— Та твою ж… — підскакую я— Ти до інфаркту вирішила мене довести?!
— Ти ж кликав!
— Вийдеш до мене?
— Ні.
— Та годі! Я тебе від учорашньої ночі шукаю. Два села оббігав. Дай хоч подивитися на тебе!
— Навіщо шукаєш?..
— Не знаю… Заінтригувала, мабуть. Увесь час про тебе думаю.
— Конкретніше. У мене часу мало. Опівніч…
— Як звуть тебе? Звідки ти? Тебе ніхто тут не знає.
— Знають… просто не пам’ятають. Не ображайся, Ярко. Імені свого я тобі сказати не можу.
— Чому?
— Ім’я… це ж для нас, лісових духів, як заклинання. Владу ти наді мною матимеш, знайдеш, коли схочеш, а я цієї влади тобі дати не можу.