки налаштувалося на його кімнату... Взагалі-то, він і справді був без сорочки, і я дійсно перші пару секунд здивовано розглядала його підкачаний прес. Але потім у кадрі з'явився цей маленький пухнастий клубочок, і я більше не змогла відвести погляд. Це стало моєю таємною щоденною звичкою — спостерігати за ними, це було щось на кшталт ритуалу.

— Селестія? — м'який голос Деніела вириває мене зі спогадів.

— М-м?

— Про БігБiтса, — посміхається він.

— А, так! Уважно слухаю, — квапливо струшую я з голови зайві думки.

— Це був холодний осінній вечір, я якраз закривав кав'ярню й викидав сміття. Йшов жахливий дощ, — на його обличчі з'являється тепла, трохи ностальгічна посмішка. — І раптом я почув маленьке, слабке «мяу». Підійшов ближче й біля смітника побачив його.

— Хто його там покинув?! — з обуренням вихоплюється в мене.

— Якби ж я знав... Але коли я побачив цього руденького з його сумними зеленими очима, просто не зміг пройти повз. Загорнув у куртку й приніс додому.

— А чому саме «БігБiтс»? — щиро дивуюся я дивному йменню.

Деніел весело сміється:

— Бо він той ще кадр! Я коли його приніс, по дорозі купив собі на вечерю велике меню в закладі «БігБiтс» — велетенську булку з куркою та картоплею. Прийшов додому, поставив пакунок на стіл і відвернувся буквально на хвилину, щоб роздягтися... Цей малий зжер майже все! Я досі не розумію, як у таку крихітку це взагалі помістилося!

Я не стримуюся від сміху й голосно закриваю рот долонею, щоб не розбудити сусідні кімнати.

— От я його й прозвав на честь моєї вкраденої вечері — БігБiтсом, — сміється Дені. — А він, здається, був тільки «за».

— Це так незвично... — качаю я головою, але в душі розливається неймовірний затишок.

— Йому подобається, і мені також, — тихо додає він.

— Мені теж. Цей рудий — просто чудовий.

— Згоден, — Деніел повертається до мене, і його погляд стає неймовірно глибоким. — Ти теж чудова.

Від цього раптового, щирого компліменту я ніби остаточно гублюся. Деніел сідає ще ближче. Відпустивши мою руку, він повільно, майже невагомо торкається мого волосся, відправляючи пасмо мені за вухо.

— У тебе дуже гарне волосся... і очі, — м'яко шепоче він.

Я відчуваю, ніби я буквально палаю зсередини. Серце калатає десь у самій горлянці, а по тілу розливається дивне, солодке хвилювання, від якого перехоплює подих...

Хлопець повільно нахиляється ще ближче, і я, майже не дихаючи, заплющую очі.

Серце в грудях калатає так гучно, що, здається, цей стук лунає на всю вежу. Боже... це мій перший поцілунок. Це справді зараз буде мій перший поцілунок! Я відчуваю його теплий подих зовсім поруч зі своїми губами...

Але наступної ж секунди я різко розплющую очі, коли тишу кімнати розривають сильні, важкі удари по моїх дерев'яних дверях:

— Селестія Монклер! Це вартові! Негайно відчиніть двері!

Романтичний туман миттєво розвіюється. Я майже одразу зриваюся з підлоги на ноги, намагаючись опанувати тремтіння й розгладити складки на мантії. От козли! Ну не могли вони зачекати бодай пару хвилин?!

Я роздратовано прямую до дверей і прокручую важкий замок, відмикаючи їх.

У кімнату безцеремонно завалюються два вартові, які за своєю статурою й кремезними плечима є справжніми кам'яними горгуліями. Вони обводять похмурим поглядом мою напівтемну кімнату й зупиняються на хлопцеві.

— Деніел Холт? — грубо вигукує один із них.

Дені неспішно встає з підлоги, трішки розгублено піднімає долоні:

— Е-ем... так, це я.

— Чому ви не у своїй кімнаті?! — суворо карбує другий вартовий. — Ми вас уже по всій Академії шукаємо! У нас вечірня перевірка!

— Вибачте, — на ходу вигадує Деніел, намагаючись триматися невимушено, — я просто трохи загубився у ваших нескінченних коридорах.

— Йдіть з нами, — гучно мугикає вартовий. — Зараз ми вам чудово покажемо, як більше не губитися.

Вони без особливих церемоній хапають Деніела з обох боків під руки й розвертають до виходу. Дені встигає лише здивовано озирнутися на мене, поки вони ведуть його до дверей.

— На добраніч! — це все, що я встигаю вигукнути йому з сумом, перед тим як масивні двері з глухим тріском зачиняються, лишаючи мене в повній тиші кімнати.

Деніел

Під руку мене ведуть дві статуї. Дві чортові кам'яні горгулії! Це якась повна дикість. Вартові конвоювали мене темними, довгими коридорами так впевнено, ніби я був не заблукалим студентом, а як мінімум небезпечним магічним злочинцем.

Ми спустилися з вежі Селестії та іншими, зовсім невідніми коридорами піднялися на 4-й поверх. Вартові зупинилися біля дверей із номером «432». Один із вартових просто штовхнув мене всередину:

— Твоя кімната! І щоб до ранку ні ногою за поріг!

Двері за моєю спиною з гучним тріском зачинилися. Я обернувся й оглядівся.

Кімната була доволі просторою, але геть заваленою дивними магічними штуками: згортками пергаменту, сушеними травами, якимись літаючими сяючими сферами та розкиданими важкими книжками. Повна протилежність затишній, просторій та вільній кімнаті Селестії. Тут стосовно рівномірно стояли три ліжка. І на двох із них уже лежали хлопці.

— Привіт, я Деніел Холт, — порушив я тишу, роблячи крок уперед.

Перший хлопець виявився з дуже м'яким обличчям: великі щоки, добрі зелені очі, справжній добряк із каштановим волоссям. Він одразу подарував мені найщирішу, найнайтеплішу посмішку. Хлопець миттєво встав із ліжка й підійшов до мене, простягаючи руку:

— Привіт! Я Альверті Бінкіс, а це мій неговіркий друг — Дремоті Гінтовскі.

Я перевів погляд на другого хлопця. Той виглядав як справжній вуличний хуліган: його нижня губа була трішки розбита, сам по собі він виявився достатньо м'язистим, із вираженими гострими вилицями, холодними сірими очима та розкошланим світлим волоссям. Він зверхньо окинув мене оцінюючим поглядом і знову уткнувся у свою книжку, навіть не привітавшись.

— Добре... а де я можу зупинитися? — запитав я у добродушного Альверті.

— Ось це ліжко, — Хлопець радісно вказав на вільне місце біля високого вікна.

Я підійшов і присів на м'який матрац.

— А де твої речі? — неочікувано подав голос Дремоті, не підводячи очей від сторінок.

Його погляд і тон були геть недоброзичливими — точно не такими люб'язними, як у Альверті. У цьому голосі відчувалася якась прихована підозрілість.

— Я тут ненадовго, мені речі не потрібні, — спокійно кинув я у відповідь.

Хлопець нічого на це не відповів, лише байдуже розвернувся до стіни, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Я важко закотив очі й вмостився зручніше. Усіма своїми думками я все ще був там, у вежі, з Селестією. Мені так дико хочеться назад до неї... І чому я взагалі так сильно прив'язався до цієї мавки? Ми ж знайомі буквально один божевільний день! Але мені знову й знову хочется торкатися її, відчувати її тепло поруч, дивитися в її великі здивовані очі.

Зітхнувши, я скинув важку магічну мантію, кинув її на край ліжка й заплющив очі, занурюючись у думки про наш перерваний перший поцілунок.