Раді Вас бачити!

Деніел

Я прокидаюся від того, як Альверті панікує.

Хлопець буквально бігає по кімнаті, щось сполохано бубонячи собі під ніс та хапаючись за голову. Дремоті, в свою чергу, мовчки сидить на краю свого ліжка й некліпаючи дивиться на якусь скляну сферу в своїх руках.

— Що відбувається? — запитую я, потерши очі й сідаючи на матраці.

Альверті піднімає погляд на мене, його очі круглі від переляку:

— Щось відбувається! Якийсь дисбаланс!

Дремоті повільно встає та зупиняє хлопця. Він упевнено бере його за плечі, змушуючи завмерти на місці:

— Заспокойся. Тріщини на дзеркалі та наші сфери, які тьмяніють, — це ще не кінець світу. Все не так погано.

— Це жахливо! Щось явно відбувається з джерелами! — не вгамовується пухляш.

— Підемо на сніданок. Якщо щось трапилось — нам усе скажуть, — спокійно карбує Дремоті.

Хлопець глибоко зітхає, робить великий вдих і нарешті стверджено киває своєму другові.

— З чого ви взагалі вирішили, що відбувається дисбаланс? — обережно уточнюю я, розглядаючи тріщину, яка перетинє дзеркало на стіні.

— Наші сфери... вони гаснуть. Це дуже поганий знак, — каже Дремоті, повільно переводячи свій холодний, сірий погляд на мене. — Дивно, що це починає відбуватися саме тоді, як ти з'явився.

— Ти завжди шукаєш зраду там, де її немає, — вступається Альверті, махаючи на нього рукою. — Ходімо краще на сніданок, я зараз готовий з'їсти цілого слона!

Хлопці виходять із кімнати, і двері за ними легенько зачиняються.

Я лишаюся один. Погляд мимоволі падає на ту саму сферу, яку тільки-но тримав білявий хлопець. Вона лежить на покривалі, тьмяна й майже згасла.

Я повільно підходжу до неї, вагаючись, і обережно беру її в руки. І в той самий момент по склу сфери з тихим, виразним тріском пробігає нова глибока тріщина!

— Чорт... — прошепотів я.

З переляку я миттєво кидаю сферу назад на ліжко. Хапаю свою мантію, швидко накидаю її на плечі та прожогом вибігаю з кімнати.

Вийшовши в коридор, я застигаю в невеликому ступорі. Навколо вирує справжній вулик: студенти з різних факультетів збуджено перешіптуються, скупчуються біля тріснутих дзеркал і тривожно вказують на тьмяні магічні каганці під стелею.

І серед цього хаосу я раптом виразно усвідомлюю одну просту деталь — я абсолютно не розумію, як звідси дістатися до їдальні.

Я розгублено оглядаюся навкруги. Нескінченна галерея однакових дубових дверей, високі арки й закручені повороти здаються справжнім лабіринтом. Намагаючись триматися впевнено, я обираю один із напрямків і просто йду вперед, сподіваючись, що потік студентів виведе мене в потрібне місце.

Проте за кілька хвилин натовп кудись розсмоктується, а коридори стають усе темнішими й мовчазнішими. Я повертаю за один кут, потім за інший... і остаточно розумію, що заблукав.

— Блін, треба було бігти за Альверті, — бурчу я собі під ніс, розглядаючи старовинні портрети на стінах, які зараз тривожно позирають на мене зі своїх рамок.

Нарешті попереду глухо лунає. Я прискорюю крок і виходжу до масивних кручених сходів. Спустившись на поверх нижче, я знову опиняюся у світлому, гамірному холі.

І тут мій погляд вихоплює серед натовпу яскраву, ніби палаючу на сонці руду копну волосся. Ліліан!

Шалена хвиля полегшення накриває мене з головою. Хтось знайомий у цьому божевільному магічному мурашнику!

Я швидко підбігаю до дівчини ззаду:

— Лілі!

Дівчина різко повертається до мене, здивовано поправляючи свої круглі окуляри на переніссі:

— Деніел? Ти що тут робиш один?

— Ти не бачила Селестію? — одразу перебиваю її я, тривожно оглядаючи галасливий хол.

— Вона має бути десь поруч... — Дівчина видивляється серед натовпу студентів і раптом вказує пальцем: — А ось і вона!

І дійсно, далі по коридору швидким кроком іде Селестія. Її темна мантія легко розвівається при ході, а шовковисті локони м'яко стрибають з кожним її рухом. Але її зазвичай спокійні очі зараз повні виразного страху. Помітивши нас, вона миттєво підбігає ближче, хапаючи мене за рукав:

— Як ти?! З ким тебе поселили?!

— З Альверті та Дремоті, — відповідаю я.

— Чорт... цей пацюк Дремоті! — вихоплюється в неї з виразною дозою докору.

— Чому пацюк? — здивовано примружуюся я.

— Бо він усе докладає Кассіану! Тобі ні в якому разі не можна йому довіряти, Дені, зрозумів?

— З'явився дисбаланс... — перехоплюю я її тривожну хвилю й кажу майже пошепки.

Селестія піднімає на мене свої великі, сповнені хвилювання очі:

— Я знаю... Далі може бути ще гірше. Нам терміново потрібно зробити так, щоб нас ніхто ні в чому не запідозрив. Все робимо як зазвичай, зрозумів? Ніякої паніки.

Ліліан, яка терпляче переступала з ноги на ногу, раптом оживляється:

— Тоді ходімо скоріше на сніданок, а то там уже майже всі зібралися! Якщо запізнимося — привернемо зайву увагу.

— Так, треба бути максимально обережними, — тихо підсумовує Селестія, кинувши на мене швидкий, але теплий погляд.

І ми втрьох вирушаємо прямісінько до розкішних масивних дверей Великої зали.

Ми заходимо до Великої зали. Навколо вже галасно від студентів, які обговорюють ранкові аномалії з дзеркалами, але ми намагаємося триматися спокійно й займаємо той самий столик, що й учора.

Щоб не привертати зайвої уваги, у кухарів-елементалів я замовляю те саме, що бачив у Селестії минулого разу — вчорашніх здивованих поглядів і пліток мені вистачило з головою.

За секунду переді мною на столі з'являється тарілка пасти, але вона виявляється вельми незвичайною: від макаронів іде легке, м'яке магічне сяйво.

— Що це? — здивовано підіймаю брову я.

— О, це паста з жменею пилку фей, — пояснює Селестія, відводячи погляд убік і намагаючись сховати посмішку.

— Ти дивуєш мене знову і знову, — тихо кажу я, спостерігаючи, як вона знічено відвертається.

Але тут мене ніби обпалює чийсь важкий, колючий погляд. Інстинктивно я повертаюся назад і бачу за кілька столиків Кассіана Валорі. Він сидить у компанії своїх посіпак і впритул, із відвертою ненавистю й підозрою, свердлить мене очима.

Замість того щоб сховатися, я широко й показово посміхаюся йому, а потім ледь помітно махаю рукою, мовляв: «Привіт, друже!»

Селестія миттєво б'є мене ногою під столом:

— Ай! — шиплю я.

— Ти що робиш?! — перелякано шипить вона у відповідь, нахиляючись ближче.

— А чого він витріщається на мене, як на особистого ворога?

— Це підозріло, розумієш? Не привертай до нас зайвої уваги! — нервово виринає вона, а я лише демонстративно закочую очі.

Щоб розрядити напругу, Ліліан, яка сидить поруч, невимушено втручається в розмову:

— Слухай, Сел, а тобі вже дійшло твоє плаття?

— Ні, ще ні, — відповідає Селестія, трохи сором'язливо кусаючи губу.

— Яке плаття? — перепитую я, перевівши погляд на руду дівчину.

— У нас через два дні Осінній бал, — з ентузіазмом продовжує Ліліан, махаючи руками. — Якщо його, звісно, не скасують через усю цю паніку з дисбалансом...

— Ти думаєш тільки про погане, Лілі, — зітхає Селестія, хоча в її очах проскакує відгомін тривоги.

Я дивлюся на дівчину поруч і відчуваю, як у грудях знову розливається це дивне тепло.

— Круто... — кажу я, не відводячи від неї очей. — Тебе вже хтось запросив із хлопців?

Селестія трохи здивовано моргає:

— Ні...

— Тоді я запрошую тебе.

Вона завмирає з ложкою в руці. На секунду за столом запановує повна тиша, якщо не зважати на гуркіт навколо.

— А що, якщо ти до того часу вже поїдеш назад? — з сумнівом у голосі запитує вона, шукаючи підступу.

— Затримаюся заради гарної компанії, — не задумуючись ні на секунду, відповідаю я.

— Це небезпечно. Ти ж тут чужинець, та й влада Аркануму...

— Ти все одно ще не знаєш, як повернути мене, — парирую я, дивлячись їй просто в очі. — Тому, якщо ти мене швидко не відправишь назад, я піду на цей бал із тобою.

Селестія дивиться на мене кілька довгих секунд, її щоки злегка рожевіють, а потім на губах з'являється щира, красива усмішка.

— Домовились, — тихо каже вона.

І дивлячись на неї зараз, я ловлю себе на думці, що якнайсильніше сподіваюся саме на це.

Поснідавши, ми відправилися на перший урок. Поруч зі мною Селестія явно переживала: її пальці нервово стискали край мантії, а погляд постійно блукав коридором.

— Сьогодні скликали Раду, — стиха каже Ліліан, поправляючи окуляри.

— Сподіваюсь, ніхто з моєї родини не зможе приїхати... — тихо зітхає Селестія. У її голосі відчувався справжній страх перед появою величного брата чи батьків.

— Що в нас зараз? — запитую я, намагаючись скинути градус напруги й відволікти дівчат від похмурих думок.

— Зараз у нас зіллєваріння, — із важким зітханням відповідає Лілі.

— Ненавиджу його, — стогнучи, каже Селестія, закочуючи очі.

— Просто мовчи, і вона знову тебе не викличе, — парирує Лілі, легенько підштовхуючи її плечем.

Ми проходимо в просторий, прохолодний кабінет, наповнений ароматами сушених трав, воску та якихось гострих спецій. Усі дубові парти тут поділені по двоє. Не вагаючись ні секунди, я сідаю поруч із Селестією.

Ліліан кумедно закочує очі, зітхає й мусить сісти на вільне місце поруч із Альверті. Хлопець від такої несподіванки миттєво червоніє до кінчиків вух і ніяковіє, намагаючись акуратно розкласти свої пір'я та сувій. Спостерігати за ним без посмішки було просто неможливо, і з моїх грудей виривається тихий смішок.

— Ти чого смієшся? — питає Селест, тихо нахиляючись до мене.

— Мені здається, Альверті дуже подобається Лілі, — напівпошепки ділюся я своїм спостереженням.

— О так, це всі знають, — посміхається вона, але одразу ж замислюється, підбираючи влучні слова: — Але він... надто милий для неї.

— Вони були б гарною парою, — тисну я плечима. А потім повертаюся просто до неї, заглядаючи в її здивовані очі: — Як і ми, до речі.

Дівчина миттєво повертається до мене й застрягає в повному ступорі. Вона навіть перестає дихати, а на її щоках спалахує рум'янець.

— Жартую, — швидко додаю я з білозубою посмішкою, щоб вона від усього цього ранкового стресу й моїх жартів дійсно не втратила свідомість прямо на уроці.

Селестія дістає з торбинки якісь сушені трави й акуратно розкладає їх на краю парти.

— Цей урок веде професорка Рейнор, — тихо напівпошепки попереджає вона мене. — Вона не любить, коли на її уроці розмовляють... і іноді мені здається, що навіть дихають.

Я мимоволі посміхаюся, нахиляючись трохи ближче:

— Все прямо аж так страшно?

— Ти навіть не уявляєш як, — серйозно відповідає дівчина.

І в цей момент двері кабінету з тихим рипом відчиняються. У приміщенні миттєво панує гробова тиша.

До кабінету входить вона. Висока, худорлява жінка в суворій темній мантії, з гострими, мов висіченими з каменю вилицями та глибокими, майже вугільно-чорними очима. Рейнор повільно проводить важким поглядом по кожній парті, вивчаючи присутніх.

Але коли її погляд зупиняється на нашій парті — прямо на мені та Селестії, — її тонкі губи несподівано розтягуються в дивній, майже хижому виразі посмішці:

— Міс Монклер... а чому це ви ще тут?

— А... де мені бути, професорко? — здивовано й трохи спантеличено питає Селестія, замираючи з пучком сушеної м'яти в руках.

— У кабінеті директора, — карбує Рейнор, і її голос відлунює від кам'яних стін. — Ваш брат щойно приїхав і дуже хотів з вами поговорити.

— Ох, чорт... — ледь чутно вихоплюється з губ Селестії.

Я бачу, як вона миттєво блідне, і інстинктивно хапаю її під столом за руку, легенько стискаючи пальці, щоб вона заспокоїлася та відчула підтримку.

Професорка Рейнор, однак, помічає цей рух і не зводить із нас свого гострого, вивчального погляду:

— Ну що ж, можете бути вільні, міс Монклер.

Селестія невпевнено встає з-за столу, її руки трохи тремтять, коли вона забирає свої речі. Нахилившись до мене перед виходом, вона шепоче прямо мені в вухо:

— Після уроку йди з Лілі, нікуди від неї не відходь, чуєш? Я знайду вас одразу, як звільнюся.

Я мовчки, але твердо киваю їй у відповідь.

Дівчина хапає сумку й швидким кроком покидає кабінет, а двері за нею з глухим стуком зачиняються.

Усередині мене все стискається, а по спині пробігає неприємний холод. Це дуже, дуже погано.

Селестія

Я роблю глибокий вдих і повна тривоги заходжу до кабінету директора.

Олаф височіє біля високого вікна, склавши руки за спиною й розглядаючи Академічний двір. Він навіть не обертається — йому не потрібно дивитися, щоб знати, що це зайшла я. Впевнений, величний, непохитний.

— Селі... — його низький, оксамитовий голос відлунює від кам'яних стін.

— Привіт, Олаф, — максимально спокійно, наскільки це можливо, вимовляю я. — Якими вітрами тебе занесло до нас?

— Ти хіба не знаєш? — у його тоні чується легка, ледь помітна зверхність.

— Не вірю чуткам, — парирую я, стискаючи пальці.

Брат повільно обертається. Його каштанове волосся, точно такого ж відтінку, як і моє, ідеально вкладене — пасмечко до пасмечка. І єдине, що вибивається із цього темного полотна — це сніжно-біла прядка спереду, яка лежить так само бездоганно, підкреслюючи його рідкісний магічний дар. Його очі набагато світліші за мої, з пронизливим зеленоватим відливом.

Після його двадцятип'ятиріччя обличчя Олафа набуло набагато суворіших, владних рис. Він повільно сканує мене своїм гострим поглядом від голови до п'ят, ніби шукаючи найменшу ваду, і раптом дарує мені свою фірмову, приторно-солодку посмішку:

— Добре виглядаєш... Навіть дивно, що без жодної плями від зілля на мантії.

Я лише мовчки закочую очі, намагаючись не піддаватися на його провокацію.

— Де містер Грейвс? — запитую я, оглядаючи порожній кабінет.

— Оу, пішов кудись у справах Ради, — невимушено відмахується Олаф. — Мені потрібно було побути з тобою наодинці.

Від цих слів усередині мене все стискається від знайомого з дитинства страху. Я міцно затискаю пальці в замок. Моя долоня ніби досі відчуває той теплий, підтримний дотик Деніела під столом, і це єдине, що тримає мене в руках.

Олаф спокійно вказує підборіддям на стілець, а сам безцеремонно сідає в крісло директора, складаючи руки на столі. Я змушую себе підійти й сідаю навпроти нього, випроставши спину.

— Селестія, — починає він, повільно барабанячи пальцями по поверхні столу.

— Олаф.

— Ти вже чула про дисбаланс?

— Так, чула, — намагаюся відповідати максимально байдужим тоном. — Але не розумію, що тобі від мене потрібно?

— І що, ти ні від кого й нічого не чула? — його зелені очі звужуються. — Можливо, хтось десь щось казав у вежах чи коридорах?

— Про що ти взагалі? — примружуюся я.

— Не роби з себе дурненьку, Селі, — зітхає брат з виразною огидою.

— Я дійсно не розумію!

— Епіцентр дисбалансу стався саме тут, у стінах Академії, і хтось винен у цьому або точно знає деталі, — карбує він кожне слово.

— І звідки мені про це знати?!

Олаф демонстративно закочує очі й зневажливо відкидається на спинку директорського крісла:

— Боже, яка ти нетямуча...

— Ну вибач, що псую величний рід Монклер! — не витримую я й переходжу на крик, відчуваючи, як образливі сльози підступають до горла.

Олаф із силою стукає кулаком по масивному столу, від чого чорнильниця жалібно дзеленчить:

— Не піднімай на мене тон! Вкрай уже розслабилася без батьківського нагляду!

Я з усієї сили стискаю кулаки під столом, аж до болю в суглобах, аби лише не показати свою слабкість.

— Чого ти від мене хочеш? — питаю я вже тихіше, але твердо.

— Дізнайся, хто створив дисбаланс, — карбує Олаф, дивлячись на мене згори вниз.

— Я не зможу, я звичайна студентка...

— А ти зроби! Це не прохання, Селестія, це наказ.

Я різко встаю зі стільця, відчуваючи, що більше не витримаю жодної хвилини в цій кімнаті:

— Можу бути вільна?

— Так, — байдуже киває він. — І не підведи мене цього разу.

Я швидко прямую до виходу, вже відчуваючи омріяну прохолоду коридору й бажаючи якомога швидше втікти. Але за крок до спасіння лунає його спокійне, але смертоносне запитання:

— Хто такий Деніел Холт?

Моя рука застигає на бронзовій ручці дверей. Мене ніби миттєво заморозили, а серце пропускає важкий удар і падає кудись у п'яти.

— Звідки мені знати? — питаю я, не обертаючись і намагаючись утримати голос від тремтіння.

— Дійсно? — у його голосі з'являються отруйні нотки. — А от містер Грейвс сказав, що ти особисто прийшла й заявила: якщо він не зарахує цього хлопця, то дуже засмутить нашу величну сім'ю.

Я роблю важкий, глибокий вдих, гарячково мізкуючи. Мені терміново потрібно щось вигадати, аби врятувати Деніела й не викрити нас обох...

— Це Ліліан попросила мене... — вимовляю я, намагаючись тримати голос рівним. — Це її давній знайомий із якихось старих родинних зв'язків.

Олаф повільно встає з стільця і крокує до мене. Я фізично відчуваю всю хвилю його холодної, прихованої злості, що нависає над головою.

— Повернись до мене, — наказує він.

Я повільно розвертаюся обличчям до нього. Він вдивляється в мене своїм крижаним, байдужим поглядом, намагаючись крізь цей фасад прочитати, де правда, а де відверта брехня.

— Ти брешеш мені? — тихо каже він.

— Ні...

Його рука міцно хапає мене за підборіддя, болюче стискаючи пальці:

— Я тобі сто разів казав не спілкуватися з цією дурненькою Ліліан!

Мене накриває хвиля гіркої образи й люті. Більше не в силах терпити його зверхність, я дивлюся йому прямо в очі і просто випалюю:

— А що, мені треба було воркувати із твоєю Бель?! А, точно... вона ж тепер не твоя, вона ж обрала Кассіана! Уяви собі, навіть твій великий статус Монклера тобі не допоміг!

Обличчя Олафа в ту ж секунду перекошується від дикої, неконтрольованої злості. У його очах спалахує болючий вогонь — він по-справжньому кохав Бель, і згадка про те, що вона віддала перевагу іншому, зриває з нього останні гальма.

І в наступну мить його рука з дикою силою б'є мені ляпаса.

Від удару моя голова різко відкидається вбік, а в вухах починає дзвеніти. Я шоковано хапаюся пальцями за щоку, яка миттєво спалахує пекельним вогнем.

— Пішла звідси... — його голос звучить низько і хрипло від скаженої люті. — Завтра до вечора дай мені відповіді. І не смій мене розчаровувати.

На очі нестримно накатуються гарячі сльози болю й образи. Я все ще тримаюся рукою за розпечену щоку, різко розвертаюся і, не стримуючи більше ридань, вибігаю з кабінету.

Я несуся порожніми старовинними коридорами, поки не знаходжу найближчу вбиральню. Заскочивши всередину, зачиняю двері на засув і дивлюся у дзеркало — шкіра на щоці яскраво-червона і пульсує від удару. Я хапаю паперові рушники, рясно змочую їх крижаною водою з крана й прикладаю до хворого місця. Холодна рідина стікає з обличчя на комір мантії, але мені вже байдуже.

У цей момент за стінами вбиральні гучно дзвенить дзвінок.

Урок закінчився.

Я стою ще пару хвилин, приклавши мокрий холодний рушник, поки моє обличчя нарешті трохи заспокоюється і стає вже не таким яскраво-червоним. Відчуття пекучого болю минає, залишаючи лише важкий тупий біль усередині та гірку образу на Олафа.

Викидаю промоклі рушники в смітник, поправляю локони, намагаючись закрити ними лівий бік обличчя, і роблю глибокий вдих. Потрібно знайти Деніела й Ліліан, поки вони не почали шукати мене по всій Академії.

Я штовхаю масивні двері й виходжу з вбиральні.

Але замість звичного шуму міжперерви з боку головного коридору лунає якийсь дивний, наростаючий гул. Студенти збираються в щільне коло, щось збуджено обговорюючи й витягуючи шиї.

Я тривожно повертаю голову, прискорюючи крок, і намагаюся роздивитися, що там відбувається. Натовп розступається, і в самому центрі цього глухого шуму я виразно чую знайомий, впевнений і розлючений голос Деніела:

— А ну підходь, срань ти магічна!

У мене всередині все обривається. Серце робить божевільний перевороти.

— Ох, чорт... — тихо вихоплюється з моїх губ.